Чи може мистецтво допомогти пережити втрату

«Бо хотіти забути, як сильно ви когось любили, — а тоді й справді забути — те саме, що вбити прекрасну пташку, яка, ніби зійшла благодать, обрала звити гніздо у вашому серці. Чула, що цей біль можна обернути на свою користь, як-то кажуть, прийнявши „основоположну непостійність усього сущого“. Мене таке прийняття бентежить: часом воно схоже на акт волі, а часом — на капітуляцію. Часто мене ніби гойдає між ними (морська хвороба)».

Ці рядки належать американській есеїстці Меґґі Нельсон — знайти їх можна в «Синяві». Вони напрочуд добре пояснюють, чому ми звертаємося до чуттєвої філософії й найуважніше читаємо рядки, що на перший погляд здаються абстрактними.

Ще донедавна культурним каноном розмови про втрату була історія подолання: герої та героїні переживали кризи, робили висновки й виходили сильнішими з ситуацій, які дивовижним чином могли підсумувати в кількох афоризмах. Те, що не вбиває, робить сильнішим — біль має функцію, більше того, він корисний. 

Кадр з фільму «Людина-павук»

Але ж ця схема вимагає від нас недосяжної бездоганності — дотримання стадій горювання, соціально прийнятного та «сюжетно цікавого» темпу, доречного фіналу. Ми — не персонажі історій про сходження на п’єдестал через трагічні випробування, ми — просто люди. Сьогодні обіцянка неодмінного зростання після втрати працює зі скреготом. Звичайно, посттравматичне зростання — не міф, одначе воно виглядає зовсім не так, як нам хотілося б.

Ми навчилися впізнавати відретушоване горе так само, як відретушоване обличчя, і довіряємо йому так само мало. Натомість у ціні зросла вразливість: визнання, що людину гойдає між прийняттям і капітуляцією, що вона не знає, коли це мине й чи мине взагалі. Парадокс у тому, що саме ця неохайність робить текст точним. Бездоганна розповідь про біль завжди трохи бреше — бодай тому, що вона написана вже з безпечної відстані. Не випадково есеїстика про почуття стала читацьким трендом: Джоан Дідіон, Олівія Ленґ, Меґґі Нельсон говорять із нами так, як говорять друзі, яким не потрібно вдавати, ніби вони вже впоралися.

Кадр з фільму «Кроляча нора»

Упізнати власні почуття

Власну емоцію буває важко назвати тут і зараз. У найгірші дні ми володіємо хіба кількома загальними словами: «важко», «порожньо», «нормально». Психотерапія — помічний, майже незамінний для сучасної людини інструмент, проте вона завжди має бути доповнена «буттям людиною», зокрема спогляданням мистецтва чи навіть його створенням. Мистецтво може працювати як посудина — давати почуттю форму, у якій ми нарешті можемо його розгледіти.

Показово, що в найтемніші періоди люди часто звертаються не до великих ідей, а до найпростішого: до кольору, звуку, світла. Ґьоте писав «Теорію кольорів» у роки, позбавлені, за його ж описом, душевного спокою. Вітґенштайн складав «Зауваги про кольори» в останні півтора року життя, помираючи від раку, — маючи на вибір будь-яку філософську проблему, він обрав колір. Дерек Джармен зняв «Синій», фільм з одного-єдиного синього кадру, саме тоді, коли втрачав зір.

Це зовсім не збіг. Коли досвід стає завеликим, абстрактні пояснення відмовляють, а чуттєве — ні. Психологи описують ефект афективного маркування: щойно ми називаємо емоцію, її інтенсивність знижується. Мистецтво робить складнішу роботу — воно не так пояснює почуття, як дає змогу його впізнати: у чужому реченні, кадрі, відтінку. У цьому впізнаванні є ще один ресурс. Біль перестає викликати сором: хтось уже був у ньому до нас і не побоявся все зафіксувати.

Кадр з фільму «Манчестер біля моря»

Універсальність приватного болю

Якщо повертатися до есею «Синява» Меґґі Нельсон, то формально це книжка про синій колір: про пігменти й ляпіс-лазур, про синій екран, про птаха-наметника, який тижнями зносить у свою хижку сині дрібнички, щоб привабити самку. Насправді — про розрив із чоловіком, якого авторка називає принцом синяви, і про подругу, що після автокатастрофи лишилася з квадриплегією.

Дві втрати різного калібру: одна з тих, які прийнято називати «просто» розбитим серцем, друга — необоротна, тілесна, щоденна. Нельсон не вибудовує між ними ієрархії й не витягує з них уроку. Навпаки, наполягає, що уроку немає:

«Як свідка, я можу запевнити, що немає ні причини, ані уроку. Та можу сказати ось що: доглядаючи за нею, сидячи поруч, допомагаючи їй, плачучи з нею, торкаючись її та розмовляючи, я побачила ясну сутність її душі. Не зможу точно описати, яка вона на вигляд, але можу сказати, що я її бачила».

Кадр з фільму «Кроляча нора»

Універсальною цю історію робить метод. Нельсон розкладає власний біль на цитати, спостереження й чужі життя: Ґьоте, Вітґенштайн, Сей Шьонаґон, Марґеріт Дюрас, Джоні Мітчелл, Біллі Голлідей. Приватне горе вона переводить у спільний архів — і читачі із зовсім іншим досвідом однаково впізнають себе, бо впізнають рух: як пам’ять чіпляється за випадкову деталь, як любов не зникає разом із коханим, як ми роками носимо в кишенях уламки того, чого вже немає.

Мабуть, тому ми й повертаємося до есеїв про почуття. Вони не обіцяють одужання — вони пропонують товариство, і це чесніша форма розради: не «все мине», а «я теж це бачу». Сама Нельсон наприкінці формулює це просто: вона хотіла бути ученицею не туги, а світла.

Кадр з фільму «Дика»