Як перестати думати про життя, яке могли б прожити

Майже в кожної з нас є коробка, яку ми переносимо з квартири у квартиру, але роками не наважуємося відкрити. Усередині — квитки, фотографії, старі листи від людей, із якими колись планували бути разом до кінця життя. У Рейчел Міллер, героїні роману Джессіки Сандерс «З любов’ю, Я», такої можливості не залишилося: її особисте минуле стало надбанням усієї Америки. Адвокатка із тихого передмістя Нью-Йорка, дружина з понад десятирічним стажем, мати двох дітей і учасниця чату для мам одного ранку дізнається, що інтернет читає її шкільне листування з першим коханням.

Колись Джек Беллоу був хлопцем, який обіцяв кохати її вічно. Тепер він — голлівудська зірка, а таблоїди наввипередки з’ясовують, чи не Рейчел стала причиною його невдалих романів. Поки чужі люди обговорюють її минуле, героїня змушена подивитися на власне теперішнє — шлюб, материнство, кар’єру та життя, яке начебто склалося цілком непогано. Роман «З любов’ю, Я», що виходить українською у видавництві #книголав, чергує кілька часових ліній і поступово перетворює гучний скандал на значно інтимнішу історію. Що насправді важить більше: життя, яке ми побудували, чи те, про яке колись мріяли?

Кадр з фільму «Щоденник пам`яті»

Пастка стабільності: коли все добре, але чогось бракує

Стабільність легко сприйняти за остаточну відповідь на запитання про щастя. Є дім, робота, шлюб, дитячі гуртки й календар, у якому розписано кожен день, — здається, основні життєві завдання виконано. Та навіть коли зовні все гаразд, це не означає, що ми перестаємо замислюватися над альтернативами. До хорошого, як і до поганого, можна звикнути: психологи називають цей механізм гедоністичною адаптацією. З часом те, що колись приносило радість, стає частиною повсякденності, а ми дедалі рідше помічаємо, що саме робить нас щасливими.

Рейчел живе в ритмі, знайомому багатьом жінкам: прокидається о третій ночі, бо доньці потрібно в туалет, обирає між двома майже однаковими чорними костюмами, пакує дітям ланчі, поки чоловік гортає Instagram. Вона не вважає себе нещасною — радше постійно зайнята. Її життя не виглядає катастрофою, яку потрібно негайно виправляти. Та згодом чоловік нагадає їй: «Три місяці тому, якби тебе запитали, чи ти щаслива, ти б без вагань відповіла “так”». І він матиме рацію.

Кадр з фільму «Життя спочатку»

У цьому й полягає одна з найцікавіших суперечностей роману: можна бути задоволеною своїм життям і водночас відчувати, що в ньому загубилася якась важлива частина тебе самої. Стабільність не обов’язково означає застій, але іноді стає зручним приводом не ставити собі незручних запитань. А думки про інше життя не завжди свідчать про невдячність за теперішнє. Можливо, вони лише нагадують, що власні бажання нікуди не зникли — просто надовго опинилися на другому плані.

Людина з минулого здатна зробити ці запитання особливо гострими. Зустрічаючи колишнє кохання, ми бачимо не лише його, а й себе колишню — ту, яка ще не зробила певних виборів, не взяла на себе стільки відповідальності й не звикла вимірювати день кількістю виконаних справ. Психотерапевтка Естер Перель, яка досліджує близькість і подружню невірність, звертає увагу на те, що потяг до іншої людини іноді пов’язаний не стільки з незадоволенням партнером, скільки з тугою за собою — тією версією власної особистості, яку ми втратили дорогою.

Кадр з фільму «Щоденник пам`яті»

Є й інший нюанс: спогади не працюють як відеозапис, який можна відтворити без змін. Коли ми повертаємося до минулого, то переосмислюємо його крізь призму теперішнього досвіду. Те, що колись здавалося правильним рішенням, може постати компромісом, а давні розчарування — набути нового значення.

