«Я людина мультикультурна»: інтерв'ю з куратором Пітером Дорошенко

Герої великого портфоліо Vogue Ukraine Leaders – впливові міжнародні куратори, галеристи та меценати, що просувають вітчизняних митців і розширюють присутність українського мистецтва у світі.

Перший герой, куратор та колишній директор Українського музею в Нью-Йорку Пітер Дорошенко, досліджує різні відтінки української ідентичності – у творчості діаспори і в сучасному мистецтві.

"Я людина мультикультурна", – говорить 64-річний Пітер Дорошенко, куратор і колишній директор Українського музею в Нью-Йорку. Його батьків, вихідців із Донеччини й Херсонщини, під час Другої світової дітьми вивезли до Німеччини як остарбайтерів – на тяжкі роботи. Після війни родина батька опинилась у Бразилії, оселившись в українській громаді Сан-Паулу, звідти переїхала до Штатів. Дорошенко народився в Чикаго, зростав у замкненому колі діаспори: навколо мешкали земляки, працювали їхні магазини, газети та радіо. "Я не знав англійської, доки не пішов до першого клас, – пригадує Пітер. – Вона для мене все ж друга мова". Відомий американський фотограф Пітер Гуджар також почав вивчати англійську в школі, адже вдома говорили українською. Майже за двадцять років вони познайомляться у Нью-Йорку, а ще за три десятиліття Дорошенко відкриє виставку Гуджара в тому ж Ukrainian Village. У рік, коли почалося повномасштабне вторгнення, а увага світу була прикута до нашої країни, Дорошенко очолив Український музей у Нью-Йорку, ставши другим директором за 50 років існування інституції.

Інтерв'ю записуємо в зумі: я – в Києві, Пітер – у Нью-Йорку. Одразу після нашої розмови він вирушив у робочу поїздку до Вашингтона, потім – до Фінляндії, щоб робити дослідження для книги про Іллю Рєпіна, а звідти – до Кореї, де був у журі бієнале. Усе його життя – переїзди. З рідного Чикаго студентом він перебрався до Нью-Йорка, наприкінці 1990-х керував Міським музеєм актуального мистецтва (SMAK) у Бельгії та Baltic Centre for Contemporary Art у Великій Британії. Читав лекції в університетах та мистецьких академіях Відня, Амстердама, Маастрихта й Парижа. З 2006 до 2010-го був артдиректором київського PinchukArtCentre. Найдовше – понад одинадцять років – очолював музей Dallas Contemporary в Техасі. Курував у Даласі виставки зірок світового мистецтва – Мауріціо Каттелана й Стіва Макквіна – і вітчизняних митців: Бориса Михайлова, Олени Ємчук та Іллі Чичкана.

Вперше Дорошенко приїхав на історичну батьківщину в 1993 році. Державний департамент США запросив його виступити в Києві з лекцією про сучасне мистецтво. "Столиця виявилася такою, як я собі уявляв, – типове радянське місто. Українська мова на вулицях майже не звучала. Коли ж чули, що я нею говорив, запитували, з якого я села", – пригадує Пітер. Його неприємно здивували соцреалізм у музеях та українське радянське мистецтво, майже невідоме за межами країни. Тоді ж він дізнався про Марію Примаченко – кураторка Центру сучасного мистецтва Сороса Марта Кузьма запросила його та ще з десяток культурних діячів до Болотні на Київщині, де мешкала художниця. Того дня Примаченко погано почувалася й навіть не відчинила дверей хати.

Відтоді Пітер постійно повертався до України. З 1996 до 1998 року працював у наглядовій раді Центру сучасного мистецтва Сороса, а 2006-го переїхав до Києва на запрошення бізнесмена й мецената Віктора Пінчука, щоб побудувати новий артцентр. Вони познайомилися в Лондоні, а план PinchukArtCentre накреслили буквально на серветці в ресторані. У 2007-му та 2009-му був куратором національного павільйону на Венеційській бієнале та заснував разом із Віктором Пінчуком дві премії – PinchukArtCentre Prize для українських художників до 35 років та Future Generation Art Prize. Від самого початку Дорошенко будував програму артцентру як діалог між класиками сучасного українського мистецтва – Арсеном Савадовим, Олегом Тістолом, Василем Цаголовим, Іллею Чичканом – і зірками світової сцени з колекції Віктора Пінчука – Демієном Герстом, Джеффом Кунсом, Ентоні Гормлі, Такаші Муракамі.

