«Швидко час злетів». Життєва історія легендарного футболіста Ростислава Поточняка

Нині, 26 січня, йому виповнюється 72.

Його постава така ж кремезна, лише у погляді відчувається помітна зажура.

Легендарний оборонець львівських «Карпат» і харківського «Металіста» Ростислав Поточняк пропонує пройтися вулицями Львова, які десятиліттями були для нього рідними.

«Ось, - показує на високий засклений балкон третього поверху будинку на вулиці Коперніка.

– Вважайте, що я тут усе життя прожив.

Три кімнати, стара, ще польська будівля.

Нещодавно продав цю квартиру.

Грошей вистачило, щоб купити житло доньці, дружині й собі.

Тепер живу сам.

Влітку, залишився на самоті і так погано стало, що думав, що вже помру.

Серце схопило.

Але якось видужав».

Власне, так непомітно Поточняк почав згадувати.

Про найліпше в своєму житті.

Про ті «Карпати», яких давно немає і, в світлі нинішніх подій навколо клубу, не відомо, чи будуть вони взагалі.

Пане Ростиславе, влітку виповнилося 50 років з тієї миті, як «Карпати» стали єдиним в історії совєцького і українського клубом нижчої ліги, який здобув Кубок країни.

Перемога, яку львівські вболівальники згадують понині.

Правду кажучи, важко повірити, що вже півсторіччя минуло.

Не хотілося б вірити.

Так, можна говорити, що нам у Кубку СССР-1969 пощастило з суперниками.

Проте ми були дуже сильними і мали вийти в елітний дивізіон совєцького футболу ще у 1968-му, але програли в «фінальній кульці» свердловському «Уралмашу».

Було прикро, бо програли не по грі.

Власне, перед сезоном-1969 перед нами стояло якраз завдання вийти у вищу лігу.

Але сталося так, що перемагали від матчу до матчу в Кубку.

Фарт був підвищений, бо більшість матчів того розіграшу провели вдома.

Та ще й суперники були не грандами, хоча й серед них були вищолігові єреванський «Арарат» і одеський «Чорноморець».

Вірменам узагалі поступалися в додатковий час 0:1, але вирвали перемогу 2:1.

Ми тоді вражали суперників шаленим темпом.

Немов втілили у життя слова колишнього тренера «Карпат» Євгена Лемешка.

Він говорив: «Не можеш грати, то хоч бігай».

Ось ми й бігали, старалися.

Хоча найважче, мабуть, було у чвертьфінальному матчі в Воронежі, проти місцевого «Труда».

На ту мить гра у нас пропала, почали програвати в чемпіонаті.

Суперники ж на попередній стадії перемогли московський «Спартак».

За «Труд», до речі, в ті роки грало багато саме спартаківських вихованців – молодих і тих, що вже догравали.

Видно, у них там був прямий рейс за відомим маршрутом «Москва – Воронеж».

Тільки закінчення не пишіть (посміхається).

Але у Воронежі ми перемогли завдяки пенальті, який заробив Булгаков.

Точніше, то воротар суперників зіграв недбало, вибіг з воріт і зачепив Володю.

Суддя Баґдасаров з Ташкента вказав на позначку, а Гена Ліхачов не промахнувся.

Правда, наприкінці гри узбек «виправився»: в ситуації, коли я прийняв м’яч у штрафному майданчику на груди, арбітр побачив гру рукою і призначив пенальті уже нам.

Не знаю, як можна допомагати аж настільки явно.

Та наш голкіпер Вітя Турпак мав хватку на одинадцятиметрові.

Ось і удар екс-спартаківця Голодубова він потягнув.

Миколаївському «Суднобудівнику» у півфіналі ми у Львові при повному стадіоні надій не залишили.

То була, без перебільшення, гра в одні ворота.

Проте перед фіналом з ростовським СКА, який тоді теж грав у вищій лізі і вважався дуже сильною командою, шансів нам не давали.

Та я й сам не сильно хвилювався.

Думав, що нічого не станеться, якщо ми програємо.

Мабуть, не один я такий був, а й решта хлопців.

Тріумфатори Кубка СССР-1969.

Ростислав Поточняк - стоїть п'ятий зліва.

Але сталося диво.

Ростовці вочевидь себе трохи переоцінили.

У них тоді вистачало футболістів, які встигли пограти навіть у національній збірній СССР.

Проскурін, Зінченко, Єськов, Сінау, Антоневич, воротар Кудасов – то були дуже серйозні футболісти.

