«Усвідомлення України прийшло набагато пізніше, ніж її незалежність»: Артем Чех про українську ідентичність, літературу й 35 років змін

За 35 років незалежності Україна пройшла шлях, який важко вмістити в одну дату чи кілька історичних подій. Це також історія особистих змін — людей, які росли в російськомовному середовищі, відкривали для себе українську культуру, знаходили власний голос і зрештою ставали її частиною. У спецпроєкті до Дня Незалежності ми говоримо з письменником і військовослужбовцем Артемом Чехом про дитинство в Черкасах, пошук власної ідентичності, українську літературу та про те, як незалежність змінювала нас упродовж років.

Якою була Україна вашого дитинства? Чи є щось із тих часів, що залишилося для вас незмінним і тепер?

Усвідомлення самої України прийшло до мене набагато пізніше, ніж її незалежність. Я виростав у Черкасах — місті з виразним індустріальним характером, де розуміння таких понять, як незалежність, Україна чи українська держава, було доволі слабким.

Я ріс у звичайній сім`ї: батько був автомеханіком, мама працювала в дитячому садочку, а в 1990 році вступила на російську філологію, вирішивши здобути вищу освіту. Тому моя Україна того часу — це, по суті, російська мова й література.

Усвідомлення того, що я українець і живу саме в Україні, а не в якійсь державі без назви, прийшло десь у п`ятому класі, у 1995–1996 роках. Тоді я вже вивчав історію України, читав українську літературу, ходив до Черкаського драматичного театру, де ставили українські п`єси. Поступово все це почало складатися в цілісне розуміння країни, у якій я живу.

А один із перших спогадів про незалежну Україну, як не дивно, пов`язаний із Кримом. У 1992 році ми відпочивали сім`єю на Тарханкуті. Пам`ятаю святкування, парашутистів, які спускалися з неба, і своє дитяче захоплення. Я запитав, що відбувається, і мені відповіли: сьогодні День Незалежності. Саме тоді, у сім років, я вперше почув про це свято й зрозумів, що воно існує.

Розкажіть про місце, де ви виросли. Як воно вас сформувало?

Певним чином воно мене сформувало, а з іншого боку — згодом я багато в чому сам себе переформатував. Індустріальні пейзажі, повсюдна російська мова, зневажена українська культура, яка начебто й мала право на існування в незалежній Україні, але фактично не була присутня в повсякденному житті.

Навіть між нами, хлопцями у дворі чи школі, такі теми ніколи не порушувалися. Ми були абсолютно аполітичними й просто не розуміли, що відбувається. Російські телеканали й музика, старі радянські фільми — нас повністю оточувала російська та радянська культура.

І тут виникає питання: як так сталося, що сьогодні я пишу книжки українською, говорю нею у повсякденні, а навколо мене сформувалася українська культурна бульбашка? Адже цього могло й не статися.

Багато що відбувалося поступово. Я дорослішав, у моєму житті з`являлися люди та ідеї, які мені відгукувалися. У тринадцять років я вступив до «Пласту», і його ідеологічна складова багато в чому сформувала мене як україноцентричну людину, яка вірить в українське майбутнє.

Тоді ж у моєму житті з`явилася українська література і прийшло усвідомлення, що я хочу творити українською. Писати я почав років у дванадцять, але спершу російською. Навіть мої перші більш-менш серйозні оповідання на початку навчання в інституті були написані нею, хоча ще зі старших класів я пробував писати й українською.

Просто тоді для мене майже не існувало поняття сучасної української літератури. Українська література — це була передусім шкільна класика, яку в дев`яностих здебільшого зводили до кріпаків і страждань українського народу. Мені це було не дуже цікаво.

Усе змінилося в одинадцятому класі, коли з`явилося Розстріляне відродження. Стало цікаво співставляти історію, яку я знав із радянських і російських фільмів, із тією, яку нам почали відкривати. Я зрозумів, що все було значно складніше: існував не лише їхній «срібний вік», а й люди, які загинули за українську культуру та мову.

До Києва я приїхав у 2002 році абсолютно російськомовним. А найвідчутніші зміни, пов`язані з мовою, відбулися у 2004-му, під час Помаранчевої революції. Ми, студенти третього курсу, були на Майдані від першого до останнього дня. Це дуже сильно сформувало нас політично й україноцентрично.

Саме тоді вперше з`явилося усвідомлення, що за цю країну можна померти.

2013 р.

