«Театр має бути сміливим», — Давид Петросян про відповідальність митця та зміни, яких потребує український театр

Український театр під час повномасштабної війни опинився перед необхідністю переосмислювати не лише репертуар, а й сам спосіб говорити з глядачем. Поки одні театри продовжують працювати за звичними моделями, інші шукають нову мову для розмови про війну, травму, пам’ять і досвід людей, які її проживають. Серед режисерів, які порушують ці питання у своїх роботах, — Давид Петросян.

У своїй останній виставі в театрі Франка «Троянство» він звертається до теми героїзації та безпосереднього досвіду ветеранів, а у майбутніх виставах продовжить досліджувати особистий досвід і те, як його намагаються вкласти у зручні рамки.

У межах спецпроєкту до Дня Незалежності України ми поговорили з Давидом Петросяном про сучасний український театр, його сміливість і відповідальність, зміни після 2022 року та про те, якою має бути сцена країни, що переживає війну.

Ми спілкуємося з вами у так званий період театрального буму в Україні. Чи згодні ви з цим визначенням? 

Не знаю, що це за період, звідки така «характеристика» і хто її започаткував. Це, скоріше, якесь узагальнене визначення періоду, коли через війну безліч соціальних розваг немає, і люди активно купують квитки в театр. При цьому відвідують його активно не по всій країні і далеко не в усіх театрах Києва. Якоїсь глибокої аналітики того, що відбувається в театрах під час війни, не враховуючи поодинокі статті, не відбулося через відсутність попиту. Аналітика не потрібна, коли структура працює за старою схемою, і рятують структуру суцільні аншлаги.

За великим рахунком, театр ніяк не змінився. Він не працює з темами колективної травми, пам’яті, мало як аналізує соціальні колапси й теми нерівноправ’я. Усю свідому історію українського театру він здебільшого був інструментом влади, для якої театр є інструментом, а не митця, який аналізує суб’єктність, тому і зараз дуже складно побачити, що раптом буде інакше.

Тобто змін всередині самого театру чи способом взаємодії з глядачем ви не бачите?

Є, звісно, важливі поодинокі проєкти, в яких ми бачимо спробу діалогу з тим, що нас оточує зараз, а не про «вічні» теми, але цього катастрофічно мало. Театри здебільшого копіюють стару модель з усіма недоліками вертикальної комунікації всередині структури. 

Як ви оцінюєте появу Театру ветеранів та інших проєктів, у яких люди з безпосереднім досвідом війни самі виходять на сцену й діляться своїми рефлексіями та спостереженнями? Чи бачите в таких ініціативах той діалог із сучасним українським досвідом, якого, на вашу думку, бракує інституційному театру? 

Власне, говорячи про поодинокі випадки, я маю на увазі Театр ветеранів як важливе явище не тільки в театрі, а в цілому в соціальній складовій країни. Бо якщо розглядати театр як діалог, то тут він безперечно важливий між виконавцем та глядачами. Але я більше маю на увазі театр не як переказ драматичного тексту й ілюстрацію його на сцені, а роботу в театрі з тілом, голосом, звуком, присутністю як такою, з контроверсійними темами, які не будуть на поталу комусь чи чомусь. Нам цього дуже бракує, хотілося б більше комунікації з різним видом театру. 

«Енеїда» в інтерпретації Театру ветеранів

А чи змінився за цей час сам глядач?  

Знову ж таки, на жаль, якоїсь аналітики глядацької чи взаємодії з театром немає. Глядач як ходив на гучні імена, так і ходить, хоч я переконаний, що у нас дуже доросле і розумне населення, якому просто не цікавий театр, який обслуговує і розважає. 

Які теми особисто вам зараз особливо важливо проговорювати?

Щодо вибору тем, я тут люблю згадувати чудову книгу Сьюзен Зонтаґ «Спостереження за чужим болем»: хто і як може висловлюватись про травму й досвід та наскільки біль іншого стає власною зоною спостереження й аналізу. Питання етики діалогу між носієм досвіду і спостерігачем і де ця межа. Відповідно, сама мова, яку я обираю, несе менш поетичну складову, яка видається мені дистанцією між мною і глядачами. 

Чи має сьогодні в українському театрі залишатися місце для легких, комедійних історій, які не намагаються говорити про великі суспільні проблеми? Чи театр усе ж таки має відповідати на виклики часу?

Не знаю, відверто кажучи. Театр може бути різним, але головне — не поганим. Для того щоб він перестав бути поганим, він має бути сміливим, не боятися різного мистецького досвіду і бути відкритим до нього. Але поки це видається малоймовірним. 

