Крізь пікселі за покликом серця: історія цивільної лікарки, яка стала пілотесою БПЛА

Життя до повномасштабного вторгнення для Анастасії вимірювалося дитячими посмішками. Вона працювала в рідній Одесі лікаркою-стоматологинею — професія, що вимагає колосального терпіння, ніжності та абсолютно беззбройного емпатичного контакту з маленькими пацієнтами. Ася була максимально далекою від військового поклику. Проте війна змінила все.

Коли постало питання долучення до війська, медицину наша героїня відкинула свідомо: «Я дуже емпатична людина, і мені було б надзвичайно важко працювати з бійцями саме після поранення. Не для кого не секрет, що не всіх можна врятувати, не всюди може доїхати евак. Я зрозуміла, що дуже швидко вигорю і не зможу надалі виконувати свої обов`язки». Саме тому її свідомим вибором стала техніка — напрямок пілотування ударних дронів. Підрозділ і посаду дівчина обирала самостійно, подавши заявку до батальйону «Хижаки висот». Анастасія відчувала, що зможе знайти з бортами спільну мову та бути максимально корисною.

Проте найважчим кроком виявилася не зміна фаху, а розмова з рідними. Анастасія поставила їх перед фактом лише тоді, коли її заявку погодили, а сама вона вже відновлювала втрачений військовий квиток і проходила ВЛК. Мати сприйняла це рішення з острахом, до останнього не вірячи в реальність того, що відбувається. Батько ж поставився спокійніше — у минулому він викладав у військовій академії та завжди з розумінням сприймав будь-які сміливі кроки доньки. Родина сподівалась, що донька обере підрозділ десь поблизу рідного міста, втім наша героїня зробила кардинально інший, прагматичний вибір. Вона вивчала ефективність підрозділів, якість забезпечення бортами й можливість пройти БЗВП безпосередньо на базі своєї майбутньої бригади. «Мій аргумент був простий: служити в підрозділі, де цінують людське життя. Моя родина думала, що я оберу щось поруч, але це був мій свідомий вибір — я цікавилася цінностями підрозділу, який обрала самостійно за іншими критеріями й урешті решт опинилася на Донбасі», — ділиться Анастасія.

Коли запитуєш дівчину про її очікування щодо можливого упередженого ставлення з боку чоловіків, вона впевнено констатує, що реальність приємно здивувала: «Мої очікування були набагато гірші, ніж трапилося насправді. Я очікувала на прояви сексизму, була до цього морально готова. Але коли потрапила в бригаду, була здивована: нічого з моїх побоювань не справдилося. До мене із самого початку ставилися з повагою, я почала працювати саме за обраним фахом. Тебе вислуховують і, якщо є якісь проблеми, обов`язково допоможуть». Наша героїня переконана, що в армії важливо об’єктивно оцінювати свої можливості, але в деяких моментах жінки демонструють виняткову витримку: «Ось де дівчата більш терплячі, ніж чоловіки, це коли якісь складні погодні умови й треба уважно спостерігати за всіма показниками. Коли виникають позаштатні ситуації, жінки поводяться набагато стриманіше і спокійніше приймають зважене рішення». Напружені службові ситуації та ризики Анастасія долає завдяки вишколу з цивільного життя. Жартує: «Та що мені там ваша армія, ви будьте дитячим стоматологом — отут треба велика стресостійкість!» Але головне, що дарує їй упевненість у критичні хвилини, — це відчуття плеча побратимів: «Найбільше допомагає те, що ти працюєш не одна. Якщо виникає якась нештатна ситуація, мені завжди є в кого запитати, з ким порадитися. Були моменти, коли я дуже нервувала: якісь невдалі погодні умови, борт себе поводить незрозуміло... А побратими заспокоюють: "Відпочинь, нормально тримай, збав швидкість, усе заспокоїлося — летимо далі". І це справді допомагало». 

Війна змінила світогляд дівчини, але не змінила її бажання навіть у часи скрути знаходити час на улюблені справи, коли видається нагода: зустрічатися з друзями, готувати улюблені страви. Ася навіть планує перевезти до свого прифронтового помешкання домашніх котів. Проте цей спокій відносний — телефон завжди має бути поруч, адже терміновий виклик може статися будь-якої миті. 

Наша героїня чітко знає, за що бореться. На фронті вона глибше усвідомила важливість мовного питання та прийшла до твердого переконання щодо війни: «Я зрозуміла, що перемир`я будь-яким чином, на будь-яких умовах — це нереально. Це буде погана історія. Якщо ми зараз заморозимо конфлікт, це буде ненадовго, максимум пів року, і війна триватиме далі. Росія просто зможе накопичити більше зброї та людей, і буде ще важче. Дивлячись на те, що відбувається з боку Росії, особливо з мирним населенням, — вони не зупиняться».
Після перемоги Ася мріє повернутися до своєї професії, наукової діяльності та улюбленого захоплення — дослідження української культури, яким вона займалася ще зі шкільних років, працюючи в музеї історії українського козацтва: «Для мене тема культури дуже близька. Моя бабуся родом із села, завжди вишивала дуже гарні вишиванки. Удома на стінах досі висить купа її вишитих робіт». Саме бабуся, згадує Анастасія, прищеплювала їй любов до української культури. Тож бажання продовжити працювати лікарем вже в мирній Україні, займатися науковою роботою і далі заохочувати людей дізнаватися більше про культуру країни неабияк сильно мотивує Анастасію на завтрашній день: 

"За що ми тут воюємо? За те, щоб повернути наше нормальне цивільне життя і зробити його ще кращим. Війна продовжується. І якщо ми не будемо виборювати собі цю перемогу, виборювати право на вільне існування, то ніхто для нас його не виборе.