Психоневрологічний Версаль на сільській околиці

Як відомо, в Україні немає пересічних поселень. Проте є такі, що не перестають дивувати навіть після кількох відвідувань. Цього разу вкотре йтиметься про Гельмязів – село, яке здобуло всеукраїнську популярність завдяки останній мозаїці Алли Горської на фронтоні місцевого ресторану. Як виявилося, у селі є ще один об’єкт, куди геть не соромно привозити туристів, якби не його специфіка: це психоневрологічний інтернат, мешканців якого, мабуть, не варто зайвий раз хвилювати навалою незнайомців. Хоча...

КАПЛИЧКА

Про існування інтернату в Гельмязові кореспонденту Укрінформу розповіла директорка місцевого Музею історії села Любов Педько. З нею ми проїхали на інтернатському бусику до цього нетривіального закладу, що за межами Гельмязова. Відстань виявилася чималенька – майже десять кілометрів від центру населеного пункту. Перед в'їздом на територію, зліва від дороги – стадіон, оздоблений плодами недавнього врожаю: «скульптури» із рулонів сіна, зменшена копія вітряка і – гарбузи, гарбузи, гарбузи.

Директорка інтернату Світлана Омелян зустріла гостей на центральній алеї. Розповідь про своє господарство вона почала з історії побудови каплиці:

- Усе, що ви зараз бачите, – хрест, купол, зруб, різьблення – це все зробили наші працівники: завідувач господарства, заступник директора, столяр, сантехнік, кочегар. Ми не купували нічого, крім металопластикового вікна (це збоку) і металу на дах. В інтернеті вишукувала щось цікаве, щоб було не надто велике для нашої території. Ми ж розуміємо, що у нас приходу зі села не буде, це тільки для наших мешканців.

До речі, мешканці – це ті, кого раніше назвали б пацієнтами чи вихованцями. Звучить не так образливо. Молитися приходять працівники інтернату, які перебувають на зміні. Правити службу приїжджає з Піщаного (сусідня громада) отець Дмитро (Грисюк).

- Дякувати Богу, він Київського патріархату, не московського, – звернула нашу увагу пані Світлана на табличку поруч із входом («Українська православна церква, Київський патріархат, Черкаська єпархія, Свято-Троїцька капличка»). – Наші мешканці із задоволенням сюди приходять. Якщо раніше це було дві-три особи, які любили молитися, читати книги, то на сьогодні, мабуть, половина, і навіть хворі, які лежать. На візочках їх підвозять. Частину ікон усередині каплички зробив один із наших мешканців. Не долучити їх до храму було неможливо, адже людина свято вірить: якщо вона зробить якийсь внесок у цю капличку, то їй Бог воздасть – додасться здоров'я їй та її батьківщині... Хоч він свою батьківщину й не знає, все життя мріє знайти своїх близьких. Він нам тут допомагає, це столяр – Андрій Грушецький.

- Мешканець? – Запитую.

- Мешканець, – відповідає директорка. – Так склалося, що з дитячого інтернату він потрапив до нас у дорослий. Але долучається до всіх заходів. Літературу наші підопічні беруть у вільному доступі, читають, зокрема «Новий Завіт». І в нас же плюс до всього в бібліотеці є додаткова література. Частину ікон нам принесли наші робітники – старовинні, ще своїх бабусь. Частину ми купили у Києво-Печерській лаврі. Все, що настоятель сказав придбати для каплички, ми купили.

НЕПИСЬМЕННИЙ МАТЕМАТИК

Після знайомства з каплицею пішли дивитися на роботу одного з гуртків. Перед входом у двоповерховий спальний корпус двоє вихованців грали в шахи. Дошка розміром метрів три на три – прямо на землі, метрові фігури. Все, як у справжньому санаторії.

