Хто сьогодні живе у Києві та як війна змінила населення міста?

У 2025 році в Києві зареєстрували 16 492 народження і 28 462 смерті. Різниця становить майже 12 тисяч людей. За перші вісім місяців 2026 року смертей знову було у 1,8 раза більше, ніж народжень.

Якби населення столиці змінювалося лише завдяки народженням і смертям, Київ стрімко втрачав би мешканців. Але до міста продовжують переїжджати люди з інших регіонів, зокрема вимушено переміщені особи. Частина киян повертається з-за кордону, інші живуть між кількома містами або країнами. Тому на демографію Києва одночасно впливають природне скорочення населення і міграція.

Скільки людей насправді живе у столиці, як змінився їхній вік і склад родин та що це означає для майбутнього міста, достеменно невідомо. Останній перепис населення в Україні проводили у 2001 році, а звичні реєстри не встигають за переміщеннями воєнного часу.

«Хмарочос» зібрав доступні дані й поговорив із киянками, які народжували дітей, поверталися з-за кордону та намагаються поєднувати батьківство з роботою. Розбираємося, з чого складається демографічний провал Києва і на що місто ще може вплинути.

Народжень стає менше, а смертей більше

За даними Центрального відділу державної реєстрації актів цивільного стану, наданими «Хмарочосу», у 2019 році в Києві зареєстрували 32 634 народження. У 2025-му — 16 492.

Природне скорочення почалося ще до повномасштабної війни. Уже у 2019 році смертей було трохи більше, ніж народжень. У 2020-му розрив зріс, а в пандемічному 2021 році перевищив 15 тисяч людей.

Після піку 2021 року кількість зареєстрованих смертей поступово зменшилася. У 2025 році їх було навіть менше, ніж у 2019-му. Проте народжуваність падала значно швидше. За той самий час кількість зареєстрованих народжень скоротилася майже вдвічі. Тому розрив між двома показниками залишається великим навіть за меншої кількості смертей.

Ці дані не показують причин смерті й не дають змоги окремо оцінити втрати, пов’язані з війною. Вони фіксують лише кількість смертей, зареєстрованих київськими відділами ДРАЦС. Щоб зрозуміти, як змінюється смертність у столиці, потрібна статистика за віком, статтю та причинами смерті, а також точніші дані про кількість людей, які справді живуть у Києві. Але останні повні відкриті дані про причини смертності та її розподіл за віком і статтю стосуються 2021 року. Після початку повномасштабної війни Держстат обмежив публікацію частини демографічної статистики, оскільки не може гарантувати її повноту та якість.

Після початку повномасштабного вторгнення падіння народжуваності різко прискорилося. У 2022 році в Києві зареєстрували на 42% менше народжень, ніж роком раніше. У 2023-му показник частково відновився, але у 2024–2025 роках знову знижувався. За січень–серпень 2026 року зареєстрували 10 199 народжень і 18 615 смертей.

Але ці дані не показують, скільки дітей народилося і скільки людей померло саме серед мешканців Києва. Під час воєнного стану народження та смерть можна зареєструвати в будь-якому відділі ДРАЦС на підконтрольній Україні території. Тому до київської статистики можуть потрапляти переселенці та жителі інших регіонів, тоді як кияни можуть оформити документи в іншому місті.

Окремо народження рахують медичні заклади. У серпні 2026 року Департамент охорони здоров’я КМДА повідомив, що від початку повномасштабної війни в комунальних пологових будинках і перинатальних центрах столиці народилося 86 526 дітей. Але до Києва приїжджають народжувати жінки з області та інших регіонів, а частина киянок обирає приватні пологові або народжує за кордоном.

Тому обидві цифри показують лише частину картини. За ними можна простежити падіння народжуваності, але не можна точно сказати, скільки дітей народилося саме в родинах, які постійно живуть у Києві.