Рейчел відчуває це під час першої за багато років вечері з Джеком. Їй здається, що справжня вона — це дівчина, якій він колись писав листи, а не жінка, яка тримає під контролем дім, роботу й емоції дітей та ледь знаходить час, щоб дочитати роман. У цій думці є щось небезпечне: вона ніби ділить героїню на двох — колишню, сповнену можливостей, і теперішню, обтяжену обов’язками. Але чи справді одна з них справжніша за іншу? І чи не підміняє ностальгія за собою ностальгію за людиною, яка колись була поруч?

Кадр з фільму «Останній лист від коханого»

«А що, якби?»: фантазія про інше життя

Назва роману відсилає до підпису під одним зі шкільних листів Джека. Сімнадцятирічний хлопець переконував Рейчел, що його обіцянки — не просто юнацький максималізм: «Чесно, я не можу уявити нас окремо». Тепер ці слова читає вся Америка, а Рейчел доводиться знову проживати історію, яка почалася восени 1997 року, коли вони познайомилися під час прослуховування до шкільної вистави, і завершилася мовчанням: на першому курсі коледжу Джек раптово зник із її життя на довгі місяці.

Джессіка Сандерс вибудовує роман на кількох часових лініях: розділи про теперішнє чергуються зі спогадами про 1998-й, 2003-й і 2014-й. Юнацька закоханість поступово набуває нових відтінків, а колишні обіцянки контрастують із компромісами дорослого життя. Пошук людини, яка оприлюднила листування, змушує Рейчел розбиратися не лише з публічним скандалом, а й із запитанням, якого вона, можливо, давно уникала: «А що, якби?»

Кадр з фільму «Мости округу Медісон»

Найцікавіше починається тоді, коли фантазія, з давалося б, нарешті стає реальністю. Джек зізнається, що ніколи не переставав кохати Рейчел, і пропонує їй усе, про що вона колись мріяла. Саме в цей момент, пише авторка, героїня «прокинулася». Мрія, яка роками жила в її уяві, стикається з реальністю — двома школярами, судовими позовами й папараці. І виявляється зовсім не такою бездоганною, як здавалося на відстані. Проте вона виконує важливу функцію: допомагає Рейчел зрозуміти, чого їй бракує в теперішньому.

Психологи, які досліджують контрфактичне мислення, вивчають, як ми уявляємо альтернативні сценарії — зокрема ті, у яких усе могло б скластися краще. Такі думки можуть посилювати жаль за втраченими можливостями, але водночас допомагають зрозуміти власні потреби й оцінити теперішні обставини. Адже іноді фантазія про інше життя розповідає більше про наше сьогодення, ніж про минуле.

Навіть Джек, у якого, здавалося б, є все, зізнається, що часом думає: можливо, він був би щасливішим, якби прожив зовсім інше життя. Тож запитання «а що, якби?» зрештою виявляється не стільки історією про перше кохання, скільки спробою Рейчел зрозуміти саму себе. Чи справді вона щаслива у шлюбі, де давно не говорили про почуття? Чи має право хотіти чогось іще, навіть якщо її теперішнє життя не здається поганим? І чи обов’язково доросле щастя має відповідати мріям, які ми плекали в сімнадцять?

Кадр з фільму «Щоденник пам`яті»

Джессіка Сандерс не зводить ці запитання до простого вибору між двома чоловіками. Адже справа не лише в тому, з ким Рейчел хоче бути, а й у тому, ким вона хоче залишатися — або ким нарешті наважиться стати. Минуле не завжди потребує другого шансу, а невтілені мрії не обов’язково потрібно здійснювати, щоб зрозуміти їхнє значення.

Можливо, старі листи й справді варто час від часу перечитувати. Не для того, щоб повернутися до колишнього кохання чи відтворити життя, яке колись здавалося єдино правильним. А щоб пригадати, про що ми мріяли, чого прагнули й наскільки теперішнє життя відповідає нашим власним бажанням. Адже бути щасливою — не обов’язково означає отримати все, про що ти колись мріяла. Іноді це означає дозволити собі мріяти інакше.

Кадр з фільму «Щоденник пам`яті»