- У вільному доступі в них і теніс, – пояснила директорка. – Ми його не прибираємо, у нас два столи на території. Один – подалі та один прямо тут, щоб наші підопічні вечорами дозвілля проводили у своє задоволення. Їм вмикають музику. У нас деякі навіть танцюють, співають. Проходьте далі. Це в нас одна з кімнат психологічного розвантаження.

За столом сиділи п’ятеро мешканців, щось старанно вирізаючи з аркушів різного кольору паперу. На гостя вони майже не відреагували, правда, і не заперечили проти «фотосесії».

- Розкажіть, що ми з вами робимо, – звернулася до них директорка. Занурені в роботу, митці не відволікалися, тому за них відповіла заступниця, яку пані Світлана весь час іменувала Валею Володимирівною.

- Квіти. Оце лоточки для яєць, з них ми робимо квіти. Вирізали квіти, сформували троянди і тепер розфарбовуємо. Тоді буде у нас така картина. А це ми зробили зі шишок. А це так само буде картина з яєчних лотків. І потім зробимо якусь картину або панно. Щось цікаве.

Директорка інтернату зауважила, що майстер-класи тут проходять для того, щоб у її підопічних була достатньо активна денна зайнятість.

- У нас діє 12 гуртків, Валя Володимирівна може про всі розповісти. Додатково у нас є гурток туризму та гурток з ландшафтного дизайну. Максимально все, що можна. Творча майстерня. Комп’ютерна, швейна та кулінарна справи.

Це наші умови проживання. У кожній кімнаті мешканці проживають відповідно до своєї вікової категорії. Також враховуємо стан здоров’я. І в кожній кімнаті – свій смарттелевізор, під’єднаний до Wi-Fi.

...У коридорі на диванчику сидів літній чоловік, вдягнутий ну зовсім по-осінньому, у синій кепці. У руках він тримав книгу Олексія К. Толстого «Князь Серебряный».

- Умію. Я в школу ходив.

- Добре, прочитай мені щось. Ану з великих букв почнемо. Прочитай мені, що написано...

Сергій, дивлячись у книжку, вимовляє щось геть нерозбірливе.

- Я до чого веду, – зауважила директорка. – Мешканці завжди хочуть, щоб їх хвалили. Навіть коли чогось не вміють, треба, щоб відчували себе нарівні з усіма. Але, на жаль, можливості менше. І до підопічного: «Серьожо, прочитай щось мені. Прочитай».

- Я стісняюся.

ДИВА ЛАНДШАФТНОГО ДИЗАЙНУ

Господарі повели гостей знайомити зі своїм закладом. Якби не обмежена територія, його цілком можна було б порівняти з якимось визнаним шедевром садово-паркового мистецтва. Вражати інтернат починає ще до того, як відвідувач проходить крізь колонаду з розгорнутим на фризі написом з його повною назвою. Той, кому не пояснили, куди він потрапив, цілком може подумати, що це якийсь далеко не бідний санаторій. До того ж початок жовтня розфарбував листя на деревах і кущах мало не у всіх барвах сонячного спектра: жовті, багряні, жовтогарячі, блакитні (ялина колюча), фіолетові. Зелений колір теж ще не втратив своєї літньої міці.

Через декоративний струмок з лебедями перекинутий міст.

- Сюди, на цей міст, часто приїжджають фотографуватися молодята після того, як зареєструються в РАЦСі, – зауважила пані Світлана. – Приїздять навіть із Золотоноші. Був період, коли їхали із Черкас.

Власне, дива ландшафтного дизайну починаються ще перед входом, де розмістився стадіон: чудернацькі «скульптури», сконструйовані з рулонів соломи, солом'яні вазони з квітами, – і все це розмаїття обладнане чималою кількістю різнокаліберних стиглих гарбузів. Ну а за колонадою починається щось неймовірне – пострижені з неабиякою фантазією крони дерев (одна з яких закручена у вигляді спіралі), кущі, висаджені так, що складаються у надпис «Я ❤ ПНІ». Вище на дереві – щось на кшталт рогу достатку, з якого потоком ллється квітковий водоспад. Напроти, через головну алею, в обрамленні дівочого винограду причаївся складений з дикого каміння імпровізований грот.

