Києво-Могилянка продовжує свою місію

Ця дата збіглася в часі з іншою подією, важливою для знаменитого навчального закладу: завершенням ремонту в академії. Вимушеного, не передбаченого жодними планами й кошторисами, що тривав із кінця травня цього року й був зумовлений руйнуваннями, яких завдав Могилянці російський агресор уночі перед 24 травня. Тоді внаслідок масованого комбінованого удару по Україні, основним напрямком якого став Київ, пошкоджено навчальні корпуси, наукову бібліотеку, культурно-мистецький центр та музей академії. «Росія намагається знищити нашу культуру, історію й освіту, – ішлося в повідомленні про цей варварський удар. – Попри це, могилянці продовжують навчатися, працювати й жити».

Тоді ж було оголошено, що, за попередніми розрахунками, для критичного відновлення будівель необхідно півтора мільйона гривень. «Ці кошти допоможуть оперативно ліквідувати наслідки обстрілу та створити умови для безпечного навчання й роботи спільноти… Зробіть внесок у відновлення Могилянки й допоможіть зберегти місце, яке вже понад 400 років формує майбутнє України», – закликали в академії, відкривши збір на ремонт приміщень. До цієї акції долучились як благодійники, так і викладачі й студенти.

ЕПІЗОДИ Й ІМЕНА В ІСТОРІЇ

Коротко нагадаємо: історія Києво-Могилянської академії почалася з Київської братської школи. Саме їй волинська шляхтянка із стародавнього українського роду Галшка Гулевичівна передала на київському Подолі в 1615 році приміщення, у якому почали викладати вчителі з Луцького і Львівського братств. У 1632 р. з ініціативи й за діяльної участі Київського митрополита Петра Могили відбулося об’єднання Київської братської і Лаврської шкіл і створено Києво-Братську колегію.

У назву НаУКМА не випадково вплетено ім’я Петра Могили. Він був одним із претендентів на молдавський трон, але обрав інший шлях: закінчив Львівську православну братську школу, якою тоді керував афоніт, майбутній митрополит Київський Іов Борецький, продовжив навчання за кордоном, крім української, знав румунську, польську, грецьку і латинську мови, здобув військову освіту і взяв участь у битвах проти турків під Цецорою і Хотином (у другій з них пліч-о-пліч бився з українськими козаками під проводом гетьмана Петра Сагайдачного).

Після цих походів і боїв Петро Могила вдруге круто змінив свою долю – прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі й у 1622–1627 роках пройшов чернечий послух в одному з лаврських скитів, що на території сучасного села Михайлівка-Рубежівка Бучанського району. Після смерті в 1627 році архімандрита Києво-Печерської лаври Захарія Копистенського братія обирає на його місце Петра Могилу, а 1632 року він стає митрополитом Київським, Галицьким та всієї Руси.

На цьому посту Петро Могила, зокрема, прагнув подолати розкол в українському духовенстві й серед віруючих, об’єднати православну та уніатську церкви. На превеликий жаль, до Петра Могили і його подвижників не прислухалися. Не домігшись примирення, він енергійно взявся за відбудову та оновлення православних храмів, підтримку братств, збільшення потужності Лаврської друкарні, видання десятків книг, створення мережі навчальних закладів, які тоді якраз і очолила Києво-Могилянська академія.

Могилянською її назвали вже після відходу у вічність Петра Могили. У Вікіпедії згадується, що вперше цю назву зафіксовано в 1670 році в грамоті короля Польщі Михаїла Корибута Вишневецького (троюрідного небожа Петра Могили, сина Яреми Вишневецького): «Ми нашою королівською владою дозволили, після такого тяжкого руйнування і спустошення, відновити пом’януту Києво-Могилянську колегію і в ній – школи».

До цього додамо, що, на наше переконання, духовний та творчий спадок цього видатного українського діяча потребує глибшого вивчення і сучасного осмислення. Вважаємо, що помітним кроком у цьому напрямі стала канонізація Петра Могили як святого Української православної церкви. «Безділля породжує гріх», – це одне з багатьох повчань, яке залишив нам Петро Могила. Сам він упродовж усього, на жаль, недовгого земного буття був одним із взірців невтомної діяльності. На славу Господа Бога. Для користі і кращого майбутнього України. Петро Могила, зокрема, залишив у спадок 20 книг на церковно-теологічні, філософські, просвітницькі теми. Остання з праць, «Требник», вийшла у світ за два тижні до його смерті, її використовують у повсякденні Православної церкви України й донині – в усіх її єпархіях і парафіях.

Ще коли академією опікувався Петро Могила, у її стінах утверджували освітню систему навчальних закладів, найуспішніших для тих часів. У ній не було станових обмежень. Її всіляко підтримувало українське козацтво. Навчатися в академії було надзвичайно престижно. Серед її випускників – видатні діячі української історії, науки і культури: Максим Березовський, Артемій Ведель, Іван Виговський, Іван Григорович-Барський, Петро Гулак-Артемовський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Феофан Прокопович, Іван Самойлович, Григорій Сковорода, Іван Скоропадський, Юрій Хмельницький та ще багато видатних українців. Високий рівень академії привертав до неї охочих навчатися з інших країн.