Скільки людей живе у Києві — невідомо

Насправді містом користувалося більше. Сюди щодня приїжджали на роботу й навчання жителі передмість, а частина людей роками жила у столиці без київської реєстрації.

Після 2022 року порахувати мешканців стало ще складніше. Одні кияни виїхали, інші повернулися, до столиці переїхали люди з інших регіонів. Частина родин живе між кількома містами або країнами. Через це реєстри населення, дані мобільних операторів, статистика транспорту й медичної системи показують різні цифри.

За оцінкою, яку голова Ради ВПО при КМДА Ольга Алтуніна наводила на основі мобільного трафіку, у Києві може перебувати близько 3,7 мільйона людей. Міський голова раніше говорив про 3,5–3,6 мільйона. Але це приблизні підрахунки, а не результати перепису. До того ж кількість людей у місті змінюється залежно від сезону та безпекової ситуації.

Місто не знає не лише точної кількості мешканців. Немає й повної актуальної інформації про їхній вік, склад родин і райони, в яких вони живуть. Через це складно зрозуміти, де потрібні нові садки, школи, поліклініки, транспортні маршрути або соціальні послуги.

Навіть якщо загалом дітей у Києві стає менше, це не означає, що садки можна скорочувати в усіх районах. У старішому мікрорайоні групи можуть бути напівпорожніми, а в сусідньому житловому масиві — переповненими. Без актуальних даних про мешканців місто не бачить, де попит на послуги зменшується, а де, навпаки, зростає.

Київ втрачає одних мешканців і приймає інших

Станом на 14 липня 2026 року в столиці офіційно зареєстрували 442 438 внутрішньо переміщених людей. Це приблизно кожен восьмий мешканець, якщо порівнювати з оцінкою фактичного населення у 3,7 мільйона.

У серпні заступниця голови КМДА Марина Хонда говорила вже про 444 тисячі зареєстрованих ВПО, серед яких 66 тисяч дітей і 77 тисяч людей пенсійного віку. Водночас ці цифри не показують, скільки переселенців справді живе у Києві. Частина зареєстрованих ВПО могла переїхати в інший регіон або за кордон. Натомість у столиці є люди, які залишили окуповані чи прифронтові міста, але не оформлювали статус.

Опитування фонду «Рокада» та міського Департаменту соціальної та ветеранської політики, проведене у листопаді 2024 року, показало, що 87% київських ВПО планували залишатися у місті. Лише близько 3% розглядали повернення додому. Водночас 82% опитаних орендували житло й називали його головною статтею витрат.

Для міста важливо знати не лише загальну кількість переселенців, а й їхній вік, склад родин та потреби. Від цього залежить, скільки потрібно місць у садках і школах, програм працевлаштування, доступного житла, реабілітації та соціального догляду.

Чи можуть переселенці залишитися у Києві?

Реєстрація ВПО ще не означає, що людина зможе надовго залишитися у столиці. Для цього потрібні робота, житло й доступ до освіти. Київ має окремі програми підтримки переселенців, але з відповідей міських установ не завжди зрозуміло, скільком людям вони справді допомогли облаштуватися в місті.

Про те, як переселенці, зокрема харків’яни, облаштовуються у нових містах, ми розповідали в окремому матеріалі.

У першій половині 2026 року до Київського міського центру зайнятості звернулися 1,9 тисячі переселенців. Статус безробітного мали 1,1 тисячі людей, а 488 знайшли роботу за сприяння центру. Найчастіше вони працевлаштовувалися у торгівлі, переробній промисловості, державному управлінні й обороні, освіті, медицині та сфері соціальної допомоги. Ще 144 людини проходили професійне навчання, 63 отримали ваучери на навчання, а 87 заявникам погодили гранти або мікрогранти на власну справу.

Ці дані стосуються лише тих, хто звернувся до служби зайнятості. Вони не показують, скільки переселенців знайшли роботу самостійно, продовжили працювати дистанційно або відкрили власний бізнес. Місто також не має загальної статистики про те, скільки ВПО працюють, чи вдалося їм знайти роботу за фахом і чи достатньо їхнього доходу для життя у Києві.