- Як бачите, – звернула нашу увагу пані Світлана, – у нас кожний куток озеленений, – це все для того, щоб наші підопічні почувалися комфортно. Чому садимо вічнозелені дерева? Фітонциди мають лікувальну дію. Літом і зимою наші мешканці, гуляючи на свіжому повітрі, вдихають фітонциди, які цілий рік виділяють сосна та ялина.

Ще директорка вказала на приклад поєднання утилітарного підходу з естетичним почуттям дизайнера:

- Кожна місцинка – це локація для такої психорозвантажувальної терапії. Бачите, тут ще є декоративні будиночки? Це коли у нас у 2018 році лютувала буря, вся територія була у поламаних деревах. То ми, щоб не корчувати, зробили такі будиночки, які прикрасили нашу територію. Ось, справді, дивіться, яка тут краса!

ЗАМІСТЬ ВИНА – ЗАКРУТКИ

Заклад у Гельмязові розрахований на 135 осіб. До війни планували зменшити цю кількість до 110, але після 2014-го почали прибувати ВПО, тому тепер тут живе 170 людей.

- Треба було всіх забирати з поїздів і десь облаштовувати, – згадала директорка. – У нас фізкультурна кімната була, довелося її використовувати – на той момент важливіше було поселити людей, а вже робочі місця перелаштувати в інших локаціях.

У 2022-му контингент ще розширився – прибули переселенці з Луганщини. Але навіть таке поповнення не знизило рівень утримування мешканців. Зокрема, завдяки підсобному господарству. Тут повністю забезпечують мешканців овочевою та м’ясо-молочною продукцією, здешевлюючи їх утримання.

- У нашому закладі одна-єдина людина проживає на диференційованій оплаті, всі інші – безплатно. Тому для нас це – наче великий плюс. Держава хоче, щоб наші мешканці перебували в інтернаті на платній основі, але ми розуміємо життєві обставини кожної людини, які в них склалися, – зауважила директорка. І повела показувати «засіки».

Ще до так званої революції на місці інтернату стояла садиба поміщиці Марії Терлецької, яка жила в Петербурзі, а сюди навідувалася влітку. Утім, це не завадило їй тримати чимале господарство, від якого на сьогодні залишилося кілька будинків і три винних погреби. В один із погребів ми зазирнули. Утримується він у доброму стані, і сьогодні тут, замість запилених пляшок з вином, зберігають запаси консервованих овочів, компоти. Після погребу спустились у ще одне «підземелля».

- Укриття у нас розраховане на 100 осіб. Тут можна жити – воно в нас подвійного призначення. Це все для того, щоб мешканці, переходячи в укриття, не зазнавали стресу. Тут можна малювати, ліпити. Коли немає повітряних тривог, проводимо дискотеки. Або приносимо екран і демонструємо кінофільми.

Окрім того, в інтернаті (як в укритті, так і в усіх корпусах) постійно працює безплатний Wi-Fi. Узагалі, по всій території – від укриття до житлових корпусів – у нас вільний і безплатний доступ до мережі. – Це щоб мешканці могли зі своїми родичами зв'язатися, за кордоном теж.

ДЮРЕР ІЗ МАКІЇВКИ

Формат не дає змоги описати всі дива, які можна побачити в психоневрологічному інтернаті, або – не побачити. Оскільки у закладі діє спеціальна терапія, головною частиною якої є максимально лагідне ставлення до вихованців.

- У нас п’ятеро осіб, що повернулися в родини, і дві особи, які повернулися... ну, родини немає, у свої будинки. Наша мультидисциплінарна команда завжди перевіряє, чи готова людина самостійно проживати, чи не адресує у родині, чи може впоратися зі своїми емоціями. Коли ми пересвідчилися і впевнені, що наш вихованець самостійно зможе жити або з родиною, ми його спокійно відпускаємо. А на сьогодні взагалі стоїть питання, щоб мешканців інтернатів інтегрувати в суспільство, то ми в цьому напрямі активно працюємо, долучаємося до різних заходів.

