Чому нам досі соромно за власне тіло — і хто навчив нас цього сорому

Згадайте, скільки разів ви відкладали візит до лікаря «на потім», терпіли біль під час сексу чи відчували провину просто за те, що дозволили собі відлежатися під час місячних?

У нас із власним тілом склалися дивні, майже аб’юзивні стосунки: ми або ведемо з ним виснажливу боротьбу, намагаючись підігнати під якісь вимоги, або показово ігноруємо, коли воно потребує турботи. Третього варіанта — ніби й не передбачено. Було б дуже зручно звинуватити в цьому Instagram, TikTok і культ продуктивності. Але соцмережі хіба що додали до старої проблеми нові фільтри. Звичка не довіряти власним відчуттям, соромитися фізіології й героїчно терпіти з’явилася значно раніше. І значною мірою ми успадкували її від світу, в якому жили наші мами й бабусі.

Дослідниця історії тілесності, сексуальності й моди та авторка книжки «Святі, грішні та голі» Дар’я Анісімова розповідає для ELLE.UA, звідки взявся цей сором і чому ми досі вчимося сприймати власне тіло як своє. 

Кадр з фільму «Субстанція»

Тіло як державна власність

Якщо відмотати час на кілька десятиліть назад, ми побачимо реальність, де для слова «приватність» просто не було місця. У радянській системі жіноче тіло не належало самій жінці — воно було ресурсом. Державі потрібні були незламні робітниці й матері, а не жінки, які прислухаються до власних бажань чи дбають про комфорт та відстоюють особисті кордони. Водночас тіло мало працювати, як годинник, і не завдавати клопоту. 

Радянська емансипація дала жінкам освіту, професію і формальне право працювати нарівні з чоловіками. Щоправда, домашню працю ніхто не скасовував. Так з’явилася знаменита подвійна зміна: спочатку завод, школа, лікарня чи конструкторське бюро, потім — магазин, вечеря, прання, діти. У цій конструкції втома була не сигналом зупинитися, а «недоліком», якого треба чим швидше позбутися. 

Кадр з міні-серіалу «Покоївка»

Бути жінкою в СРСР означало постійно щось приховувати. Приховувати менструацію, бо нормальних засобів гігієни просто не існувало. Приховувати втому, бо треба було виконувати (та перевиконувати) план. Приховувати страх у кабінеті лікаря, бо «всі жінки терплять, і ти потерпиш». Тіло розглядалося як власність системи, інструмент для виконання норм чи демографічних планів.

Десятиліттями жінки жили в умовах, де їхні базові потреби тотально ігнорувалися. Комунальні квартири без клаптика особистого простору, гуртожитки, черги, переповнені лікарняні палати — сама повсякденність привчала до думки, що приватність і комфорт не є чимось безумовним. Їх треба заслужити, вибороти або просто обійтися без них.

Кадр з фільму «Таллі»

Успадкований сором

Те, що ми сьогодні часто списуємо на власні комплекси, сором’язливість чи «такий уже в мене характер», нерідко має значно довшу історію. Дослідники говорять про міжпоколіннєву передачу травматичного досвіду: страхи, заборони й моделі поведінки можуть передаватися далі — не як магічна генетична пам’ять, а через виховання, сімейні правила та дуже конкретне «у нас так не прийнято».

Бабуся не скаржилася. Мама пишалася тим, що «ніколи не лежала пластом». Донька вже щиро не розуміє, чому почувається винною, коли просто дозволяє собі відпочити.

Кадр з фільму «Леді Бьорд»

Особливо добре цей механізм видно в усьому, що стосується жіночої фізіології.

Нам досі буває ніяково сказати вголос: «У мене дуже болючі місячні». Ми шукаємо «пристойніші» пояснення — тиск, застуда, головний біль, що завгодно. Ніби сама менструація недостатньо поважна причина, щоб почуватися погано.

І це теж має свою історію. Десятиліттями про нормальні фізіологічні процеси говорили виключно пошепки або з дурнуватими евфемізмами про «червоні дні», «гостей» чи «красну армію».  В СРСР самопочуття жінки легко поступалося виробничій необхідності: якщо тобі зле — це ще не привід випадати з процесу. Не драматизуй. Зберися. Іди працювати.

Додайте сюди хронічний дефіцит засобів гігієни, коли доводилося робити прокладки з вати, марлі чи тканини, прати їх, сушити й неодмінно ховати так, щоб, не дай боже, не побачив якийсь чоловік.  Жінок вчили: твоє самопочуття не має значення, твій біль — це виключно твоя проблема, а про своє тіло краще мовчати.

Можливо, звідси й наша майже ірраціональна звичка відкладати візит до лікаря, доки вже зовсім не припече.

Кадр з фільму «До кісток»

За невтішною статистикою, в Україні понад 36% випадків раку шийки матки виявляють уже на пізніх стадіях просто тому, що жінки роками не відвідують лікарів. 

І це не банальна лінь, безвідповідальність чи поганий рівень медицини. А хтонічний страх перед радянською «каральною медициною». Для жінок в СРСР кабінет лікаря був місцем, де потрібно було не стільки отримати допомогу, скільки витримати ще одне випробування. Відсутність приватності, хамство й знецінення були нормою, а на будь-яку скаргу про біль чи дискомфорт можна було почути цинічне: «Розсувати ноги вміла — то тепер терпи». Бо в радянській логіці людина загалом, а жіноче тіло особливо, передусім були ресурсом. А ресурс, як відомо, не питають, чи йому комфортно. Його використовують.

І цей «режим виживання» нікуди не зник разом із розпадом триклятої імперії. Він просто успішно оновив прошивку й інтегрувався в нашу сучасну реальність. Сьогодні ми ходимо на терапію, говоримо про особисті кордони, вміємо відрізнити ретинол від ретиналю й можемо годинами обговорювати чи безпечний склад цього SPF, але варто нам серйозно захворіти або вигоріти — у голові миттєво вмикається старий радянський тумблер. «Зберися», «не розкисай», «іншим гірше». Держава більше не стоїть над нами з виробничим планом. Ми прекрасно навчилися робити це самі.

Ми тепер самі собі і партія, і наглядач, і каральна медицина. Працюємо понаднормово, пишаємося здатністю функціонувати на трьох еспресо й одному тістечку за день і поводимося з організмом як із технікою, яку можна експлуатувати доти, доки вона остаточно не вийде з ладу.

От тільки нового тіла за гарантійним талоном нам ніхто не видасть.

Кадр з фільму «До кісток»

Приватизація тіла

У дев’яностих роках ми приватизували квартири, підприємства й землю. Але, здається, забули приватизувати найголовніше — власні тіла. Тобто буквально повернути собі право на власну тілесність нарешті собі.  Ми звикли шукати глобальні сенси, але правда в тому, що справжня свобода починається з фізіології. З можливості сказати: «Мені боляче — і я не хочу цього терпіти». З розуміння, що власне здоров’я не повинно роками стояти останнім пунктом у списку справ після роботи, дітей, дедлайнів, побуту й усіх інших «важливіших» людей.

Бо турбота про власне тіло сьогодні, увага до свого болю і безкомпромісний захист власного комфорту — це не просто мінливий тренд із соцмереж. Це базова умова нормального життя. Адже власне тіло — це єдине місце, де нам доведеться жити все життя. Не обов’язково щоранку дивитися в дзеркало й захоплюватися кожним його сантиметром. Для початку достатньо перестати бути з ним ворогами.

Кадр з фільму «Їсти, молитися, кохати»