Його називали Редактор – саме з великої літери

Єжи Ґедройць не був ані президентом, ані прем’єром, ані міністром закордонних справ. У нього не було армії, дипломатичного корпусу чи державної влади. Його зброєю були журнал, книжки, листування та вміння переконувати. Однак він вплинув на майбутнє Європи не менше, а можливо, навіть і більше, ніж деякі політики. Тож що такого зробив цей поляк, зокрема і для українців, щоб ми мали знати і шанувати його ім’я?

«КУЛЬТУРА» – НЕ ЛИШЕ ПРО КУЛЬТУРУ

Ім’я Ґедройця нерозривно пов’язано з «Культурою» і Літературним інститутом. Паризький часопис «Культура» (1947–2000) під його беззмінним керівництвом та Літературний інститут у Мезон-Лаффітт стали унікальним явищем в європейській інтелектуальній історії. Попри обмежені фінансові ресурси та статус «журналу в екзилі», «Культура» перетворилася на потужний аналітичний центр, який у подальшому визначив майбутню геополітику Східної Європи.

«Культура» стала «вільним віконцем» для інтелектуалів усього Східного блоку: за 53 роки існування під керівництвом Ґедройця вийшло 637 номерів журналу та близько 450 книжок у серії «Бібліотека «Культури»» (включаючи 133 томи «Історичних зошитів»). Часопис відкрив та підтримав таких авторів, як Чеслав Мілош, Вітольд Ґомбрович, Густав Герлінґ-Ґрудзінський. Примірники часопису та книжок таємно перевозили до Польщі, України та інших республік СРСР, що живило місцеві дисидентські рухи і сприяло руйнуванню тоталітарної ідеології.

Ґедройць перетворив видавництво на інформаційний фронт проти радянської пропаганди. Він об’єднав правозахисників, емігрантів, дисидентів з різних країн і послідовно відстоював ідею, що комунізм є тимчасовим, а європейські народи повинні готуватися до гармонійного і конструктивного життя після розпаду СРСР. Ще у 1981 році в інтерв'ю Барбарі Торуньчик Ґедройць передбачав, що «Радянський Союз – на порозі розпаду».

«БЕЗ ВІЛЬНОЇ УКРАЇНИ НЕ БУДЕ ВІЛЬНОЇ ПОЛЬЩІ», АБО ДОКТРИНА ҐЕДРОЙЦЯ

Саме на сторінках «Культури» Єжи Ґедройць і Юліуш Мерошевський сформували підвалини концепції ULB (Україна, Литва, Білорусь), більш відомої як доктрина Ґедройця. Вона з’явилася у 1950–1970-х роках, коли Польща перебувала під радянським контролем, а Україна, Литва й Білорусь були республіками СРСР. У той час значна частина польської еміграції ще жила мріями про повернення «Кресів» і ревізію повоєнних кордонів. Натомість Єжи Ґедройць і Юліуш Мерошевський запропонували зовсім інше бачення: без незалежних України, Литви й Білорусі не може бути по-справжньому незалежної Польщі. Ця думка спиралася на давнішу формулу Ігнація Дашинського (1866–1936) про взаємну свободу двох народів: «Не може бути вільної Польщі без вільної України і вільної України без вільної Польщі», сказану ще далекого 1920 року. Однак Ґедройць перетворив її на цілісну політичну концепцію. Її сутність полягала у відмові від територіальних претензій до сусідів, подоланні імперського мислення, підтримці суверенітету східноєвропейських держав і рівноправному діалозі замість історичного реваншизму. Ґедройць був переконаний, що старі польсько-українські конфлікти необхідно чесно осмислити ще до падіння радянської системи, аби вони не стали причиною нових воєн. Він також вважав, що незалежні Україна, Литва й Білорусь мають стати не буфером між Польщею та Росією, а повноправними партнерами у новій Європі. Тож коли наприкінці ХХ століття Радянський Союз розпався, Польща вже мала готову концепцію східної політики, що значною мірою визначила її надшвидке визнання незалежності України та підтримку інших нових держав.

Повномасштабне російське вторгнення 2022 року лише підтвердило далекоглядність цих ідей: сьогодні безпека Польщі й надалі безпосередньо пов’язана з існуванням незалежної України. Саме тому доктрина Ґедройця давно вийшла за межі польської політики, ставши одним із інтелектуальних фундаментів сучасної системи безпеки Центрально-Східної Європи.

«ВИСКОЧИТИ ЗІ СЛІПОГО ЗАВУЛКУ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ СТОСУНКІВ…»

Внесок Ґедройця та його часопису в українсько-польське порозуміння вважається фундаментальним і безпрецедентним. Після Другої світової війни взаємини між обома народами були отруєні трагічними подіями на Волині, взаємними етнічними чистками та акцією «Вісла». Поляки не хотіли слухати українців, а українці – поляків. У 1955 році в листі до Богдана Осадчука Ґедройць писав: «Мені увесь час залежить на тому, щоби вискочити зі сліпого завулку польсько-українських стосунків». І йому таки не забракло сміливості заявити: Польща має назавжди відмовитися від претензій на Львів, а обидва народи мають визнати державність один одного у нових кордонах. Це був болісний, але необхідний крок для зняття історичної напруженості.