Із житлом можливостей ще менше.

У 2025–2026 роках коштів на нові квартири в межах цієї програми не виділяли. Частині переселенців пропонують оренду з правом викупу та знижкою на частину платежів, але у відповіді на запит редакції немає даних про те, скільки родин скористалися цією можливістю.

Не всі з понад 442 тисяч зареєстрованих у Києві переселенців потребують житла від міста. Проте 113 квартир можуть допомогти лише невеликій частині тих, хто такого житла потребує.

Окремо діє державна програма житлових ваучерів для ветеранів та людей з інвалідністю внаслідок війни, які виїхали з окупованих територій. Станом на 13 липня 2026 року в Києві подали 5 741 заяву. За 4 984 із них схвалили ваучери на загальну суму 9,968 мільярда гривень. Однак позитивне рішення ще не означає, що людина отримала гроші й придбала житло. У відповіді на запит міські установи зазначили, що не мають даних про фінансування ваучерів і кількість квартир, які за ними вже купили. Тому з цих цифр неможливо зрозуміти, скільки родин справді розв’язали житлове питання.

У школах і дитячих садках Києва навчаються понад 29,5 тисячі дітей зі статусом ВПО. Серед них понад 22 тисячі школярів і понад сім тисяч вихованців садків. Окремо Київський столичний університет імені Бориса Грінченка повідомив про 460 студентів із числа ВПО, 28 із них були працевлаштовані. Це єдиний заклад вищої освіти, підпорядкований місту, тому КМДА не має зведених даних про всіх студентів-переселенців у столиці.

У вересні місто повідомило про створення Індексу інтеграції ВПО. За допомогою опитування планують оцінювати житлову стабільність, зайнятість, доступ до послуг, соціальні зв’язки й відчуття приналежності до міста. Поки це лише інструмент для майбутніх оцінок. Він ще не показує, скільком людям міські програми вже допомогли залишитися у Києві.

Отже, частина переселенців справді планує залишитися у Києві, але місто поки не знає, скільком із них вдалося знайти стабільну роботу й постійне житло. За кількістю зареєстрованих ВПО неможливо зрозуміти, скільки людей уже пов’язують зі столицею своє майбутнє, а скільки можуть переїхати знову.

Чому родини обирають Київ?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Оксана разом із чоловіком була у Вінниці. Однією з перших її думок 24 лютого було «Шкода, що я не вагітна». Вона хотіла дитину й боялася, що через війну може більше не наважитися на вагітність.

У квітні подружжя переїхало до Кракова, де жив брат чоловіка. Там Оксана завагітніла й у 2023 році народила сина. Медична допомога під час вагітності та пологи були безкоштовними. У місті також працював центр для українок, створений місцевими доулами за підтримки UNICEF. Там розповідали, як працює польська медицина, проводили заняття для вагітних і допомагали з речами для немовлят.

Попри це, Оксана хотіла повернутися. За кордоном вона почувалася винною через те, що перебуває не в Україні. На восьмому місяці вагітності помер її дідусь, а через дев’ять місяців — дядько. Уперше Оксана приїхала додому разом із сином на похорон. Згодом родина остаточно повернулася до Києва й орендувала квартиру на Подолі.

У Києві подружжя вирішило народити другу дитину. Оксані було 34 роки, і вона не хотіла відкладати вагітність до завершення війни.

«Фокусуватися на своїх діях без очікувань, що щось зміниться чи ні», — так вона пояснює це рішення.

Друга дитина народилася у столиці в липні 2026 року. Під час вагітності Оксана боялася, що постійний стрес через обстріли може зашкодити дитині. Її старший син спочатку не прокидався від вибухів, але згодом почав на них реагувати. Після особливо важких атак родина на деякий час поїхала до батьків чоловіка у Вінницю. Та своїм домом вони й надалі вважають Київ і планують жити тут.

