100 жінок, які змінюють світ: Влада Ліберова

Вплив особистості не має кордонів. Він може народжуватися у глобальному масштабі та змінювати життя людей на місцевому рівні або ж починатися з конкретної спільноти — і згодом ставати міжнародним голосом. Саме таких жінок об’єднує список ELLE 100 Changemakers. Їхні історії, професії та масштаби діяльності різні — від культури й мистецтва до науки, бізнесу, політики, медіа та суспільних змін. Але всіх об’єднує здатність впливати, надихати й формувати майбутнє.

Фотографка Влада Ліберова — одна з двох українок, представлених у 2026 році в глобальному списку ELLE Changemakers. Для України ця відзнака має особливе значення: у час, коли ми боремося за своє майбутнє, українські жінки дедалі активніше присутні в глобальному культурному, соціальному і професійному контексті.

Історія Влади — частина цього нового міжнародного наративу про Україну та її людей.

ELLE Що для вас означає опинитись серед ста найвпливовіших жінок світу за версією ELLE?

Влада Ліберова Якщо чесно, слово «впливова» я до себе не приміряю. Я тримаю камеру, а не важелі. Але розумію, як це працює: коли моє ім’я потрапляє в такий список, разом із ним туди потрапляють люди, котрих я знімаю. Хлопці з піхоти під Покровськом. Жінки, що п’ятий рік стоять із роздрукованими фото своїх чоловіків і чекають на обмін. Лікарі, які оперують при генераторі.

Для мене головне питання — не «що це означає для мене?», а «чи можу я цим скористатися?» Кожен такий привід — ще одна можливість сказати те, що вже втомилися чути. І кожного разу, коли до мене приходять по коментар, я думаю про те, скільки ще людей побачать фотографію, яку за інших обставин побачили б тільки в Україні.

ELLE Як змінився образ України у світі і чого світ досі не розуміє?

В. Л. До 2022 року Україна для більшості була сірою плямою на карті десь поруч із нашим сусідом. Зараз у неї є обличчя. Дуже конкретні обличчя, часто сфотографовані нами з Костею. І це вже величезна зміна. Але за чотири роки сталося й інше: світ звик до нашої війни, як звикають до хронічної хвороби когось знайомого. Тобі співчувають, однак вже не скасовують через це свої плани.

Чого не розуміють досі? Що війна тут не подія, а середовище. Люди одружуються, народжують дітей, ходять на роботу, святкують дні народження в укриттях. Коли я показую за кордоном фото весілля військового, зробленого за двадцять кілометрів від передової, у людей це не складається в голові. Вони готові до кадрів руїн, вони не готові до кадрів життя. А без них наша реальність неправдива. І ще одне, про що майже не говорять зовні: полон і зниклі безвісти. Це десятки тисяч сімей, що живуть у стані, для якого немає слів.

ELLE Від весільної фотографки до лінії фронту: як цей шлях змінив вас?

В. Л. Весілля навчили мене головного вміння в моїй професії: чекати моменту, коли людина забуває, що на неї дивиться камера. Тільки тоді з’являється справжнє. Це вміння я забрала з собою на фронт, воно там працює точно так само.

Змінилося інше. Я перестала боятися чужого горя. Раніше здавалося, що бути поруч із людиною в найгіршу хвилину її життя — це якесь порушення. Зараз я знаю, що іноді це єдине, що ти можеш дати: не відвести очі. І знаю, коли камеру треба опустити, це я теж вивчила не одразу. Як жінка я змінилася найбільше після народження сина. Я довго думала, що материнство мене з фронту забере. Не забрало, але переставило оптику. Тепер, коли я знімаю матір, яка ідентифікує тіло сина, я знаю про це щось, чого не знала до 2024 року. Це важче. І це чесніше.

ELLE Що допомагає повертатися до роботи, коли війна стає особистою?

В. Л. Двадцять другого грудня 2023-го ми їхали в бік Авдіївки і потрапили під обстріл. Уламок чотири сантиметри в стегні, я вийшла своїми ногами. До того був якийсь дитячий внутрішній договір із реальністю, що зі мною цього не станеться. Він закінчився в той день.

Що допомагає повертатися? Насамперед — пропорція. Я знаю сотні людей, які повернулися після значно гіршого і не мали при цьому вибору. У мене вибір є, і саме тому мені соромно ним не скористатися. Друге — Костя. Ми працюємо разом із першого дня, і це означає, що жоден із нас не проживає це наодинці й не мусить потім пояснювати. І третє, дуже просте: якщо ми не знімемо, це скоріш за все не зніме ніхто. Кількість людей, які документують цю війну зсередини, не зростає. Вона зменшується. Страх нікуди не подівся, я тепер боюся значно більше, ніж у 2022-му. Просто він більше не приймає рішень за мене.

Влада Ліберова на обкладинці ELLE Україна весна-2025

ELLE Якою ви хочете залишити візуальну пам’ять про цю війну, з погляду 2026 року?

В. Л. Я хочу, щоб у цій пам’яті залишилися обличчя, а не техніка. Через п’ятдесят років нікому не буде важливо, який дрон стояв на озброєнні. Буде важливо, як виглядав двадцятидворічний хлопець за годину до штурму.

Наш архів зараз проходить дивний шлях: те, що знімалося як новина, поступово стає музейним експонатом. І це змушує думати інакше. Я вже фотографую не для завтрашньої стрічки, а для людини, яка відкриє це в 2070-му.

Якщо говорити саме про сьогодні, я б розставила три акценти. Повернення з полону — найсильніше, що я знімала за всі роки, і саме ці кадри найменше бачить світ. Діти, які пішли в перший клас у 2022-му і нині вже підлітки: у них не було жодного мирного вересня. Цивільні у прифронтових містах — ті, хто не виїхав, бо їхати нікуди. І обов’язково радість. Сміх, весілля, зустрічі. Пам’ять, в якій українці тільки страждають, зробить із нас жертв. А ми не жертви.

Влада Ліберова на обкладинці ELLE Україна весна-2025

ELLE Як би ви окреслили свою місію?

В. Л. Я насторожено ставлюся до слова «місія», воно завелике для того, що я роблю кожного дня. Щоразу я просто їду туди, куди треба їхати, і намагаюся зняти чесно.

Але якщо формулювати — то зробити так, аби через багато років українці мали можливість подивитися цим людям в очі. Не прочитати цифру втрат, а побачити конкретне обличчя з іменем. Росія стирає нас саме на цьому рівні, на рівні імен і облич. Тому фотографія тут працює як опір.