Якщо хтось гадає, буцімто Ґедройць був романтиком, відірваним від реалій, – він помиляється. Він був прагматиком, до того ж далекоглядним прагматиком. Юрій Шевельов чи не одразу звернув увагу на полоноцентричність Ґедройця. Та й сам Редактор в інтерв’ю Барбарі Торуньчик («Розмови в Мезон-Лаффітті, 1981») зауважив, що, виступаючи за незалежність України, активно займаючись національними питаннями, він керується не стільки «гуманістичними» аспектами, скільки виходячи з головного – безпеки Польщі, яка постійно перебуває під «колосальною загрозою з боку Росії»; перше, що його непокоїть – «питання життя і смерті польської держави». Втім, цей жорсткий прагматизм став не завадою, а навпаки – рушійною силою його зусиль у налагодженні польсько-українського діалогу.

ЦЕ ҐЕДРОЙЦЬ ЗАПРОПОНУВАВ І ВІДСТОЯВ ТЕРМІН «РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»

На замовлення та за кошти Ґедройця український літературознавець Юрій Лавріненко уклав антологію української поезії та прози 1920–30-х років «Розстріляне відродження» (1959), що стало для українців знаковою подією на довгі роки. Саме Ґедройць запропонував термін «Розстріляне відродження», який став канонічним для позначення знищеного совєтським режимом нового покоління української творчої інтелігенції. Поляки – навіть із найближчого оточення Ґедройця – досить скептично поставилися до ідеї цього видання. У листі до одного з польських друзів Редактор не приховував радісних почуттів: «Надсилаю проспект української антології, якою я трохи горджуся, тим більше, що зробив її всупереч усім». Дехто вважав антологію «скандалом і компрометацією, бо, мовляв, «це дражнить Совіти»», натомість Ґедройць вважав це правильним кроком, а більшість творів, представлених у книзі, – «цікавими і красивими».

Видання «Розстріляного відродження» викликало хвилю піднесення і вдячності в середовищі української еміграції. Лише Дмитро Донцов досить критично, навіть вороже поставився до збірки. Втім, у своєму надто безкомпромісному дусі… У листі до Ґедройця він писав: «Щодо «Антології», то це маніфест того лівацького напряму, з яким я борюся вже майже 50 років. За винятком хіба що Зерова, Филиповича і частково Хвильового – це маніфест скалічених душ, національних гермафродитів, які кохаються в ідилії, в природі, але позбавлені будь-якого патосу та героїки. Це хор панегіристів червоного Нерона (…). Це не відродження, не реґенерація, а деґрадація. Це люди, подібні до ілотів у древній Спарті, яким було дозволено оспівувати природу свого краю, але заборонено співати героїчних пісень…»

Утім, сто-двісті кишенькових примірників антології, які потрапили в Україну, вплинули на шістдесятників і прогнозовано розлютили совєтську критику. Прикметно, що Юрія Лавріненка і його працю обзивали останніми словами, але всіляко уникали згадувати назву книги: «Розстріляне відродження». Воно було надто промовистим.

ЛИСТИ БОГДАНУ ОСАДЧУКУ: БРАК УЯВИ З ОБОХ БОКІВ ГУБИТЬ НАШІ НАРОДИ

Ґедройць залучав до співпраці в «Культурі» провідних українських мислителів: Юрія Шевельова, Івана Лисяка-Рудницького, Юрія Лавріненка, Бориса Левицького. Ключовою постаттю став Богдан Осадчук (1920–2011), який понад 40 років регулярно дописував до «Культури» (псевдонім Берлінець), інформуючи польського читача про українські справи. Понад пів тисячі листів між Ґедройцем та Осадчуком упродовж 1950–2000 років – пів століття – стали літописом творення польсько-українського інтелектуального та історичного діалогу.

У 2004 році, вже після смерті Єжи Ґедройця, Богдан Осадчук написав: «Ще ніколи в історії польсько-українських стосунків не було так багато елементів згоди і співпраці й так мало чинників незгоди і протиріч». Але до того були запеклі дискусії – сторони не уникали жодних гострих тем, починаючи від стану занедбаного цвинтаря Орлят у Львові, дій УПА на Волині чи ставлення до російської еміграції. Кожен намагався аргументовано відстояти власну позицію і донести її до опонента. Іноді це вдавалося, іноді ні, але діалог не припинявся.