Володимира Перенесенка, на жаль, не можна зарахувати до цієї категорії. Зате він став знаменитістю, як мінімум, обласного масштабу. Він – митець, чиї роботи виставляли у музеях Черкас, у районному центрі Золотоноші. Звісно, і в Гельмязові. Щоправда, сам Володимир Едуардович категорично відмовляється вважати себе художником і стверджує, що він математик. У закладі склали його біографію, де сказано, що народився він у місті Скалаті на Тернопільщині, згодом перебрався в Макіївку, де працював науковцем, потім у шахті... Як він опинився в тамтешньому психоневрологічному інтернаті, – невідомо, оскільки всі події його життя записані тільки з його слів. І, очевидно, підлягають неабиякій корекції.

- Я хочу сказати, – заявив митець кореспонденту Укрінформу, – у мене інсульт. Був багато разів у Макіївці, але жив у Донецьку. Математикою займався – рівняння, диференціали.

У кімнаті, де відбувалася наша розмова, ціла стіна завішана роботами Перенесенка, малюнки лежать ще й на столах.

- Коли ви почали малювати?

- Ну, це... Як це сказати? Геометрія. Геометрія. Те саме, що математика, що геометрія. Це майже те саме.

Пані Світлана показала першу його роботу, виконану в Гельмязові, – вищезгадана каплиця, намальована олівцем ще під час її будівництва у 2015 році.

- Ми закупили і олівці, і пластилін, і фарби, – сказала вона. – Володя спочатку малював лише олівцем. Із часом почав застосовувати ручку. Ну, і на сьогодні він малює вже й кольоровими олівцями. Єдине, фарбами – ні.

За словами директорки, художник може той самий образ намалювати десять разів, і буде як під копірку. Він не перемальовує, все максимально точно відображає з пам’яті.

- Я вже старий, 67 років. А ви польською не говорите? Jeszcze Polska nie zginęła, – раптово поцікавився митець. – Можна я скажу? Я жив в Угорщині. Оце, дивіться. І вони п’ють вино щодня. Червоне вино. Угорці. І мені подобається Угорщина. І Карпати мені подобаються. Там угорців дуже багато.

- Та ж я думав, що ви з Макіївки. Ви на шахті працювали?

- Так, я в Макіївці працював. І ми з батьком їздили в Нововолинськ. Це на Волині. Три роки жив на шахті. Дев’ять шахт було там. Це три кілометри від Польщі. І я був у шахті. У Донецьку на шахті не був. Я займався математикою. Потім десять років працював зварювальником. Теж трансформаторами займався.

- Останнє питання до очільниці інтернату. Ви можете сказати, як примудряєтеся фінансувати усе це? Якщо тут немає секрету.

- Ні, секретів немає. Фінансування – обмежене, як і в усіх закладів. Але ми можемо розраховувати на благодійні кошти, внески. Наприклад, якщо знаємо, що ця людина може допомогти, звертаємося, кажемо: нам треба це й це, допоможете? І така співпраця дає щороку цілком достатньо тільки благодійної допомоги. Це й устаткування, і обладнання. Укриття нам облаштував Червоний Хрест. Хочемо виграти грант, щоб зробити центр відновлення та соціальної реабілітації, адаптації для мешканців і не тільки. Ми розуміємо, що сьогодні нашим підопічним потрібна така допомога, а настане час, коли прийдуть військові. І вони, мабуть, потребуватимуть уваги навіть більшої, ніж ми. Тому йдемо далі. Головне – не сидіти, не опускати рук. Якщо людина чогось хоче, рано чи пізно їй усе вдасться.

Михайло Бублик, Черкаси

Фото автора та Світлани Омелян