Ви розказуєте, що почали писати ще в одинадцятому класі українською. Якими були ці тексти?

Зізнаюся, якось мені до рук потрапили роздруківки «Гамлета» Леся Подерв`янського. Я тоді поняття не мав, хто автор, — просто п`єса, яка мене настільки захопила, що я вирішив написати продовження. Списав, мабуть, аркушів дев`яносто шість. Текст вийшов дуже незграбним і сирим, але все-таки українською.

Хоча насправді мої найулюбленіші книжки дитинства якраз були українськими: «Шхуна "Колумб"» Миколи Трублаїні, «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка. Особливо любив третю частину — «Таємницю трьох невідомих», яку перечитував багато разів. Також дуже любив Віктора Близнеця й Радія Полонського.

Читав і Жуля Верна. Добре пам`ятаю «П`ятнадцятирічного капітана» — одну з перших уже не зовсім дитячих, а радше підліткових книжок, які я прочитав українською.

Чи є автор, після книжок якого ви зрозуміли, що теж хочете писати?

Для мене це була не Оксана Забужко, не Валерій Шевчук, Юрій Андрухович чи інші представники старшого покоління. Це була саме молодіжна проза.

Я часто кажу, що Ірена Карпа свого часу зробила для української літератури в десятки разів більше, ніж Забужко, Андрухович і всі разом узяті. Саме з неї почалося умовно масове читання українською. Умовно — бо все пізнається в порівнянні. Але на тлі того, що було раніше, це справді стало масовим явищем.

На початку 2000-х продати дві, три чи чотири тисячі примірників книжки вже було багато. Карпа зі своїми колонками в журналі «Екстрим», де писала на досить інтимні теми, але робила це смішно, живо й цікаво, дуже цьому посприяла. А потім вийшли «50 хвилин трави» і «Фройд би плакав» — і молодь почала читати українською.

Тоді ж я відкрив для себе Сергія Жадана з романом «Депеш Мод». Потім були інші книжки, автори, пошуки. Читаючи все це, я думав: «Я теж так хочу. Я теж відчуваю в собі сили робити щось подібне». Звісно, трохи себе обманював: для цього треба було бути старшим, зухвалішим і значно краще підготовленим у літературному сенсі.

Але саме тоді сформувалася моя справжня зацікавленість українським письмом. Хотілося вже не просто читати молодіжну прозу, а відкривати іншу українську літературу, дізнаватися більше, рости й розвиватися — і як письменникові, і як людині, яка цінує українську культуру.

Ваша перша книжка вийшла друком у 2007 році. Як за цей час, із вашого досвіду, змінилося українське книговидання?

Моя перша книжка вийшла накладом дві тисячі примірників. Не пам`ятаю, скільки вона продавалася — два чи три роки, — але на той час це був хороший наклад. Українських авторів, які регулярно друкувалися й видавали книжки, було дуже мало — можливо, двадцять.

Звісно, існували невеликі регіональні видавництва, самвидав, академічні видання. Але якщо говорити саме про художню літературу, авторів було буквально як пальців на руках. Сьогодні картина зовсім інша: ми маємо сотні письменників, з`явилася цікавість до літератури й письма, бажання стати українським письменником.

Так само змінилася ситуація з видавництвами. У 2000-х великих — хоча зараз ми, мабуть, назвали б їх карликовими, — було максимум десять. «Лілея-НВ», «Піраміда», «Кальварія», згодом «Фоліо», «Факт» та ще кілька. Саме вони видавали українську літературу, яку хотілося купувати й читати.

Сьогодні видавництв настільки багато, що навіть я знаю не всі. Іноді беру книжку цікавого автора, дивлюся на видавництво й думаю: «А що це за видавництво?» А в книгарні тепер можна знайти фактично все: прикладну літературу, нонфікшн, українську класику, сучасну прозу. Це настільки різні світи, що я навіть не знаю, як їх порівнювати. Приблизно як технічний прогрес між Середньовіччям і ХХ століттям: списи змінилися автоматами.

І все це відбулося буквально за двадцять років. З погляду історії це зовсім небагато для формування культури й літературного середовища, яке потім впливатиме на наступні покоління.

Можна згадати Чехію, де свого часу свідомо повертали чеську мову в публічний простір замість німецької. Цей процес теж тривав близько двадцяти років. Сьогодні складно уявити, що колись чеської майже не було ні у друкарстві, ні в публічному просторі. Фактично щось подібне ми робили останні двадцять років. Тому з погляду історії це короткий проміжок, але водночас справді великий прорив.