Цю відсутність сміливості ви радше бачите в режисерах, драматургах, акторах тощо чи в інституціях, які не готові підтримувати такі ідеї? 

А я б не відокремлював це все. Інституція — це не абстрактна машина, це теж люди. Зараз відбуваються проби в цьому напрямі, поки обережні, але, думаю, нам треба більше залучати іноземні проєкти в театр і пробувати різні напрямки театру серед українських мисткинь та митців. 

Якщо порівняти вашу роботу до 2022 року і після початку повномасштабної війни, як змінилося ваше режисерське бачення: вибір тем, історій, художніх засобів та інструментів?

Тут треба зазначити, що у мене досить короткий шлях. У 2017 я тільки випустився з університету і зробив не так багато, аби зрозуміти повноцінно, що я взагалі роблю. Тому діяльність була здебільшого хаотична і випадкова і за методом, якому нас вчать в університетах. Основне, що спадає на думку після 2022 року, — що світ стрімко змінюється, але ми або вдаємо, що помічаємо це, або ховаємось у мушлю і сподіваємось, що все буде як колись. А як колись не буде. 

«Троянство» — вистава, яка працює з досвідом сучасної війни й водночас помітно відрізняється від ваших попередніх робіт. Як з’явилася ідея цієї вистави?

Вистава не працює з досвідом війни, скоріше вона лише ілюструє стан речей, з усім пафосом, показовою важливістю, яка виглядає для мене радше як капусник, про кризу висловлювання та пошук нового героя, але нового героя театр не бачить і використовує сталі методи героїзації там, де вона виглядає вже як фальшивий білборд, який викликає лише іронію. Виникає ідея в обставинах, в яких я опиняюсь.

Замовлення від театрів, які постійно надходять, крутяться навколо «Наталки-Полтавки», «Енеїди», «За двома зайцями». І проблема не в цих творах, які мають вивчатись у школі, — проблема в людях, які не бачать потреби працювати з досвідом.

«Троянство», Театр ім. Франка, 2026 рік

Що для вас було найважливішим у цій виставі? Яке питання або відчуття ви хотіли залишити глядачеві після перегляду?

Важливо було працювати з тими людьми, з ким я робив цю виставу. Після випуску з виставою відбуваються різні трансформації, тому важливо час від часу нагадувати, для чого ми це зробили. Бо, як показує практика, театр швидко повертається до звичного і не робить висновків. 

У виставі задіяні ветерани російсько-української війни. Що для вас було принципово важливим у роботі з ними?

Говорячи про фальшиву героїзацію та справжній досвід ветерана з його відчуттям часу, неможливо зараз без документального героя. Вистава поєднує присутність двох світів, коли на одному боці — пусті балачки й бажання догодити, а на іншому — тиха розмова, яка більшості стає непотрібною, бо вона ніби не на часі. 

«Троянство», Театр ім. Франка, 2026 рік

Чи вплинув їхній особистий досвід на виставу і ваше бачення? 

Досвід кожної людини впливає. Людина не випадкова, вона приходить і щось додає своєю присутністю, поглядом та досвідом. Всі люди, збираючись разом, утворюють те, що надалі ми назвемо виставою.

Наскільки мені відомо, ви плануєте продовження «Троянства». Якими будуть наступні вистави? Що їх об’єднуватиме?

Так, вистава «Будь мужиком» Наталії Торжевської та «Держава» Максіма Курочкіна — це проєкти, які продовжують особистий досвід, де межа пролягає між суб’єктом з його досвідом і бажанням цей досвід вкласти в зручну рамку. Також іде робота над текстом Шекспіра «Коріолан», який дещо переписала драматургиня Людмила Тимошенко, а ще буде цікавий проєкт за твором Аготи Крістоф «Грубий зошит». Обговорюємо з Максимом Курочкіним його текст «Кандід», який плануємо реалізувати в кінці наступного сезону. Та скоро буде «Тиждень актуальної п’єси», після якого я планую обрати один текст для реалізації. 

Чого вам сьогодні найбільше не вистачає в українському театрі — як режисеру і як глядачеві?

Втомлює, що мене як глядача в театрі вважають дурнем і спрощують все, аби я, дурень, не залишився поза «глибинними» сенсами. 

А якщо говорити про вас як про режисера? Чи достатньо вам простору і свободи, щоб говорити про ті теми й у тому форматі, що вам цікавий? 

У нашій країні немає диктатури, сподіваюсь, і не буде, тому тут питання свободи — це особистий вибір, наскільки я готовий говорити чи мовчати. 

А що, навпаки, дає вам відчуття, що український театр зараз рухається у правильному напрямку?

Збройні Сили України.