Читайте уривок з нової книги «Живопис: що є що». Про те, як орієнтуватись у мистецьких стилях

У своїй новій книжці «Живопис, що є що» мистецтвознавиця Катерина Липа розповідає про те, як орієнтуватися посеред усього різноманіття живопису — від ікон і мозаїк до вітражів і картин. На прикладі творів українських митців авторка описує всілякі стилі й техніки, а також пояснює, як художники працюють із кольорами, текстурами й образами.

За що Гете критикував Ньютона й чому в Україні такої популярності набула мозаїка? Що таке монументальний живопис і чому диктаторам так не подобався модернізм? Як Михайло Бойчук з учнями відродив інтерес до фрескового живопису, а на Сумщині створювали порцелянові іконостаси? Про все це говорить мистецтвознавиця.

«Хмарочос» публікує уривок з книжки, наданий видавництвом «Віхола».

Розпис

Це перше, що постає в уяві, коли йдеться про монументальний живопис. Ну, звісно, адже найдавніші монументальні твори людства виконані саме в техніці розпису. Найвідоміші стінописи доби палеоліту в іспанській печері Альтаміра відкрила восьмирічна дівчинка у 1879 році. Іспанський землевласник дон Марселіно де Саутуола захоплювався старовиною, а коли на Всесвітній виставці в Парижі побачив нашкрябані на каменях прадавні зображення тварин, заходився досліджувати печери у власних маєтках. Дивився на стіни, оглядав підлогу під ногами, аж поки  — «татків хвостик» —  дівчинка Марія не закричала захоплено: «Поглянь, бички!». На відміну від батька, малá дивилася не під ноги, а вгору, тож побачила на стелі печери зображення бізонів, яких не помічали дорослі. З цієї історії робимо простий висновок: людство від початку допетрало, що монументальний живопис можна розмістити де завгодно, і на стелі теж —  аби милував око. Ну, і глядач має бути готовий до зустрічі з прекрасним у будь-якому несподіваному місці й не надто зважати на правила та умовності.

Упродовж тисячоліть різні цивілізації експериментували з матеріалами й техніками монументальних розписів. Згрубша їх можна розділити на ті, що вкривають поверхню, і ті, що проникають у неї. Другі —  це фрески, найдавніше з відомих зображень у цій техніці створили давні єгиптяни у 3500–3200 століттях до нашої ери. Але інтернаціональне слово «фреска» походить з Апеннін: «аl fresco» італійською означає «по свіжому». Тобто пишуть по свіжому (вологому) тиньку. Його накладають на фрагмент площини, на який митець розраховує нанести зображення упродовж одного робочого дня. Тиньк зазвичай висихає за 10–12 годин, починати працювати можна приблизно через годину після нанесення, а закінчувати треба години за дві до остаточного висихання. Тож робочий день автора фрески в різні часи тривав близько восьми годин —  наче за сучасними законами про працю. Перш ніж узяти пензля, майстер (чи частіше його помічник) набиває голкою дрібні дірочки уздовж ліній на картоні, прикладає потрібний на сьогодні фрагмент до стіни і «пудрить» його дрібно розтертим вугіллям —  на вогкому тиньку з’являється малюнок, по якому можна працювати фарбою. Фарба для фрески не має субстанції, яка її зв’язувала б: пігмент просто розводять водою і пишуть по стіні. Фарба не вкриває поверхню, як то буває з іншими техніками живопису, а проникає в неї і тримається надзвичайно міцно —  тисячі років. Фрески писали ще за доби античності, а за  середньовіччя та  ренесансу вони мало не витіснили решту технік. Але ті пручалися і довели свою важливість для мистецького висловлювання.

Усе, що не є фрескою, —  це розпис по сухій поверхні стіни, різними фарбами й у різний спосіб. Античні майстри полюбляли працювати в  техніці енкаустики —  справді, не тільки ж саркофаги воском розписувати! Технологія збереглася, її використовують і в наш час. Упродовж Середньовіччя здобули популярність розписи темперою: не гірше за фреску виходило, але дешевше.

