Коли світло стає фарбою

Анастасія Константинова ділиться враженнями від виставки «Світло і колір» у Київській картинній галереї. 

Пейзаж ми зазвичай сприймаємо як розповідь про місце: поле, річка, обрій. Масовий глядач звик до реалізму й часто прагне фотореалізму. У картинах Анатолія Криволапа поле, річка й обрій теж є, проте впізнати конкретну локацію майже неможливо. Але це і не потрібно.

^{Анатолій Криволап — Художник-живописець}

Від краєвиду художник залишає тільки найголовніше: лінію горизонту, площину землі, площину неба. Решту робить колір, який і стає формою. Кілька великих площин — і напруга між ними, від якої картина буквально світиться. Глядач накладає на неї власні спогади, сенси й настрій.

Світло, якого немає на полотні

У залі одразу виникло питання: звідки це відчуття? На картинах немає сонця, відблисків, тіней — усього, чим зазвичай зображують світло.

Відповідь знайшлася у співвідношенні кольорів. Світло тут народжується на їхній межі. Насичений теплий колір поруч із глибоким темним починає горіти. Холодний відтінок, що торкається теплого, відсуває площину назад — і з`являються глибина, повітря, простір. Саме така будова картини змушує по-різному відчувати її глибину залежно від освітлення.

Ці роботи змінюються залежно від того, де стоїть глядач. Зблизька видно фактуру, рух пензля, майже матеріальну фарбу. За кілька кроків площини збираються в простір, а колір наче починає випромінювати. Екран телефону цього не передає: фото із зали лише нагадують про те, що бачило око.

Експозиція побудована як один світловий день. Спершу — ясні, сонячні роботи, де колір відкритий і впевнений. Далі палітра густішає, світло ніби сідає, і наприкінці глядач опиняється серед нічних полотен — темних, тихих, трохи таємничих.

Так само минає і звичайний день: від ранкової ясності до вечірньої втоми, до ночі, коли думки стають інтуїтивнішими. Анатолій Криволап дає прожити цей стан.

Акцент чи орієнтир простору

На ці роботи було цікаво подивитися очима архітектора. 11 жовтня Анастасія відвідала виставку разом з Антоном Вергуном, співзасновником студії SHOVK, і їхня розмова швидко перейшла від живопису до простору, у якому картина може жити.

Найдовше вони затрималися біля роботи «Кінь. Ніч» (2006). Саме ця картина найбільше привернула увагу Анастасії: з першого погляду було незрозуміло, чи це різні відтінки фарби, чи різниця між глянцевою та матовою поверхнею. На думку Антона, деякі з представлених картин могли б органічно ввійти в приватний інтер`єр, який він зараз проєктує, — як точки, навколо яких вибудовується весь простір. Великі колірні площини митця працюють майже архітектурно: задають настрій, ритм і характер простору. Для Анастасії таким орієнтиром виставки стала саме «Кінь. Ніч»: простір ніби рухається довкола картини, а погляд щоразу повертається до полотна.

Анастасія запитала й самого художника, Анатолія Криволапа: чи може картина стати рушійною силою простору, його орієнтиром, навколо якого вибудовується вся кімната?

«Так, картина може стати центром простору. Але для мене важливо, щоб вона не просто прикрашала стіну, а створювала навколо себе особливу атмосферу. Щоб колір жив, взаємодіяв зі світлом, змінював відчуття простору. Тоді вже не картина існує в кімнаті, а кімната починає існувати навколо картини. І якщо робота справжня, вона має власну енергію, яка змінює все довкола — навіть людину, яка в цьому просторі перебуває».

Ця розмова повертає до головної теми виставки. Якщо картина в музеї живе завдяки світлу, то вдома — тим паче. Ранкове світло з вікна, вечірні лампи, колір стін — усе це або підсилює роботу, або гасить її. Обирати мистецтво для дому означає думати і про те, в якому світлі на нього щодня дивитимуться.

А як сам Анатолій Криволап уявляє свої роботи поза музейною залою, у приватному інтер’єрі? Чи думає він під час роботи над полотном про простір, у якому воно житиме, і про світло, в якому на нього дивитимуться щодня?

«Я не думаю про картину в конкретному інтер’єрі. Я думаю про колір, про світло, про стан, який хочу передати. Коли працюю, для мене головне — не стіни, не простір навколо, а те, що відбувається на полотні.

Але картина завжди потребує свого простору. Світло може змінити її, відкрити в ній щось нове. І мені цікаво, як людина буде жити з моєю роботою, як вона змінюватиметься для неї з часом.

Я не хочу, щоб картина просто прикрашала інтер’єр. Вона має жити самостійно, мати власну енергію. Якщо в ній є справжній колір, справжнє світло, вона знайде своє місце. І тоді вже не інтер’єр визначає картину, а картина починає змінювати простір навколо себе».

Хочеться, щоб українське мистецтво було частиною нашого щоденного життя, а не лише музейних залів і новин про продажі. Культура споживання мистецтва починається з простого: прийти, не поспішати, постояти біля картини довше, ніж кілька секунд. Помітити, як вона змінюється, коли робиш крок назад.

Анатолій Криволап, на думку авторки, ідеальний художник, щоб почати знайомство із сучасним українським живописом. Його роботи не вимагають підготовки чи знання контексту. Вони працюють напряму — через колір і світло, які відчуває кожен.

Виставка «Світло і колір» триває в Національному музеї «Київська картинна галерея» (вул. Терещенківська, 9).