От, наприклад, у 1969 році Ґедройць пише до Осадчука про цвинтар Орлят у совєтському Львові, який перебував тоді фактично у стані руїни. У нього була пропозиція, щоб кардинал Йосип Сліпий звернувся до українців із закликом упорядкувати цвинтар і допомогти зберегти польський костел св. Антонія. Тоді б «це могло би мати величезний вплив на еволюцію поглядів як поляків, так і українців. (...) Незалежно від сварок і боротьби (...), не змінимо факту, що поєднує нас кількасот років історії (...), не дасться викреслити польських зв’язків і слідів у Львові. Сьогодні, коли історія вирішила спори щодо кордону, напевно час подбати про ту спільну історію з обох боків». Осадчук тоді дипломатично промовчав, мабуть, не знайшовши, що відповісти на таку доволі сміливу та й, мабуть, за тих часів дещо утопічну пропозицію. На що через кілька місяців Ґедройць написав: «Судячи з Вашого мовчання, з Кардиналом нічого не вийшло. Дуже шкода. Брак уяви з обох боків губить наші народи». Іноді було вкрай важко, адже пробивати стіну непорозуміння доводилося в обох напрямках. І критика – з обох боків – теж була нищівною.

Наприкінці життя Ґедройць констатував: «Я знеохотився до дій задля польсько-українських стосунків. З польського боку воно йде тяжко. Але з українського боку не видно жодного партнера». Однак у нього ще вистачало сил підтримувати свого українського візаві: «Не впадайте у крайній песимізм. Живемо у жахливих країнах, та на це нічого не порадимо. Я маю кілька вказівок Маршала Пілсудського, які для мене є шляхом, між іншим твердження, що як нема мармуру, то з гі…на ліпимо монументи». У цьому Осадчук із ним погоджувався…

У 1998 році Єжи Ґедройця нагородили орденом «За заслуги» ІІІ ступеня – найнижчою українською відзнакою, тоді як Литва надала йому громадянство і нагородила найвищою державною відзнакою – орденом Ґедиміна І ступеня. Богдан Осадчук тоді зауважив, що йому соромно за «земляків, які не доросли до завдань, які їм поставила історія». До слова, від найвищої польської нагороди – ордена Білого Орла – Ґедройць відмовився.

На жаль, том листування Ґедройця і Осадчука, упорядкований Боґумілою Бердиховською та Мареком Жебровським, виданий у Польщі 2019 року, наразі не перекладений і українською мовою не виданий.

ЧИ МОЖЛИВИЙ СЬОГОДНІ ҐЕДРОЙЦЬ?

І тут постає риторичне запитання. Чи можливий сьогодні новий Ґедройць? Переформулюємо запитання одразу: чи здатен у XXI столітті один редактор, один журнал, одна мережа інтелектуалів сформувати новітню політичну уяву? Чи епоха «Культури» остаточно закінчилася разом із паперовими журналами й листуванням? Відповідь не така очевидна. Якщо подивитися на наслідки, то ідеї Ґедройця виявилися значно довговічнішими за більшість політичних кар’єр його часу. Він пережив десятки урядів, президентів, партій і політичних мод. Можливо, переживе й нинішню хвилю популізму.

Ґедройць був людиною довгого історичного часу. Він мислив десятиліттями вперед. Натомість значна частина сучасної політики живе горизонтом наступного інформаційного циклу або виборів. Саме тому між його епохою і нашою виникає таке сильне відчуття контрасту. Але, можливо, саме в часи, коли політика стає дедалі короткозорішою, голоси людей, які вміли мислити на покоління вперед, стають особливо цінними. Звісно, це не означає, що ми повернемося до епохи Ґедройця. Радше за все, його досвід нагадує, що послідовна інтелектуальна стратегія не втрачає значення навіть тоді, коли публічний простір захоплюють гучніші, але короткочасні явища. І, як казав Чеслав Мілош, теж один із дописувачів «Культури», «…щоденна праця в ім’я поставленої мети має сенс».

ДОВІДКА УКРІНФОРМУ:

Єжи Ґедройць (1906–2000) – польський публіцист, політичний мислитель, видавець і багаторічний редактор еміграційного журналу «Культура», який після Другої світової війни став одним із найвпливовіших інтелектуальних осередків Центрально-Східної Європи. Народився в Мінську, навчався у Варшавському університеті, а перед війною працював у польських державних установах і займався видавничою діяльністю. Після поразки Польщі у 1939 році служив у польських військових формуваннях, а згодом оселився у Франції, де в містечку Мезон-Лаффітт створив Літературний інститут і журнал «Культура». Під його керівництвом це видання стало майданчиком для вільної дискусії про майбутнє Польщі та народів, поневолених Радянським Союзом. Ґедройця називали Редактором з великої літери. Він створив нову культурну формацію, нову школу політичного мислення не тільки в Польщі, а й в усій Центрально-Східній Європі.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: Piotr Wójcik/AG. Єжи Ґедройць, 1998.