Культ сили: як змінилося уявлення про жіночий спорт

Раніше жіночий спорт продавали як мистецтво зникнення: менше їсти, займати менше простору, зменшуватися та змінювати форму, доки хтось не визнає її прийнятною. Сьогодні ми говоримо про це інакше. Strava фіксує зростання силових тренувань серед жінок на чверть, а майже кожна третя називає фізичну силу однією з головних цілей року. 

Кадр з фільму «Особистий рекорд»

Протягом останнього десятиліття саме уявлення про жіночність змінило свою опору. Раніше воно залежало від вигляду: деким тіло, що відповідає конвенційним уявленням, сприймалося як доказ дисципліни й доброї генетики, а деким — як «базове налаштування», яке нібито не потребує особливих зусиль. Тепер жіночність залежить і від дієздатності — від того, що тіло може робити. М’язи — не везіння, а результат роботи, їх неможливо успадкувати, як тонкі щиколотки. Змінилося й джерело образу «тілесного успіху»: жінки-ікони дедалі частіше приходять зі спорту, а не лише з подіумних зйомок.

Втім, і на цьому можна легко потрапити  в пастку. Важливо не допустити перетворення «сильної» на «нову струнку» — тобто уникнути утворення чергової вимоги з тим самим набором глянцевих фотографій, за якими треба гнатися, висолопивши язика. Світу не потрібні нові тренди, що вчитимуть бути до себе надміру прискіпливою. Найцікавіші тексти про силу з’являються саме там, де авторки помічають цю пастку й не вдають, ніби нова норма автоматично гуманніша за стару.

Кадр з фільму «Особистий рекорд»

Вирішує витривалість

Сила жінки перестала бути винятком і стала окремим сюжетом — не лише у спорті, а й у культурі. Література теж поступово змінює оптику й звертається до жіночого спорту як до простору амбіцій, суперництва та випробування себе. Один із таких прикладів — роман Ріти Буллвінкел «Влучний удар» про вісьмох юних боксерок. Книжка потрапила до довгого списку Букерівської премії та стала фіналісткою Пулітцерівської премії. 

Буллвінкел ставить майже «лабораторний» літературний експеримент. У Кейт Геффер — ідеальне тіло для боксу: широкі, майже чоловічі плечі, великі біцепси й вузькі стегна. Їй усе життя це казали, і водночас, зауважує авторка, «фото в журналах підказували їй ненавидіти власне тіло». У Рейчел Доріко тіло, за визначенням роману, «негодяще»: вона від природи горбиться, надто часто кліпає, у неї трохи тремтять руки, а ноги «мають вигляд сухої локшини, укритої шкірою».

Виграє Рейчел. Не тому, що роман хоче нас підбадьорити, а тому, що бокс покладається на інше: скільки ти витримаєш і наскільки ясно думаєш під ударами. Кейт панікує й починає лічити подумки — колись вона вивчила перші п’ятдесят знаків числа Пі, і тепер звична система підводить її вперше. Сила тут не збігається ні з красою, ні навіть із формою — вона тотожна витривалості та присутності. Це й головний прийом роману: кожна з вісьмох отримує однакову за обсягом «внутрішню територію», тож жодна не лишається фоновим тілом у чужому сюжеті.

Кадр з фільму «Крихітка на мільйон доларів» 

Тіло, амбіції та жіноча сила

Роман не робить із дівчат ані героїнь, ані жертв. Артеміда Віктор розглядає суперницю й думає: «Ти бридка. Я гарніша, і я тебе переможу» — оцінювальний погляд працює на рингу так само справно, як у роздягальні. Для тієї ж Артеміди тіло — «тонко налаштований інструмент», і авторка додає жорстку ремарку: більшого контролю над чимось у житті вона вже не матиме. А для мовчазної Роуз Мюллер, яку в дитинстві однокласники замкнули в коморі на дванадцять годин, бій — це форма близькості: вона любить кожну суперницю за те, що та погодилася бути з нею без потреби говорити.

Кадр з фільму «Вогонь всередині»

Романтизації немає й у декораціях. Асоціація здирає з кожної дівчини двісті доларів, тренери — чоловіки, судді — теж. Поза турніром учасниці працюють у «Сейфвеї» та на складах «Амазону». І саме на цьому вбогому тлі Буллвінкел дозволяє собі найбільш вражаючий образ книжки: плями поту дорослих довкола рингу — «явна ознака розпаду людини», тоді як дівчата — «протилежність людям у розпаді».

Кадр з фільму «Крихітка на мільйон доларів» 

Найчесніше ж те, що роман не робить із турніру вершини життя. Енді стане фармацевткою, Кейт — івент-менеджеркою, Таня — акторкою, Роуз — бухгалтеркою. Сила не конвертується ні в славу, ні навіть у пам’ять: одна з боксерок згодом сумніватиметься, чи впізнала б її суперниця тепер.

Тому фінал звучить майже як міф. Через сотні років, на іншій планеті, під шістьма фіолетовими місяцями дівчинка знайде собі подружку, щоб бити ладки, — і зрештою вони поб’ються. Культ сили, каже Буллвінкел, не про перемогу й не про тіло, яким варто перейматися. Він про те, що бажання випробувати себе передається далі — і кожну дівчинку можна «активувати» як боксерку. Усе інше — призові пояси, спортзали, навіть країни, що змагаються у великому спорті, — виявляється значно менш довговічним.

Кадр з фільму «Королева рингу»