Залишатися у столиці родині допомагають стабільний дохід, приватна медицина, паркінг, який можна використовувати як укриття, та резервне живлення вдома. Оксана сама зауважує, що її досвід не можна переносити на всі київські родини. Якщо немає безпечного місця під час обстрілів, грошей на медицину або можливості тимчасово виїхати до близьких, жити в місті з дітьми значно складніше.

Для Ясі головною складністю стало поєднати догляд за дитиною з роботою. Їй 32 роки, вона керує українським офісом міжнародної організації, виховує майже трирічного сина й чекає на другу дитину. Разом із чоловіком живе у Святошинському районі.

Подружжя родом із Горлівки, окупованої з 2014 року. Кілька років вони намагалися стати батьками, але вагітність не наставала, хоча лікарі не знаходили медичних причин. На початку 2023 року Яся несподівано завагітніла. Після народження сина подружжя вирішило не відкладати другу дитину до «кращих часів».

«Коли ми не могли завагітніти, це було страшніше, ніж народжувати у війну», — говорить Яся.

Після народження дитини постало питання, як поєднати догляд за нею з роботою. Під час другої вагітності Яся працювала повний день, виховувала маленького сина й завершувала дисертацію. У якийсь момент навантаження стало надто великим і почало впливати на її стан та стосунки в родині.

Коли синові було дев’ять місяців, родина найняла няню. Її послуги коштували близько 40 тисяч гривень на місяць. Завдяки цьому Яся змогла працювати, однак значна частина її доходу йшла на оплату догляду за дитиною. Без няні вона не могла б повноцінно повернутися до роботи, а без роботи — оплачувати няню.

Допомоги від бабусь і дідусів майже немає. Батьки чоловіка залишаються в окупації та досі не бачили онука. Мати Ясі зустрічалася з ним лише ненадовго. Через війну родина втратила підтримку близьких, на яку часто спираються батьки маленьких дітей.

Майже відразу після народження сина Яся зареєструвала його в електронній черзі до комунального садка. Однак заклад не працював під час повітряних тривог, а його укриття не підходило для тривалого перебування. За фіксованого робочого графіка такий садок не давав можливості нормально планувати день.

Зрештою родина обрала приватний садок із повноцінним укриттям у Чайках. Після народження другої дитини витрати зростуть ще більше, адже згодом доведеться оплачувати два приватні садки.

Садок — не єдина проблема, з якою Яся стикається у щоденному житті з дитиною. Вона називає Київ «жахливим містом для життя з дітьми». Одного разу Яся впала на сходах переходу біля Шулявки й дивом утримала візочок. Іншим разом тролейбус не зміг під’їхати до бордюру через припарковані маршрутки. Коли вона виходила, то впала, а візочок перекинувся. Дитину втримали ремені.

Високі бордюри, несправні пандуси, переходи без підйомників і транспорт, до якого складно зайти з візочком, ускладнюють щоденне життя батьків. Вони впливають і на те, чи може людина самостійно пересуватися містом із дитиною та поєднувати догляд із роботою.

У 2026 році Київ передбачив на дошкільну освіту 9,3 мільярда гривень. У садках облаштували 75 тисяч місць в укриттях. Це частина 375 тисяч місць, створених у всіх комунальних закладах освіти. Однак загальна цифра не показує, чи має укриття конкретний садок і чи може він працювати під час тривалої тривоги.

Окремо місто планувало збудувати 46 нових укриттів для шкіл і садків. Станом на кінець вересня 2026 року завершили дев’ять, а ввели в експлуатацію лише чотири.

Оксана та Яся не стали відкладати народження дітей до завершення війни й планують залишатися у Києві. Проте можливість працювати, жити й виховувати дітей у столиці часто залежить від доходу родини, допомоги близьких, доступу до медицини, садка та безпечного укриття.

Що змушує киян відкладати плани?

