Геополітика проти демократії: як і чому Захід змінює підходи до Туреччини

Мало яка країна так добре ілюструє складний компроміс між демократичними принципами та стратегічною необхідністю, як Туреччина.

Зі зростанням її геополітичного та економічного значення держави-союзники по НАТО все частіше готові заплющувати очі на атаки президента Реджепа Таїпа Ердогана на демократичні інститути.

Стрімке зростання Китаю, вторгнення Росії в Україну та американо-ізраїльська війна з Іраном зробили геополітичне суперництво головною силою, що формує світову економіку.

Відхід президента Дональда Трампа від давно усталеної політики США посилив цю невизначеність, змушуючи як уряди, так і бізнес наново орієнтуватися у дедалі складнішому стратегічному ландшафті.

Нещодавній саміт НАТО в Анкарі відобразив цю нову реальність, продемонструвавши, як геополітичні та безпекові імперативи можуть взяти гору над іншими важливими політичними цілями.

Ніде цей компроміс не є більш очевидним, ніж у відносинах Заходу з країною-господарем саміту.

Заморожений шлях до ЄС.

Туреччина вже давно є недооціненим союзником НАТО та життєво важливим економічним мостом між Європою та Близьким Сходом.

Хоча її зв’язки з НАТО та Заходом останніми роками послабилися, унікальне стратегічне розташування робить Туреччину незамінною для Альянсу.

Розташована на межі Європи та Азії, вона займає одне з найважливіших геополітичних перехресть світу.

Контроль над Босфором, що з’єднує Чорне море з Середземним, робить її "воротарем" головного морського шляху Росії через теплі води до решти світу.

Туреччина також межує з Вірменією, Азербайджаном, Болгарією, Грузією, Грецією, Іраном, Іраком та Сирією, а берегову лінію Чорного моря вона ділить із Болгарією, Грузією, Румунією, Україною та Росією.

Маючи населення майже 88 мільйонів і другі за чисельністю збройні сили в НАТО, вона є провідною регіональною державою.

В економічному плані Туреччина стала одним із провідних виробничих та логістичних центрів регіону.

Протримавшись у нейтралітеті майже протягом усієї Другої світової війни, Туреччина згодом рішуче приєдналася до Заходу, вступивши до НАТО.

Згодом держава уклала Угоду про асоціацію з Європейським економічним співтовариством – попередником сучасного Європейського Союзу – і зрештою подала заявку на повноправне членство.

Процес вступу набрав обертів після перемоги Партії справедливості та розвитку (AKP) Реджепа Таїпа Ердогана на виборах 2002 року.

Але переговори затягнулися на роки й зайшли в глухий кут після 2017-го.

Зокрема, так сталося через небажання ЄС рухатися вперед на тлі посилення занепокоєння щодо відступу від демократії за правління Ердогана.

Його дедалі більш авторитарне правління також ускладнило відносини зі Сполученими Штатами – хоча Дональд Трамп, як видається, переймається цим набагато менше за попередників.

У 2019 році перша адміністрація Трампа заблокувала продаж американських винищувачів F-35 Туреччині після того, як ця країна придбала російську систему протиповітряної оборони С-400 – американські чиновники побоювалися, що володіння Туреччиною обома системами може надати Росії цінну розвідувальну інформацію про F-35.

Друга адміністрація Трампа обрала відчутно інший підхід, продовжуючи реалізацію планів щодо продажу реактивних двигунів на суму понад 700 млн доларів для турецької програми винищувачів KAAN – водночас сигналізуючи про готовність переглянути питання продажу F-35.

Саміт показав обережність Заходу.

Придбання С-400 стало втіленням незалежної зовнішньої політики Туреччини та її готовності підтримувати тісні зв’язки як із Заходом, так і з головними суперниками.

У міру того як відносини зі США та ЄС ставали дедалі напруженішими, Ердоган продовжував розвивати зв’язки з Путіним, одночасно постачаючи безпілотники Україні.

Зовсім нещодавно турецький лідер різко розкритикував війну в Ірані і, за словами Трампа, навіть розглядав можливість втручання у конфлікт проти Ізраїлю.

Ця стратегічна неоднозначність, разом із нетрадиційними економічними поглядами Ердогана – зокрема, його неодноразовими твердженнями про те, що підвищення відсоткових ставок спричиняє інфляцію, – збіглася з помітним погіршенням економічного становища Туреччини.

Два десятиліття тому країну вважали одним із найперспективніших ринків, що розвиваються, особливо після масштабних реформ, запроваджених колишнім міністром економіки Кемалем Дервішем після фінансової кризи кінця 1990-х років.

Однак за правління Ердогана економічні показники були відчутно нерівномірними.

Протягом останніх двох десятиліть зростання загалом було стійким, що підтримувалося значним вдосконаленням інфраструктури та швидким розширенням оборонної промисловості й інших секторів виробництва.

Але це зростання супроводжувалося повторюваними циклами підйому та спаду, періодами дуже високої інфляції та періодичною макроекономічною нестабільністю.

Хоча інфляція різко знизилася після досягнення піку в 85% у 2022 році завдяки масштабній програмі стабілізації, економіка й досі обтяжена постійними викликами, зокрема коливаннями обмінного курсу та ослабленням експорту.

Війни в Україні та Ірані стали для турецької економіки як благом, так і тягарем.

Хоча Туреччина отримала вигоду від перенаправлення бізнесу з інших частин Близького Сходу та від зростання експорту військової техніки, порушення на світових енергетичних ринках і значне коливання цін на сировинні товари ускладнили стримування інфляції.

Упродовж років, що передували саміту НАТО в липні 2026 року, ЄС та інші західні союзники ставилися до Туреччини з обережністю через нападки Ердогана на демократичні інститути, його тісні стосунки з Путіним та сумнівну економічну політику.

Однак у міру зростання стратегічного значення Туреччини багато союзників по НАТО почали приділяти більше уваги співпраці у сферах безпеки та оборони.

Це продемонстрував минулий саміт НАТО в Анкарі.

Трамп не шкодував похвал на адресу Ердогана, тоді як європейські союзники здебільшого утримувалися від публічної критики внутрішньої політики турецького лідера.

Такі зміни підкреслюють визнання стратегічної важливості Туреччини та її ключової економічної ролі в регіоні, що стає дедалі нестабільнішим.

А також уособлюють дилему, перед якою стоять західні демократії: деякі з країн, що мають найбільше значення для трансатлантичної безпеки, належать до тих, що найбільше відхиляються від демократичних норм.

Якщо тиснути на них занадто сильно, вони можуть перейти в орбіту таких суперників, як Китай і Росія.

Якщо ж тиснути занадто слабко, ерозія демократичних інститутів може прискоритися, підриваючи як цінності, які Захід прагне захищати, так і його авторитетність у їхньому захисті.

Поєднати ці суперечливі імперативи надзвичайно складно, як переконуються лідери ЄС і НАТО.

Проте це буде вирішальним не лише для збереження авторитету Заходу, а й для реалізації повного потенціалу Туреччини як стратегічного союзника та економічного партнера.

Колонка початково вийшла на сайті Project Syndicate і публікується з дозволу правовласника.

Авторка: Енн О.

Крюгер, старша наукова співробітниця Школи перспективних міжнародних досліджень університету Джонса Гопкінса та Центру міжнародного розвитку Стенфордського університету.