Від світла рампи до загартування війною

Шлях від світла театральних софітів до похмурої тиші бліндажів рідко буває прямим. Для Майї — оперативної чергової 411-ї Окремої бригади безпілотних систем «Яструби» СБС ЗСУ — цей перехід став не просто зміною професії, а глибокою та незворотною внутрішньою трансформацією. За нинішньою військовою формою та суворим вишколом ховається витончена жіноча доля. Колись Майя працювала моделлю в київському агентстві, знімалася для глянцю й вигравала конкурси краси, але прагнення глибини пересилило бажання бути просто «красивою картинкою» і вона вирішила вивчати маркетинг. Згодом перейшла в проектний менеджмент. Проте на певному етапі творча частина спровокувала внутрішній запит на самовираження — і в житті нашої героїні з`явився театр «Чорний квадрат», навчання драматургії та вистава, сценарій якої вони писали самі. Прем`єра мала відбутися 1 березня 2022 року... Війна перервала ці плани, але не знищила мрію.

24 лютого 2022 року жінка добровільно мобілізувалася до 207-го окремого батальйону ТрО м. Києва. «Родина дуже хвилювалася, але ніхто не лягав на порозі зі словами: «Знайди інший шлях, ми не відпустимо». Такого не було, — пригадує Майя. — Можливо, через те, що моя мама багато років працювала в МВС і для неї державна служба — це щось зрозуміле та правильне. В умовах війни це, звісно, дещо інше, але загалом родина мене підтримує і допомагає. Власне, поки я їжджу по Україні, мій син живе з моїми батьками, тож бачимося за найменшої можливості».

Перші кроки в армійському житті були сповнені цивільних ілюзій. Не маючи попереднього військового досвіду, в перші місяці наша героїня сприймала певні нестандартні чи дивні ситуації як елемент «військової магії» і була переконана, що досвідченим військовим видніше. «Сьогодні, вже на п’ятий рік служби, я сама стала військовою і чітко знаю, про що кажу. Якщо чогось не знаю — запитаю чи уточню. А тоді, звісно, був певний наїв. Знову ж таки через те, що я жодним чином спеціально не готувалася до війни».

Проте виявилося, що найкращою школою витривалості стала не спеціальна підготовка, а сцена. Театр — це простір, де людина вчиться діяти за будь-яких обставин, оголювати емоції та водночас тримати удар. Саме цей досвід дав їй той внутрішній стрижень, який не дозволив зламатися під час перших бойових випробувань. «Навчання було глибоким і вимогливим, адже сцена вимагає від тебе чимало — можливо, лише трохи менше, ніж війна. Воно в чомусь схоже: коли ти граєш імпровізацію, то мусиш діяти в заданих обставинах і в заданій ролі. На війні так само: ти опиняєшся в незнайомому місці, маєш нові завдання, мусиш облаштувати побут і почати виконувати свої бойові місії. Театр дав мені найкращу підготовку, і я йому за це щиро вдячна. Відбори та навчання були важкими, це сформувало характер. До того ж я дуже наполеглива й цілеспрямована людина: якщо вже взялася за справу, то маю намір довести її до кінця. Як з театром, так і тут. Хоча тут, звісно, трохи важче».

Справжнє хрещення вогнем і страхом відбулося під час першого бойового виїзду. У такі моменти цивільне минуле остаточно відступає, поступаючись місцем холодній зібраності, а роздуми залишаються на потім — на ті рідкісні хвилини тиші, коли знову можна дозволити собі бути вразливою. «Я всього боялася і ставила безліч запитань, — згадує військова свої перші відчуття на передовій. — Але маю таку рису: у стресових ситуаціях я опановую себе і дію, а рефлексую вже потім. Якщо трапляються кризові моменти, я спочатку роблю те, що необхідно, а вже згодом пропускаю все через себе. Насправді що ближче ти до лінії фронту, то краще розумієш суть нашої боротьби. Я працювала як у штабі з паперами, так і безпосередньо поблизу зони активних бойових дій. І найкраще мене мотивує саме спостереження за знищенням ворога — бажано в прямому ефірі».

Бути жінкою в армії — це окремий виклик, де щодня доводиться доводити свою професійність серед чоловічого середовища. Втім, наша героїня впевнена, що армія лише дзеркально відображає те суспільство, з якого вона сформована, з усіма його стереотипами та чеснотами. «Я достатньо довго служу у своїй військовій частині й вже всім довела, що є фахівчинею та якісно роблю свою роботу. Звісно, побратими час від часу роблять компліменти чи приносять щось смачне. Я так само частую їх і роблю компліменти у відповідь — у цьому сенсі в нас повна гендерна рівність. Ніхто не закидає мені: "Ти дівчина, ти цього зробити не зможеш"». Майя додає, що присутність жінок часто змінює армійський побут на краще, підтягуючи загальний рівень культури та дисципліни навіть у дрібницях: «Як тільки в чоловічому колективі з’являється дівчина, це одразу підвищує загальну планку. Побратими намагаються підтримувати чистоту й бути кращою версією себе. Це дуже мило, і я помітила це ще у 2022 році. Тож вплив жінок на армію однозначно позитивний», — констатує Майя.