Серед найяскравіших спогадів Пітера про той час – національний павільйон на Венеційській бієнале 2009 року. Дорошенко був його комісаром, над виставкою "Степи мрійників" працювали український художник Ілля Чичкан і японський дизайнер Міхара Ясухіро. Кожна з чотирьох кімнат мала власну сценографію: одну засипали піском, в іншій відвідувачі могли кататися на роликах. "Це був іронічний проєкт, що нагадував водночас поганий і чудовий сон. Бієнале вже тоді почала скидатися на звичайний ринок, де замість сала чи ковбаси продавали мистецтво: забагато кураторів, надміру преси, дорогі вечірки – і замало самого мистецтва", – згадує Дорошенко.

У 2017-му він разом із мистецтвознавицею й артменеджеркою Лілією Куделею курував національний павільйон України, де представили проєкт "Парламент" фотографа Бориса Михайлова. У цій серії Михайлов зняв екрани телевізорів під час трансляцій із засідань Верховної Ради. Створена у 2014–2016 роках, вона досліджувала вплив медіа на політичну пропаганду.

"Ніколи не думав, що працюватиму з українським авангардом – мені завжди було цікавіше з сучасними художниками. Але з 2022 року я мусив узяти паузу від проєктів із ними й заглибитися в історію мистецтва України", – розповідає Пітер. Він пригадує, що, попри велику діаспору, поза "українським гетто" в Чикаго мало хто знав про культуру чи історію країни: "Для американців Україна була як Марс".

Після повномасштабного вторгнення Дорошенко багато зустрічався з директорами й кураторами американських музеїв – намагався переконати їх у важливості позбавити "російський авангард" імперських наративів. Швидко зрозумів, що самі розмови не допоможуть. Тож одним із головних напрямів діяльності Українського музею в Нью-Йорку стала деколонізація українського мистецтва – через експозиції, дослідження й англомовні каталоги.

У 2024 та 2025 роках у музеї відбулися масштабні виставки двох ключових постатей світового авангарду – Олександри Екстер і Володимира Татліна. Їхні роботи зберігаються у провідних закордонних музеях, однак самих митців там досі здебільшого зараховують до російської школи, майже не згадуючи про їхній звʼязок з Україною. Виставкові проєкти Дорошенка покликані змінити цю оптику й повернути в історію авангарду український контекст, який десятиліттями залишався поза увагою.

Виставка Екстер об’єднала її відомі театральні ескізи декорацій і костюмів та великі живописні полотна паризького періоду. "Татлін: Київ" стала першою у США експозицією, зосередженою на київському періоді одного із засновників конструктивізму.

Цим проєктом Дорошенко пишається найбільше, адже в межах виставки вдалося відтворити майстерню митця: "Ця справа вимагала не лише ретельної уваги до деталей, а й глибокого занурення в національну спадщину та життя в Києві наприкінці 1920-х років. Важливо було не просто показати роботи Татліна, а й вибудувати розповідь, яка переплітала його творчість із багатою картиною української історії".

Куратор вважає, що найдієвіша стратегія популяризації українського мистецтва за кордоном – говорити про різні відтінки національної ідентичності. "Сьогодні ми показуємо авангард, завтра – творчість діаспори, наступного місяця – дизайн, ще згодом – традиційне, а по тому – сучасне мистецтво. І так по колу. Кожен, хто приходить до музею, має бачити щось нове. Дехто сприймав це вороже: мені писали, що український музей має демонструвати лише класику".

За чотири роки директорської каденції Дорошенко представив американській публіці роботи Марії Примаченко, Лесі Хоменко, Олени Ємчук, Никифора Дровняка, Бориса Михайлова, Джанет Собел і Пітера Гуджара. Виставка Примаченко стала першою на континенті демонстрацією робіт мисткині. А Джанет Собел, яка народилась у 1893 році в Катеринославі (сучасному Дніпрі) і яку називають однією із засновниць абстрактного експресіонізму, чи не вперше постала в українському контексті. Поряд із нею вітчизняна аудиторія відкрила для себе й культового американського фотографа українського походження Пітера Гуджара.

Дорошенко залишив посаду в січні цього року. Зараз він прагне робити більше проєктів в Україні та сподівається отримати українське громадянство. Працює над кількома книгами, зокрема про Іллю Рєпіна, Бориса Михайлова, єврейсько-українських митців. Я запитую, навіщо він так багато працює. Пітер зважено відповідає: "Коли помиратиму, хочу думати, що в мене було чудове й цікаве життя".

Фото: Evgeny Popov

Текст: Оксана Семенік