Від бойових завдань до ритмів даунтемпо

До 2022 року її життя нагадувало ідеальний кадр із фільму про успішну сучасну українку. 15 років у сфері IT, комфортний офіс у Києві, подорожі Європою та адреналін на гірськолижних схилах, де вона розсікала по свіжому снігу на сноуборді. Проте повномасштабне вторгнення кардинально змінило все. Історія Юлії Федіної — про вибір, бойові будні, боротьбу зі стереотипами, важке поранення та нову свободу, яку вона знайшла на сцені.

Вибір: з теплого офісу на бойовий вишкіл
У 2023 році Юля остаточно зрозуміла, що більше не може залишатися в тилу. Вона почала готуватися до служби й записалася на вишкіл до «Українського легіону». Доля не забарилася з підтвердженням правильності цього рішення. «Так співпало, що за два дні до початку вишколу компанія, де я працювала, просто в один день закрила київський офіс, бо це було пов’язано з ризиками ведення бізнесу в зоні бойових дій, тож усіх звільнили. Це й стало початком мого військового шляху. Я пройшла один вишкіл, потім другий, курс тактичної медицини. Понад усе хотіла бути бойовим медиком». Проте на шляху цивільної айтішниці, яка прагнула на фронт, постала традиційна стіна армійського бюрократизму та упереджень. «Шукати підрозділ було складно — нікуди не хотіли брати. Дуже часто чула: “Жінок на бойові посади не беремо”. Пропонували тил або щось в IT. Але міняти один офіс на інший в армії мені було геть нецікаво. Врешті-решт я потрапила в ТРО. Це була виключно добровільна мобілізація».

Реальність фронту та «не жіноча справа»
Очікування про «героїчне рятування поранених під свист куль» швидко розбилися об звичайну буденність. Близько восьми місяців батальйон Юлії чекав на виїзд, і лише влітку 2024 року дівчина вперше потрапила на бойову ротацію. Там вона на власні очі побачила, як система сприймає жінок. «Деяким чоловікам важко працювати пліч-о-пліч із жінками та сприймати їх як рівних. Гадаю, це пов`язано з внутрішнім бажанням захищати й берегти жінок, яке чоловікам перебороти непросто. І навіть якщо я не відчувала упередженості з боку побратимів або безпосереднього командира, то неодноразово чула про неофіційні розпорядження вищих командирів “жінок на позиції не випускати”. На щастя, є командири, які готові давати жінкам шанс. І коли ти справою доводиш, що можеш виконувати завдання, тобі починають довіряти. Це процес, який треба пройти. У своєму підрозділі я була єдиною жінкою, але ніяких особливих побутових умов чи поблажок у мене не було — працювала нарівні з хлопцями».

До початку 2025 року Юля служила бойовою медикинею в ТРО. Проте у січні 2025-го, відчуваючи, що час рухатися далі, наша героїня вирішила опанувати нову справу, почати літати на «Мавіку» та розвиватися в аеророзвідці. Так у житті Юлі почався новий етап. Її прикомандирували до пілотів, і вже на Сумщині вона виходила на бойові завдання в новому статусі.

Собака Юлі, Кола, супроводжувала її під час служби майже скрізь, де було можливо

У травні 2025 року, завдяки додатку «Армія+», Юлії вдалося оформити переведення до «К-2» — у підрозділ «мавіків», а зрештою і до батальйону безпілотних наземних комплексів. Саме тут дівчина нарешті відчула себе на своєму місці.

Фатальний день
День, який розділив життя на «до» та «після», Юлія згадує спокійно. Це був п`ятий чи шостий день чергування на позиціях у Калениках. Ввечері вони з побратимом вийшли, щоб опустити щоглу з антенами — звична рутина, яку вони робили щодня. «Я підходжу до щогли, аж раптом зненацька вибух. Писк у вухах, я лежу на землі. Дивлюся на ногу: відірвало ступню. Одразу в голові вмикається алгоритм, добре завчений на заняттях з такмеду: турнікет і повзти. До укриття було метрів десять, хлопці допомогли спуститися мені, а потім і побратиму. Евакуацію чекали недовго, десь до години. Потім 15 хвилин до першого стабпункту. А далі я відключилася й прокинулася вже в реанімаційному відділенні у Києві». 

Реабілітація та новий ритм: від Superhumans до сценічних колонок
Далі був важкий шлях відновлення. Операція з реампутації в Києві, щоб уможливити протезування, та раптова важка пневмонія, яка ледь не коштувала Юлії життя. Окрім втраченої правої стопи, ліва стопа була поранена чисельними уламками та мала кілька переломів. Після Києва був Львів і протезування у Superhumans, реабілітація в Моршині, де Юля знову вчилася ходити — спочатку на милицях, а згодом на протезі.

Сьогодні Юлія знову в Києві й активно повертається до повноцінного життя: вже призвичаїлася ходити на протезі цілий день, займається спортом і знаходить нові грані самовираження. «Ще в Superhumans я почала грати на клавішах. Ми навіть виступали у Львові разом з гуртом “Друга Ріка” перед величезною аудиторією — це було неймовірно! А нещодавно в Києві завдяки ініціативі EnterDJ, які навчають ветеранів, відкрила для себе діджеїнг. На фестивалі Atlas я зіграла свій перший сет у жанрі downtempo. Музика — це неймовірна терапія, можливість спробувати себе в іншій ролі, окрім військовослужбовиці».

Орден «За мужність» і погляд у майбутнє
Президент України відзначив Юлію Федіну — операторку безпілотних наземних систем — орденом «За мужність» III ступеня. «Я зовсім не очікувала нагороди. Все було дуже урочисто й зворушливо. Але, чесно кажучи, мене не полишає відчуття, що я її не заслужила, бо не зробила нічого екстраординарного». 

"Якщо говорити про майбутнє армії, то мій головний меседж простий: я дуже хочу, щоб жінок у війську ставало більше. Щоб вони доводили свою силу і щоб армія як система нарешті змінилася, навчилась приймати жінок і перестала сумніватися в їхніх можливостях».