У вересні виходить ваша нова книжка, над якою ви працювали два роки. Розкажіть, з чого для вас почалася ця історія. Як вона зародилася?

Мені було важливо оголити й певною мірою висміяти лицемірство, яке сьогодні існує навколо наших загиблих, особливо митців. Я знаю багато таких прикладів: за життя людина могла бути майже нікому не цікава, її знало вузьке коло, могли зневажати чи висміювати. Але варто їй загинути — і вона миттєво перетворюється на героя. Це мене дуже зачіпало.

Звідси й виникла історія художника, відомого в Україні та за кордоном, який іде на війну. За іронією долі його оголошують загиблим, але він приходить до тями в госпіталі й вирішує: яка цікава гра, давайте пограємо.

Він читає все, що пишуть про нього після «смерті»: десь правду, десь неправду. Люди називають себе його найближчими друзями, хоча насправді ними ніколи не були. А він сидить живий у Києві й спостерігає за тим, як його ховають.

Власне, із цього все й почалося, хоча це не головна ідея роману. Спочатку я взагалі хотів написати дуже чорний текст, насичений військовим гумором — таким, який часто зрозумілий лише людям із відповідним досвідом. Цивільна людина навряд чи пожартує про окопи, смерть чи війну так, як це роблять військові.

Але згодом я зрозумів, що не всі читачі зможуть правильно це прочитати. Тому трохи змінив тональність і сфокусувався не стільки на військовому досвіді, скільки на внутрішньому світі головного героя — митця, який проживає дуже складні й трагічні речі.

Попри те, що він ніби насолоджується своєю фіктивною смертю і спостерігає за всім збоку, герой переживає багато драматичних моментів, пов`язаних не лише з війною, а й із приватним життям, минулим і пам`яттю.

Саме на цьому я зрештою й зосередився. Тому певною мірою роман вийшов трагіфарсом. Можливо, саме так його й варто читати.

Ви назвали її своєю найкращою прозою. Що вирізняє цю книжку з-поміж ваших інших історій?

Суто літературно, технічно це для мене найкраща книжка. Не можу сказати, що вона загалом найкраща з усього, що я написав, але з погляду письма — так. Для мене це певний пік літературної форми.

Коли рукопис уже був готовий і я перечитав його свіжим поглядом, зрозумів: не можу сказати, що написав хорошу книжку, бо письменник не має так говорити про власний текст. Але відчув, що до цього не писав настільки добре.

У мене є книжки, які подобаються читачам, їм близький мій стиль. Але тут мені здалося, що я певною мірою перестрибнув самого себе. 

А щодо історії, персонажів і змісту — тут уже кожен обиратиме для себе. Комусь подобається, коли герої не страждають, усе добре й наприкінці щасливий фінал. Хтось, навпаки, любить глибшу й складнішу літературу. Тому подивимося, як на цей роман реагуватимуть читачі.

Сьогодні масово з’являються відео про книжки в TikTok та Instagram, створюються локальні книжкові клуби, книжки обговорюють і купують. Наскільки ця хвиля читацького інтересу впливає на вас і надихає під час роботи?

Раніше мені здавалося, що я знав свого читача. Це була моя культурна бульбашка: ми самі писали й самі себе читали. Років п`ятнадцять тому я знав цих людей в обличчя — переважно мої ровесники, представники однієї культурної спільноти.

Зараз ситуація зовсім інша. Рівень культури в Україні феноменально зріс. Молоді, яка читає, цікавиться книжками, літературою й культурою, сьогодні значно більше, ніж було в наш час. Тоді було багато людей, які взагалі існували поза контекстом української літератури та культури.

Сьогодні молодь читає значно більше, і це дуже тішить. Нехай не всі читатимуть умовного Артема Чеха, нехай обиратимуть інші книжки — головне, що вони читають.

Звісно, через вік мені іноді хочеться трохи побурчати. Дивлюся на двадцятирічних і думаю: невже ви читатимете тільки роментезі чи Young Adult? Може, спробуєте копнути трохи глибше? Але це вже, мабуть, звичайне буркотіння людини старшого покоління.

Насправді люди читають — і це найважливіше. Нехай у двадцять років читають одне. Я у вісімнадцять слухав російський реп, а після двадцяти семи майже повністю перейшов на джаз. Так само формуються смаки, так само люди доростають до інших книжок. Головне — щоб вони взагалі читали.