Вийшла книга про те, як криза громадських вбиралень у США пов’язана з нерівністю

У книжці «Тільки для клієнтів» історик Браянт Саймон пояснює, чому в містах США так важко знайти безкоштовний туалет.

На початку XX століття держава активно будувала громадські вбиральні, але згодом їх почали масово закривати через страх перед криміналітетом та певною «небажаною» поведінкою. Тому зрештою вбиральнею можна було скористатись лише в кафе чи ресторанах.

Сьогодні такі мегаполіси, як Нью-Йорк, намагаються подолати туалетну кризу, проте також стикаються з бюрократією і іншими проблемами. У цьому матеріалі розкриємо основні ідеї книги.

У Нью-Йорку наразі працює близько тисячі громадських туалетів на все місто. Це лише одна вбиральня приблизно на дев’ять тисяч жителів. Якщо ж урахувати туристів і людей, які приїздять сюди на роботу, ситуація виглядає ще гіршою. При цьому тільки вісім туалетів у місті відкриті цілодобово.

Мер Зоран Мамдані оголосив про намір покращити ситуацію. Він хоче подвоїти кількість туалетів протягом наступних десяти років.

Кілька років тому журналістка Сара Холдер провела власний експеримент. Вона спробувала користуватися виключно громадськими туалетами Нью-Йорка. Це сталося у 2024 році, коли місто запустило спеціальну карту з позначенням усіх відкритих вбиралень. Вона планувала витримати тиждень, але її вистачило лише на три дні. Знайти відкритий туалет після заходу сонця виявилося практично неможливо. Цей досвід яскраво показує загальну проблему. Інфраструктура вбиралень у США перебуває в занепаді.

Практично від початку появи вбиральні ставали центром конфліктів. Сьогодні напруга довкола туалетів висока як ніколи. Спроби відкрити нові заклади часто зустрічають опір людей, які бачать у них загрозу суспільному порядку. До того ж 19 штатів ухвалили закони, які обмежують доступ до туалетів для трансгендерів.

Так було не завжди. Перший туалет за кошти бюджету відкрили в Нью-Йорку на Астор-Плейс ще у 1869 році. До 1950 року тільки в метро діяло понад 1600 вбиралень. Проте згодом більшість із них просто закрили.

На початку двадцятого століття американські міста переживали коротку золоту добу громадських туалетів. Міста швидко росли, а люди середнього класу все більше часу проводили на вулицях. Їм потрібні були туалети, а жінки мали особливо обмежений вибір. Зайти до вбиральні в ресторані можна було лише після покупки. Реформатори того часу обурювалися: якщо для походу в туалет треба купувати пиво, це штовхає невинних людей до алкоголізму. Тоді місцева влада вирішила взяти цю проблему на себе.

Міста почали активно будувати так звані «станції комфорту». До 1920 року вони з’явилися у понад 160 містах, від мегаполісів до маленьких містечок. Їх зводили біля ратуш і на транспортних вузлах. Ці туалети давали людям відчуття свободи та дозволяли зручно пересуватися містом. Одним із найкращих прикладів того часу стала пишна вбиральня в нью-йоркському Браянт-парку, збудована в 1911 році. Вона працює й досі після реставрації.

Однак туалети рідко розподіляли порівну. За часів расової сегрегації туалети для темношкірих будували на околицях, вони були тісними та брудними. Згодом громадські вбиральні взагалі втратили привабливий імідж. Вони перетворилися на символи злочинності. Поліція постійно чергувала біля них, щоб ловити людей за нелегальний секс, зокрема чоловіків-гомосексуалів.

Переломним моментом стало вбивство Едгара Екерта у туалеті на Таймс-сквер у 1936 році. Злочин назвали пограбуванням, але Браянт Саймон пов’язує цей випадок із масштабною кампанією проти туалетів. Влада вирішила, що замикати двері – це єдиний спосіб захистити людей від криміналу, навіть якщо це створить проблеми для решти громадян.

Так закінчився найліпший період для громадських туалетів. У 1940-х роках навіть мер Нью-Йорка Фіорелло Ла Ґвардія, який палко підтримував міські проєкти, зневірився в комунальних вбиральнях. До 1950-х років держава майже повністю кинула цей напрям. Влада просто перестала прибирати й ремонтувати туалети в бідних та темношкірих районах, а потім цим же занепадом і виправдовувала їхнє закриття.

Потім у середині століття на вокзалах, в аеропортах і судах масово з’явилися платні туалети з монетними замками. Приватні фірми ділили виручку з міською владою. Монета в замку була не лише способом заробити, а й бар’єром для «небажаних» гостей. Одна з компаній тоді відверто писала у своїй брошурі, що плата за вхід допомагає тримати чистоту та рятує від непотребу.

У 1960–70-х роках ця система викликала хвилю протестів, адже вона дискримінувала жінок і людей із низьким доходом. Чоловіки могли безкоштовно користуватися пісуарами, а жінки мали постійно платити. У 1969 році членкиня асамблеї штату Каліфорнія Марч Фонґ Еу навіть показово розтрощила унітаз кувалдою під стінами Капітолію, щоб привернути увагу до цієї проблеми.

Протести дали результат і 12 штатів обмежили або заборонили платні туалети. Проте влада не стала вкладати гроші у безкоштовні альтернативи. Заборони на платні туалети діють у Нью-Йорку й досі. Через це місто отримало ще складнішу та менш рівноправну систему. З одного боку, до туалетів візит дозволяють кав’ярні та ресторани, але вони можуть відмовити будь-кому у будь-який момент.

Цікавий випадок стався у 2018 році у Філадельфії, коли двох темношкірих чоловіків заарештували у кав’ярні Starbucks за спробу скористатися туалетом без покупки. Після скандалу мережа відкрила двері своїх туалетів для всіх охочих без жодних умов.

Але це змусило приватну компанію вирішувати соціальні проблеми міста, зокрема опікуватися людьми без домівки або з залежностями. Працівники кав’ярень скаржилися, що їм не платять за роботу соціальних працівників. Згодом Starbucks знову почав замикати двері, залишаючи довкола себе суцільні «туалетні пустелі».

Сьогодні мерії розуміють, що брак туалетів створює хаос. Вагітні, батьки з візочками та люди зі здоров’ям ледве гуляють містом, а бездомні змушені справляти нужду просто на вулиці.

Але будь-які спроби звести нові туалети гальмує бюрократія. У 1990-х роках Нью-Йорк провалив запуск популярних паризьких кабінок Sanisette через суперечки й суворі правила. А нещодавно придбані вандалостійкі кабінки Portland Loo через усі дозволи та підключення обійшлися місту по мільйону доларів за штуку замість 185 тисяч. У той час як Париж, Берлін чи Лондон давно мають зручну мережу вбиралень, у США цю інфраструктуру доводиться піднімати з нуля.

Кроком уперед став новий проєкт із модулями Throne Labs у Нью-Йорку. Вони автономні, працюють від сонячних батарей і коштують 270 тисяч на рік. А щоб усередині не влаштовували нічліг чи притон, двері автоматично відчиняються через десять хвилин. Втім, кабінки працюють через смартфон, що знову залишає найбідніших без можливості ним скористатися.

Автор книги підсумовує, що туалети чудово підсвічують соціальну нерівність. Але якщо місто навчиться вирішувати навіть такі базові потреби, це поверне віру громадян у владу.