«Є ситуації, де камера має залишитися в кишені»: Олексій Пономарьов — про фотографію під час війни та життя поза кадром

Війна змінила траєкторії тисяч українців, зокрема тих, чиє професійне життя ще донедавна було пов’язане з модою, мистецтвом і культурою. Серед них — фотограф Олексій Пономарьов, добре відомий українській fashion-індустрії завдяки зйомкам для глянцю, кампаніям українських брендів і стрітстайлу з Тижнів моди. Сьогодні він служить у Силах оборони України — членом екіпажу FPV 412-ї бригади Nemesis.

Для нашого спецпроєкту «Обличчя Незалежності» ми поговорили з Олексієм про досвід, у якому зустрілися дві його реальності — фотографа і військового: про зміну погляду на звичні речі, межі документування війни, місце моди й мистецтва в час, коли країна бореться за своє майбутнє, та про те, яким він бачить власне повернення до фотографії.

Ще кілька місяців тому ти фотографував стрітстайл на Тижнях моди, робив глянцеві зйомки та кампанії українських брендів. Які ключові трансформації відбулися з тобою за цей час — як із людиною і як із фотографом?

Трансформувалась сама реальність навколо мене: з’явився новий ритм та динаміка життя, зони відповідальності, я почав дивитися на прості речі під іншим, новим кутом. З’являється низка нових корисних навичок — як побутових, так і когнітивних. Як фотограф я більше став практикувати зйомку в документальному напрямку, знімаючи сюжети на простий 11 iPhone, іноді з моїм улюбленим червоним світлом.

Чи є щось із професії фотографа, що несподівано допомагає тобі сьогодні під час служби?

Я навчався на архітектора, і, скоріше, саме ця професія заклала в мені фундамент корисних звичок — любов до структурності, системності та порядку. Я не люблю хаос, мені подобається, коли все спокійно й упорядковано. Це дуже допомагало мені в організації фотопроєктів і допомагає зараз на службі. Тому що в роботі військового часто доводиться буквально з хаосу створювати певну систему й гармонію — розкласти все по місцях, зрозуміти пріоритети й організувати процес так, щоб він працював.

Що сьогодні привертає твою увагу насамперед — те, чого ти раніше міг просто не помітити?

Прості речі, які завжди існують поруч із нами, живуть, дихають. Раніше очима я ловив більш складні сюжети, близькі до кінематографічної естетики, шукаючи унікальність та академічну ідеальність кадру. А зараз просто ловлю кайф від моменту, коли, наприклад, маленький жук-олень випадково сидить у мене на Чуйці, і я можу просто зафіксувати цей момент. Напевно, я став більше помічати саме життя навколо себе, а не тільки шукати в ньому щось виняткове.

Чи змінилося твоє уявлення про красу? Де ти знаходиш її сьогодні?

Уявлення про красу не змінилося кардинально — скоріше, воно доповнюється, стає більш дорослим та емоційним. Сьогодні я знаходжу красу в дуже простих речах: у побуті, в побратимах, у природі навколо. І, наприклад, у зоряному небі — наскільки яскраво його видно, коли знаходишся на позиціях.

Коли ти востаннє дивився у видошукач камери? І чи пам’ятаєш, який це був кадр?

Якщо мова йде саме про видошукач моєї камери, мого робочого інструменту, то востаннє я дивився в нього приблизно пів року тому — за день до мобілізації. Але, якщо чесно, майже щодня я дивлюся на світ через видошукач телефону.

Як змінилося твоє ставлення до військової фотографії після того, як ти сам став частиною цієї реальності? Де, на твою думку, проходить межа між необхідністю документувати війну й правом людини не ставати об’єктом камери?

Ще будучи студентом, я дивився такі фільми, як «Військовий фотограф» (2001) та «Клуб зірвиголов» (2010). Тоді все це сприймалося як щось дуже екстремальне, круте й дике. Здавалося, що ці люди — титани, які роблять велику справу: розповідають світові про страшні реалії війни.

Я із захопленням і великою повагою ставлюся до українських фотографів, які зараз документують російсько-українську війну. Сам я не належу до таких фотографів — у мене інші задачі у війську.

А щодо межі між необхідністю документувати війну і правом людини не ставати об’єктом камери — для мене вона проходить там, де закінчується повага до людини. Не кожен момент потрібно фотографувати тільки тому, що він може бути сильним кадром. Є ситуації, де камера має залишитися в кишені.

Як тобі здається, що сьогодні має залишитися в пам’яті про цей час — і хто повинен це зафіксувати? Чи хотів би ти колись розповісти про війну мовою фотографії?

Війна, безумовно, — це найжахливіше, що тільки створила людина. Але водночас це дуже потужне емоційне ядро, навколо якого народжуються фільми, книги, пісні, фотографії та безліч різних історій.

Фіксувати цей час у памʼяті мають митці — ті, чиї роботи читатимуть і дивитимуться наступні покоління, щоб зрозуміти й побачити цей жахливий період. Адже щось руйнується, але водночас будується нове. Щось помирає, а щось народжується.

Так, я хочу розповісти про війну, яку бачу зараз, — зі сторінок саме моєї історії.

До війни ти багато працював з українською модою та творчою спільнотою. Чи змінилося твоє ставлення до цієї індустрії за останній рік? І як, на твою думку, змінила її війна за цей період?

Моє ставлення до української моди та творчої спільноти не змінилося. Навпаки, я дуже сумую за всім цим — за зйомками, показами, людьми, самим ритмом цієї індустрії.

Мода завжди реагувала на глобальні події у світі, і війна, звичайно, не стала винятком. Багато українських дизайнерів сьогодні активно допомагають ЗСУ. На подіумах можна побачити не лише класичних моделей, а й військових, які втратили кінцівки в боях, але не втратили мужності та сміливості.

Загалом я думаю, що українській моді зараз дуже важко триматися. Але я вірю, що для неї ще настане світлий час. І я дуже хочу знову бути частиною цього процесу.

На твою думку, яку роль відіграють фотографія, мода та мистецтво під час війни? Чи можуть вони існувати паралельно?

Ще з перших днів повномасштабного вторгнення дизайнери, фотографи, художники активно реагували на події, рефлексували, розповідали свої історії та допомагали суспільству. Є проєкти, безпосередньо пов’язані з темою війни, а є ті, що залишаються абсолютно нейтральними. І я думаю, що це нормально — мистецтво не зобов’язане постійно говорити про війну. Іноді можливість створювати щось красиве, абстрактне чи просто не пов’язане з війною — теж важлива. Мені здається, що завдяки медіа, мистецтву, музиці та культурі наш моральний стан ще досі тримається. Вони можуть існувати паралельно, і, можливо, саме в цьому зараз і полягає їхня роль.

Про який кадр (чи навіть фотоісторію) ти найбільше мрієш після перемоги?

Чесно — мрію про щось дуже спокійне. Десь на березі океану або у Скандинавії хочу продовжити створювати свою серію з червоним світлом. Без поспіху, без тривоги, просто знову повернутися до цього стану і до фотографії. І, звичайно, дуже хочу знову знімати fashion.

Що для тебе сьогодні означає незалежність України? Що, окрім території, ти сьогодні захищаєш — як військовий і як українець?

Україна — це наш світ, наш дім, наші думки та мрії. Бути незалежним — це як жити у власному будинку: світлому, надійному, де ти сам вирішуєш, як тобі жити, а не в гуртожитку з безумним сусідом, який кидається на всіх із ножем — точніше, балістикою.

Ми маємо право на власне життя, власний вибір і власне майбутнє. І ніхто не може диктувати нам свої правила.