Чи справді успішне життя робить нас щасливими

Успіх обіцяє нам не лише комфорт, а й особливе відчуття: що життя нарешті склалося правильно. Але відстань між «жити добре» і «мати вигляд людини, яка живе добре» щороку коротшає, і друге дедалі частіше набуває вищого пріоритету. 

Роман Вільяма Мейкпіса Текерея «Ярмарок марнославства», що виходить у видавництві #книголав, залишається найдотепнішим путівником територією успішності. Написаний 1848 року, він читається як хроніка сучасної стрічки: ті самі амбіції, ті самі декорації і та сама залежність від чужого погляду.

Кадр з фільму «Вовк з Уолл-стріт»

В очах інших

Колись успіх передусім визначався безпекою: цілий дах над головою, тиха старість, діти, які не починають з нуля. Сьогодні він усе частіше означає повідомлення, адресоване іншим. Ми вибираємо не те, що зробить нас щасливими, а те, що матиме добрий вигляд у переказі, — і мотивує нас не сам результат, а уявна реакція на нього.

Економіст Торстейн Веблен описав цей механізм ще в «Теорії бездіяльного класу» (1899): річ купують не заради користі, а заради висловлювання про власне становище. А дослідження Сари Солнік і Девіда Гемінвея (1998) показало, наскільки глибоко ми вимірюємо себе в порівняннях: приблизно половина з опитаних у Гарвардській школі громадського здоров’я обрали світ, у якому вони заробляють 50 тисяч доларів, а всі навколо — 25, замість світу, де їм дістається 100 тисяч, а іншим — 200. Люди свідомо погодилися бути біднішими, аби залишатися першими.

Кадр з фільму «Вовк з Уолл-стріт»

Текерей відчував це інтуїтивно й пояснив нашу жагу до «зовнішнього» кільком поколінням читачів на художньому прикладі. Джоз Седлі, який повертається з Індії, возить із собою жилети, найрозкішніше в Калькутті срібло й слугу-індуса, а провінційні містечка зустрічають його вигуками, бо приймають за генерал-губернатора: вся ця пишність існує винятково для глядача. Ще точніша сцена з Ребеккою Шарп. Помітивши, що ніжність до дітей нині в моді, вона підкликає сина й цілує його при гостях. Хлопчик дивиться їй в обличчя й тихо каже: «Удома ви ніколи не цілуєте мене, мамо». Ця дитяча репліка — найкоротша рецензія на демонстративний успіх: жест адресували не синові, а публіці.

Кадр з фільму «Ярмарок марнославства»

Баланс здобутків і втрат

Прагнення виглядати успішними — палиця з двома кінцями. У помірних дозах корекція самосприйняття справді працює. Джордж Келлі, автор «Психології особистісних конструктів» (1955), запропонував терапію фіксованої ролі: клієнт пише характеристику на себе, терапевт складає портрет іншої людини — не протилежної, а просто інакшої, — і клієнт живе цією роллю близько двох тижнів. Мета не в тому, щоб назавжди стати вигаданим персонажем, а в тому, щоб на власному досвіді переконатися: уявлення про себе не є вироком, його можна переписати. Це й є пристойна версія fake it till you make it.

Ребекка — стихійна практикиня цього методу. Вона грає скромну гувернантку, віддану дружину, світську даму, і грає переконливо. На шараді в Ґонт-гаусі вона виходить у ролі Клітемнестри так, що зала на мить німіє, а лорд Стейн, аплодуючи, кидає стиха:

«Чорт забирай, вона й справді здатна на це!»

Кадр з фільму «Ярмарок марнославства»

Роль спрацювала: для присутніх Ребекка тієї миті стала тим, кого зіграла. Проблеми починаються там, де орієнтиром стає не конкретна навичка, а абстрактний «успіх», оцінку якому виставляють інші. Тім Кассер і Річард Раян 1993 року показали: люди, для яких фінансовий успіх був центральною життєвою метою, мали вищі показники тривоги й депресії та нижчі — життєвої енергії. Пізніші дослідження уточнили, де саме проходить розлам: утрати накопичуються насамперед у сферах, пов’язаних зі стосунками. Текерей яскраво це ілюструє — Ребекка виграє кожну окрему сцену й програє все, що стається між ними: сина, який не пам’ятає материних обіймів, чоловіка, дружбу, яка триває рівно доти, доки з неї є користь.

Кадр з фільму «Ярмарок марнославства»

Гонитва за престижем — не така, про яку ми мріємо

«Ярмарок марнославства» побудований як довгий перелік досягнутих цілей, кожна з яких при найближчому розгляді виявляється не тим, чого хотілося героїні. Ребекка отримує все, про що мріяла: її представляють при дворі, вона бачить Георга IV, її приймають у найнедоступніших вітальнях Лондона. І саме вона згодом визнає на вершині:

«…там теж геть усе марнота».

Емілія Седлі йде протилежним шляхом і приходить у те саме місце. П’ятнадцять років вона зберігає вірність портрету загиблого чоловіка, доки Ребекка не показує їй записку, у якій той пропонував їй утечу. Кумир усього її життя, як пише Текерей, падає з п’єдесталу й розлітається вщент: жінка любила переконливий образ, а не людину, і на цей образ пішло півжиття. Майор Доббін, який вісімнадцять років чекав на Емілію, усвідомлює проблему раніше, ніж отримує свою нагороду:

«Я завжди знав, що нагорода, яку виборював усе життя, не варта зусиль».

Найгірше ж почуваються ті, хто вже нагорі. Леді Стейн, господиня найрозкішнішого будинку Лондона, живе в тихому приниженні й ховає власні страждання за холодним виразом обличчя, а Текерей мимохідь нагадує: над кожним, хто сидить на атласних подушках і їсть із золотої тарілки, висить свій дамоклів меч — судовий пристав, спадкова хвороба або родинна таємниця. Романіст не моралізує й нікого не карає показово, він лише дає роздивитися, чим саме його герої розплачувалися за квиток у вищий світ.

«Ярмарок марнославства» не переконує відмовитися від амбіцій, і це чи не найцінніше в романі. Він ставить серйозніше питання: чиїми очима ми дивимося на власне життя і скільки коштує право нарешті побачити його без прикрас?

Кадр з фільму «Ярмарок марнославства»