«Він був для мене божеством»: відверті спогади Лізи Марі Преслі про батька Елвіса

У 2022 році Ліза Марі Преслі попросила доньку Райлі Кіо допомогти завершити мемуари, над якими працювала багато років. Через місяць її не стало. Після неї залишилися лише записані аудіоспогади — історії про дитинство, родину, втрати та життя поруч із одним із найвідоміших людей ХХ століття.

Доповнивши мамині спогади власними роздумами, Райлі Кіо створила книжку-діалог між матір’ю та донькою. «Звідси до Великого Невідомого» — це особиста історія про любов і втрату, складні родинні зв’язки та пам’ять, яка продовжує жити після смерті. Українською мовою мемуари вийшли у видавництві #книголав. Уривком, у якому Ліза Марі згадує дитинство поруч з Елвісом, ділимося далі.

Я відчувала, наче мій батько може змінювати погоду. Він був для мене божеством. Обраною людиною. Він мав таку особливість: можна було побачити його душу. Якщо мав кепський настрій, то й на вулиці ставало похмуро; якщо здіймалася буря, то це тому, що він міг ось-ось вибухнути. Тоді я вірила, що батько може викликати бурю. 

Зробити його щасливим, розсмішити — це було для мене найголовнішим у світі. Якщо я знала: щось здається йому смішним, то робила це якомога частіше, щоб його розважити. Коли ми виїжджали з Ґрейсленда, фанати завжди кричали «Алвіс! Алвіс!» із південним акцентом. Одного разу я спародіювала когось із них, і батько сміявся до сліз. Вважав, що це найсмішніше, що він будь-коли чув. 

Іншого разу я лежала у своєму ліжку форми гамбургера, — величезному чорно-білому хутряному ліжку, до якого вели сходинки, — він сидів поряд зі мною на стільці, а я подивилася на нього й запитала: 

— Скільки в тебе грошей? 

Він упав зі стільця від сміху. Я не могла зрозуміти, чому це так смішно. Я була дуже до нього прив’язана. Наша близькість значно міцніша, ніж я комусь раніше показувала.

Він дуже любив мене й був повністю мені відданий, на тисячу відсотків залишався поряд, наскільки міг, не зважаючи на всіх навколо. Він віддавав мені все, що міг, більше, ніж будь-кому іншому. 

І все ж я його боялася. Батько був дуже емоційний, вам би не захотілося, щоб він на вас гнівався. Якщо я його засмучувала або він на мене сердився, мені здавалося: настав кінець світу. Я не могла із цим упоратися. Коли він гнівався на мене, я сприймала це дуже особисто, почувалася просто знищеною. Я хотіла, щоб він усе схвалював. Одного разу я пошкодила коліно, і він сказав: «Трясця, чому ти поранилася?». Це мене просто знищило.

Моя мама була дочкою військового льотчика. Вона познайомилася з татом у чотирнадцять років, і її батьки дозволили їм одружитися. То були інші часи.

Тоді жінок приймали в лікарні, коли вони починали народжувати. Їх вводили в наркоз, а коли ті прокидалися, у них уже була дитина. Вона прийшла в лікарню гламурною, красивою, а коли прокинулася, їй просто вручили дитину.

Мама розповіла мені, що думала спробувати впасти з коня, щоб спричинити викидень. Вона не хотіла набирати кілограми під час вагітності. Вважала, що це не пасуватиме їй як дружині Елвіса. За ним бігало стільки жінок, і всі були красиві. Мама хотіла, щоб він приділяв їй всю увагу. Вона була настільки засмучена вагітністю, що спочатку їла тільки яблука та яйця й майже не набирала вагу. Я відразу стала для неї тягарем і завжди відчувала, що вона мене не хотіла. 

Я вірю в енергію в утробі, тож, можливо, я вже тоді знала про її бажання мене позбутися. Зрештою вона просто вирішила залишити мене, але на той час у неї не було сильного материнського інстинкту. Можливо, саме в цьому моя проблема. 

Мені розповідали, що моя історія народження була дуже зворушливою. Тато сильно нервував, як і всі інші. Батьки багато разів репетирували, намагаючись знайти найшвидший шлях до лікарні. Провели кілька пробних заїздів, і все було добре. Але потім Джеррі Шиллінґ, один з найдавніших друзів мого тата, який був за кермом, мало не поїхав не в ту лікарню. А тоді я народилася.

Мама хотіла мати гарний вигляд для тата, тому вирішила наклеїти накладні вії, перш ніж він прийшов до нас. Проте вона все ще була під дією ліків і наклеїла їх на дзеркало, а не на повіки. Після цього була пресконференція — мама і тато вийшли з лікарні, махали руками, усі їх фотографували. Отже, преса завжди була там, біля воріт, із самого дня мого народження. Потім вони відвезли мене додому, у Ґрейсленд. 

Мені було чотири, коли вони розлучилися. Але я залишалася дуже близькою з татом. Я знала, як сильно він мене обожнював, як сильно любив. Я знала, що він розумів, як сильно я не хотіла, не хотіла, не хотіла залишати його. Не хотіла, не хотіла, не хотіла їхати до нового будинку моєї мами в Лос-Анджелесі. Ненавиділа це. Він купив там будинок, щоб бути поряд зі мною. Коли я була в Лос-Анджелесі, він телефонував мені серед ночі, щоб поговорити, або просто залишав повідомлення на автовідповідачі. Я тоді брала уроки гри на фортепіано, і він хотів їх слухати, тому моя мама клала телефон на фортепіано, щоб він міг чути, як я граю. 

Я робила все, що він хотів. Співала, танцювала. Він завжди хотів, щоб я співала. Мені не подобалося, але я знала, що це робить його щасливим, тому слухалася. Він хотів, щоб я навчилася грати на фортепіано «Greensleeves», і я це зробила. Тато міг би сказати: «Відрубай собі обидві ноги», і я б це зробила. Тільки щоб він був щасливий.