Катерині 33 роки. Вона живе у Солом’янському районі й доглядає п’ятирічного сина з інвалідністю. У березні 2022 року вони поїхали до сестри в Португалію.

Синові була потрібна операція. За словами Катерини, у Португалії на неї довелося б чекати дуже довго, а швидко потрапити навіть до стоматолога з гострим болем було складно. У Києві залишалися чоловік, квартира й лікар, який був із родиною на зв’язку. Після повернення дитину прооперували в «Охматдиті» протягом тижня.

Катерина називає Київ домом, але поруч із її будинком немає доступного укриття. Через обстріли родина вже тричі ремонтувала вікна, а у вітальні обсипалася штукатурка.

До війни подружжя планувало придбати ще одну квартиру на майбутнє для сина, подорожувати й, можливо, народити другу дитину. Тепер ці плани відклали. Катерина говорить, що для повернення родин із дітьми недостатньо просто нанести укриття на мапу. Потрібно, щоб воно було поруч із домом і в ньому справді можна було провести кілька годин із дитиною.

Станом на березень 2026 року в Києві налічувалося 4 353 об’єкти фонду захисних споруд. Але для родини важлива не загальна кількість укриттів у місті, а те, чи є придатне й доступне місце поруч із домом. Докладніше про стан захисних споруд, витрачені на них кошти та причини, через які кияни досі не користуються частиною укриттів, ми розповідали в окремому матеріалі. Тож не дивно, щоб багато сімей наразі відкладають народження дітей.

Що демографічні зміни означають для Києва?

Менша кількість народжень — лише одна частина демографічних змін. Київ також не знає точної кількості своїх мешканців, приймає сотні тисяч переселенців і поступово старішає. А це змінює потреби міста. Якщо стає більше людей старшого віку, потрібно більше медичної допомоги, реабілітації, соціального догляду й доступного транспорту. Якщо меншає людей працездатного віку, місту може бракувати працівників. А якщо родини з дітьми переїжджають до нових житлових масивів, саме там зростає потреба у садках, школах і педіатрах.

Переселенці можуть частково компенсувати скорочення населення й нестачу працівників. Але реєстрації статусу ВПО для цього недостатньо. Щоб люди залишилися у Києві, їм потрібні робота, довгострокове житло, медицина та місця для дітей у садках і школах.

Місто має враховувати й тих, хто живе у столиці, але зареєстрований в іншому місці. Вони користуються транспортом, лікарнями, школами та іншими послугами, хоча можуть не потрапляти до розрахунків, за якими ці послуги планують.

Київ не може завершити війну або повернути всіх людей, які виїхали за кордон. Він також не може переконувати родини народжувати дітей. Але від міста залежить, наскільки безпечним і зручним буде повсякденне життя тих, хто вже тут живе.

Насамперед Києву потрібні точніші дані. Інформація ДРАЦС, облік ВПО, черги до садків, дані медичної системи, транспорту й мобільних операторів показують різні частини картини. Їх не можна просто додати одне до одного, але можна регулярно порівнювати, щоб бачити зміни не лише в усьому місті, а й у конкретних районах.

Це допоможе планувати послуги там, де вони справді потрібні. Району, в якому більшає дітей, потрібні ясла, школи та педіатри. Там, де зростає кількість старших людей, потрібні сімейні лікарі, реабілітація, денний догляд і доступний транспорт.

Так само місту потрібно оцінювати не тільки кількість створених місць або запущених програм, а й те, чи ними можна скористатися. Укриття без туалету, непрацюючий підйомник або садок, який не працює під час тривоги, є на папері, але не розв’язує проблему родини.

Київ може залишатися великим містом, навіть якщо смертей і надалі буде більше, ніж народжень. Люди продовжуватимуть переїжджати сюди з інших регіонів. Але для майбутнього міста важливо не лише те, скільки в ньому мешканців. Важливо, чи можуть вони знайти житло й роботу, виховувати дітей, отримувати необхідну допомогу та планувати тут своє життя.