Доба бароко принесла так званий ілюзіоністський живопис —  темперою або олійними фарбами вельми натуралістично писали різні сюжети (священні у храмах, міфологічні —  у палацах) таким чином, щоб глядач відчув ефект власної присутності —  чи в біблійних подіях, чи на гульні античних богів. Зображення виконували вельми натуралістично, а постаті й предмети подавали в таких ракурсах, щоб здавалося, буцімто фізичний простір приміщення перетікає у простір живопису. У Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської лаври торговці, яких Христос виганяє з храму на розписі, біжать до цілком реальних дверей. Просторові ілюзії підсилювала позолота, якою можна було акцентувати не тільки німби святих, а  й полиски на зображеннях тканин і предметів. До речі, ви ж не думаєте, що для монументального розпису обов’язково потрібний мур із каменю чи цегли? Потрібні майстер, замовник, фарби і споруда —  практично байдуже, із чого збудована. В Україні збереглися прегарні розписи дерев’яних церков XVII– XVIII століття. Найвідоміші в Олександрівці та Колодному на Закарпатті, у Дрогобичі та Потеличі в Галичині. Ну, і яскраві орнаменти на білих стінах хат півдня і Наддніпрянщини —  це також монументальне мистецтво.

Бажання прикрашати споруди розписами трохи підупало впродовж ХІХ століття —  сталася промислова революція, замовники думали про інші речі, та й швидкий розвиток масового будівництва не надто сприяв. Однак у ХХ столітті популярність стінопису (як і монументального мистецтва загалом) тріумфально відновилася. Спочатку доба сецесії заходилася вельми ефектно використовувати стародавні техніки для втілення сучасних сюжетів. Далі в 1920–1930-ті роки світом блукала ідея наблизити мистецтво до народу (особливо того, який до музею не піде) і прикрасити розписами громадські будівлі. У різних країнах ця мета і, відповідно, тематика розписів трактувалися по-різному, хоча замовником були здебільшого урядові структури, тож вимоги до сюжетів та манери письма обговорювалися заздалегідь. Мексиканці шукали національну ідентичність у доколумбових часах і розписували великі громадські будівлі, у США державна скарбниця замовила розписи у поштових відділеннях по невеличких містечках. В  обох випадках воліли мати стінописи реалістичного спрямування (бо нефігуративний живопис і всілякий авангард народ не зрозуміє!) 

на історичні теми та зображення трударів, що займаються характерною для міста чи регіону діяльністю. І отримали. Розписи на пошті у Штатах —  просто довідник тогочасних професій: збирачі бавовни і сталевари, ковбої і шахтарі, добувачі золота й селяни за плугом, є навіть американські «бокораші». У СРСР теж хотіли чогось подібного. Так трапилося, що відновлювати повагу до монументального мистецтва за часів «диктатури пролетаріату» почали саме в Україні. І займався цим Михайло Бойчук з учнями. Художник ретельно дослідив стародавні техніки й технології, про нього в тогочасному СРСР говорили як про неперевершеного майстра фрескового живопису. Але до технічної майстерності додавалися захоплення візантійською спадщиною (звісно, спадкоємцем поставало українське, а не російське мистецтво) та авангардний підхід до завдань живописця. Тож не дивно, що це не влаштовувало владу —  художника разом з учнями заарештували і розстріляли, більшість його творів знищили. Згодом радянська влада все ж отримала «правильне», тобто ідеологізоване монументальне мистецтво. Проте художникам таки вдавалося (не завжди) висловлювати в монументальних творах те, що хотілося, —  поза ідеологією.

У 1980-ті роки світ (окрім СРСР) згадав про ілюзіоністські стінописи доби бароко. Вони стали найпопулярнішим трендом монументального мистецтва у житлі й залишаються лідерами донині (тепер і в нас). Звісно, жодних екстатичних святих на хмарах, ані жодних античних богів на золотих колісницях. Є безліч інших сюжетів —  від казок до підкреслено реалістичних пейзажів. Спитаєте: може, коли прагнемо натуралістичного зображення, фотошпалери обійшлися б дешевше? Бо фотокамера забезпечує таку натуральність, яку жоден живописець не переплюне. І тут ми стикаємося з дивовижним явищем, яке вже півтораста років намагаються витлумачити мистецтвознавці, культурологи і психологи. Назвімо його магією мистецтва. Чомусь написаний руками художника твір діє на наші емоції, занурює в ілюзорний світ, а відфотошоплена солодкава світлина на всю стіну залишає байдужими, з плином часу набридає і починає дратувати. Ну, і митці мають гонор: намагаються «перекроїти» простір (наприклад, візуально приховати кути чи місця з’єднання стін зі стелею), щоб ніхто навіть не думав порівнювати їхню роботу з продукцією китайських мануфактур.