Але в 1817 році влада царської Росії закрила Могилянку, а за радянської влади її корпуси на Контрактовій площі кому тільки не належали. Урешті в 1967-му їх було передано Київському вищому військово-морському училищу. Відтоді й до проголошення незалежності України в аудиторіях закладу готували кадри для радянського флоту, а на території училища, зокрема й на тому місці, де свого часу стояв зруйнований більшовиками храм Братського монастиря, марширували майбутні флотські політпрацівники.

ПОВЕРНЕННЯ АКАДЕМІЇ

Сталося це 35 років тому, невдовзі після проголошення незалежності України. Спочатку у вересні 1991-го Верховна Рада України ухвалила рішення про відновлення діяльності Києво-Могилянської академії на її історичній території як незалежного вищого навчального закладу, а наприкінці жовтня того ж року вийшло розпорядження Кабінету Міністрів України створити робочу групу для здійснення комплексу підготовчих заходів щодо відродження Могилянки. Ось її склад: І.М. Дзюба (голова), В.С. Брюховецький, П.П. Толочко (заступники голови), В.П. Гнатенко, В.М. Гусаков, М.Г. Жулинський, Л.О. Каніщенко, В.М. Кочерга, І.І. Лукінов, К.П. Морозов, М.П. Петраченко, В.П. Попов, О.Й. Пріцак, І.М. Салій.

Серед цих знаних в Україні людей виділимо В’ячеслава Брюховецького, бо саме він не тільки був ініціатором відродження, а й добровільно узяв на себе всі пов’язані з цим численні великі й малі клопоти. Його ім’я прозвучало в українському соціумі наприкінці 1980-х – початку 1990-х років під час знаменитих дебатів на республіканському телебаченні між верхівкою Руху та ідеологами радянської влади. Брюховецький, що працював тоді в академічному Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка, був одним із рухівських очільників і в ході дискусій вигідно виділявся в них своїми переконливими аргументами, глибокими знаннями і твердою проукраїнською позицією.

Коли і як виник в нього задум узятися за відродження Києво-Могилянської академії? Про це Брюховецький розповів мені на нашій зустрічі в жовтневі дні тридцятип’ятилітньої давності в редакції газети «Урядовий кур’єр». Не тільки розповів, а й запропонував для публікації розгорнуту статтю про те, яким він бачить цей навчальний заклад в сучасних умовах. Так от ідея відродження Могилянки виникла ще в середині 1970-х років. Звісно, тоді вона не могла бути реалізованою. Повернулися до неї, коли Верховна Рада ухвалила Акт про незалежність України. За задумом В.С. Брюховецького і тих, хто підтримав його ідею, це мав бути університет, побудований на принципах самоврядування, який би поєднав переваги європейської та американської систем вищої освіти з історичними традиціями Києво-Могилянської академії. Ішлося, певна річ, про сучасне осмислення традицій, а не про їхнє механічне запозичення з XVII століття. Уже зі самого початку було вирішено, що викладання в академії вестимуть двома мовами – українською та англійською. Так постала вимога до майбутніх викладачів і студентів добре знати обидві мови.

Надзвичайно важливо було від самого початку запрошувати для викладання в академії відомих фахівців з інших країн. Особливі надії тут покладали на представників української діаспори. У них немає багато грошей. Але наше зарубіжжя славиться освіченими людьми, своєю професурою. Приміром, у США є цікава статистика. Виявляється, що серед національних груп, які живуть в Америці, українці за освітнім рівнем посідають друге місце після євреїв. Цей рівень визначався співвідношенням кількості людей з вищою освітою, професорів до загальної чисельності національної групи, до якої вони належать. Саме на їхню допомогу й розраховували В’ячеслав Брюховецький і ті, хто його підтримував. На допомогу не грішми, а в налагодженні навчального процесу, залученні до нього відомих закордонних спеціалістів.

Чому виникла тоді потреба в такому навчальному закладі, як Могилянка? Після проголошення незалежності в Україні гостро відчували нестачу своїх висококваліфікованих і освічених кадрів, насамперед економістів, юристів, дипломатів, людей, що вміють аналізувати сучасні суспільні процеси і розуміють, як ввести Україну у світове співтовариство. Ішлося не так про повернення до однієї з найславетніших сторінок історії українського народу, як про його майбутнє, до творення якого долучаться й вихованці академії. Бо, за переконанням Брюховецького, в історичних стінах Могилянки вони не лише здобуватимуть сучасні знання, а їх надихатиме пам’ять про наших славних попередників, що після навчання в академії увійшли в історію України.

* * *

Відтоді минуло три з половиною десятиліття. За ці роки в академії вдалося здійснити багато з того, про що мріяли, за що бралися ініціатори й творці її відродження. Могилянка стала одним із провідних навчальних закладів України, популярною серед охочих отримати її дипломи, авторитетною не тільки в українському, а й закордонному освітянському світі. Тому й атакують її сучасні герострати. Вони діють за сумнозвісними прикладами царських сатрапів, які закривали академію, або тих, хто в радянські часи руйнував її собор і влаштовував на звільненій від храму території марші майбутніх флотських політпрацівників. І в руках нинішніх руйнівників є балістичні ракети та реактивні безпілотники.

Саме тому я хотів би повернутися до збору коштів, який оголосили в Києво-Могилянській академії після травневого удару по ній. Тоді планували зібрати півтора мільйона гривень на ліквідацію наслідків атаки, а надійшло майже на мільйон більше від цієї суми. І що особливо важливо: до цього збору приєдналися нинішні студенти академії. Підтримуючи академію, вони голосували за її і своє українське майбутнє.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України