У найважчі періоди виснаження та безперервної служби Майя знаходить розраду в маленьких домашніх ритуалах. Аромат свіжої випічки, який вона створює прямо на фронтовій кухні, стає для бійців містком до тихого, мирного життя. «Коли маю поганий настрій чи хвилююся, я починаю пекти смаколики та частувати побратимів, — посміхається Майя. — Це чудово працює, і виходить дуже смачно! Про моє печиво в підрозділі вже ходять легенди. Один підрозділ навіть заздрить іншому, якщо тому дісталося більше. Наприклад, у колективі стрес: затримали виплати або всі чекають на важливий наказ і нервують. Тут я приношу випічку — і напруга одразу спадає, атмосфера стає теплішою. Єдине, на що бідкаються, — що набрали пару зайвих кілограмів. Але коли я йду у відпустку, одразу пишуть: "Майє, коли ти вже знову пригостиш нас чимось смачним?" До хорошого швидко звикають».

З липня 2024-го наша героїня разом з підрозділом перебуває на Запоріжжі. В неї майже 2 роки унікального досвіду дешифратора розвідувальних матеріалів. Наразі вона оперативний черговий: «Відповідаю за моніторинг повітряної обстановки», — стисло описує свою місію на службі Майя. Війна не лише загартувала її як людину, а й докорінно змінила внутрішній світ. Змінилось і сприйняття часу, цінностей та оточення. Те, що раніше здавалося важливим, втратило сенс, а коло спілкування звузилось до найближчих по духу людей.

«Для мене переломним став 2022 рік. Усе було новим і незрозумілим, доводилося вчитися на ходу. Я навчилася дуже швидко ухвалювати рішення. Ти усвідомлюєш, що ми живемо тут і зараз, завтра може не настати, тому далеких планів не будуєш. Будь-які зміни в житті починаєш сприймати легко. І це іноді дисонує з цивільним життям. Коли я приїжджаю додому й спілкуюся з цивільними, мені часом здається, що вони трохи вагаються там, де треба діяти. Я розкладаю ситуацію на варіанти й кажу: "Ось варіант А, ось Б — вирішуй". А фраза "Ми ще подумаємо" мене щиро дивує, адже на війні все просто: є завдання — його треба вирішувати негайно».

Говорячи про зміну оточення, Майя зазначає: «Більшість моїх близьких друзів — це побратими. Це не просто колеги по службі, це справжня родина. Як то кажуть, трохи неблагополучна, але дуже дружна. Ми всі різні, але робимо одну справу. Коло цивільних друзів дуже звузилося. Більшість діалогів зараз зводиться до короткого: "Ти як? Все нормально?" — "Все добре, 4.5.0, плюс-плюс"». Утім наша героїня продовжує мріяти про театр. «Мистецтво виховує людей емоційно та інтелектуально. Місія актора та драматурга — зробити так, щоб людина після перегляду вистави вийшла із залу хоч трохи кращою. Я б дуже хотіла писати сценарії, ставити вистави й, можливо, грати на сцені. Але зараз війна і є значно нагальніша мета, яку потрібно довести до кінця. Поєднувати це неможливо — для творчості потрібна "провітрена" голова. Тому зараз я сприймаю цей період як збір матеріалу для майбутньої творчості, до якої обов’язково повернуся після перемоги».

Та найбільший біль Майї лежить не в площині незіграних ролей чи побутових труднощів. Це мовчазний тихий біль матері, яка змушена розлучитися з власною дитиною заради її ж майбутнього. «Коли я пішла у військо, моєму синові було 10 років, — із материнською тугою згадує Майя. — Він виїхав в евакуацію з бабусею, і це була найдовша розлука в нашому житті. Мама розповідала, що він вночі тихенько плакав за мною. Окремими тортурами для нього були дитячі майданчики: всі діти були з матерями, і якщо хтось упав чи забився — міг покликати маму, а мій син не міг, бо я була далеко. Зараз йому 15. Він уже високий гарний хлопець, навчається, цікавиться технікою. Він став підлітком, виріс, а я, на жаль, пропустила великий шматок його дитинства. І це біль не через армію як таку, а через це вторгнення — через те, що ворог вирішив прийти на нашу землю». Втім, попри тугу та важкість випробувань, у серці Майї немає сумнівів. Вона чітко знає, задля чого проходить цей шлях, і вірить, що ця жертва не марна:

«Я не поверну цей втрачений час, і мені за це дуже болить. Я б хотіла бути поруч щодня, радіти успіхам сина і направляти... Я зробила свій вибір свідомо, вважаю його правильним і зробила б його знову. Я прагну побачити кінець російської імперії і понад усе не хочу залишити цю війну нашим дітям. Свою справу я мушу закінчити сама».