І попервах гра на користь СКА складалася: Зінченко метрів з 20-ти влучив у дальній кут.

Можливо, в цій ситуації Турпак і міг врятувати.

Але вже як є.

Однак той гол футболістів СКА трохи заколисав.

А нас навпаки заспокоїв.

Ще до перерви ледь не зрівняв рахунку Володя Данилюк.

Але він після індивідуального проходу влучив у стійку.

Проте у перерві тренери нас заспокоїли, сказали, що матч ще не програний.

І справді, в середині другого тайму ми забили двічі.

Спершу Янош Габовда після флангового навісу зачепив м’яч головою і Ліхачов пробив з лівого кута воротарського майданчика.

Гена потім говорив, що воріт не бачив, влучив у дальній кут майже наосліп.

А ще через чотири хвилини Габовда після флангового прострілу скинув на Булгакова, а Володя вдарив з близької відстані.

Він мав чуття опинитися в потрібний час у потрібному місці, часто опинявся на таких позиціях, хоча грав у середині поля.

На порятунок СКА мав півтайму.

Дивом встояли, було дуже важко.

Не було коли думати – дивилися то на поле, то на годинник.

Але витримали.

Журналісти мене любили питати, які були після фінального свистка відчуття.

Подивіться, як збірна Бразилії у футболках «Шахтаря» перемагає у фіналі першоліговий «Інгулець» і тішиться здобуттю Кубка так, ніби то Ліга Європи.

Не менше.

То що про нас говорити? Були в безпам’ятстві.

Як «Карпати» стали єдиною командою нижчої ліги, котра здобула Кубок СССР.

Довго приходили до тями?.

Як вам сказати? Львівське керівництво оцінило нашу перемогу доволі скромно.

Навпаки налаштовували, щоб продовжували боротьбу за потрапляння у вищу лігу.

Але для цього треба було перемагати ледь не у всіх матчах, які залишалися.

Проте за один рік виграти все й одразу складно.

Тому у вищу лігу вийшли за підсумками чемпіонату-1970.

І в першому сезоні серед еліти мали найелементарніше завдання – не вилетіти.

Ми знову гарно бігали, але бракувало майстерності.

Як наслідок, 18 разів з 30-ти матчів зіграли внічию.

Так, завдали першої в тому чемпіонаті поразки київському «Динамо».

Але ж суті то не змінює, бо загалом перемог тоді в нас було найменше поміж усіх команд – п’ять.

Ці «Карпати» вирізнялися вмінням обіграти будь-якого суперника.

Своєму приходу в «Карпати» ви як і ще півскладу команди, яка перемогла в Кубку, завдячуєте вище згадуваному тренерові Лемешку.

Я опинився в «Карпатах» ще наприкінці 1965-го, коли тренером був москвич Микола Дементьєв.

Мені було лише 17, а загалом склад був аж занадто віковим.

Тому перше, чим зайнявся Лемешко, очоливши «Карпати» в ході сезону-1966 – почав омолоджувати склад.

Євген Пилипович привів чимало молодих футболістів – зі Львівщини і своїх знайомих з інших клубів.

Тому правду кажуть, що в кубковому тріумфі більша частина якраз Лемешкової заслуги, хоча у команді його на той час уже й не було.

Був такий заступник директора заводу «Електрон» Олег Климов.

Він почав вказувати Євгенові Пилиповичу, що той має робити.

Мовляв, у Москві залишилося безробітними чимало сильних футболістів, було б непогано їх взяти.

А Лемеха ж за словом у кишеню не ліз.

«Знав, що ти дурень.

Але не до такої ж міри», - сказав він Климову.

Той не пробачив.

Створив Євгенові Пилиповичу такі умови, що той сам пішов.

Власне, Василь Васильєв, який у 1968-му очолив «Карпати» замість Лемешка, теж працював гарно.

Точніше, спочатку ми грали невиразно, а потім почали набирати обертів.

З 44-х можливих набрали 39 очок.

Одним словом, підстав розставатися з таким тренером теж не було.

Але раз пішов і Васильєв, головним зробили ще одного колишнього помічника Ернеста Юста.

Ернест Ервінович – фаховий тренер, довго грав у київському «Динамо», оскільки його брат жив у Чехії, добре знав футбол Західної Європи.

Юста вирізняло те, що в той час, коли всі тренери любили ганяти футболістів, він нас шкодував.

Говорив, що сезон триває 11 місяців.

П’ять з них організм витримує, а потім немає сил ноги тягати.

Натомість Анатолій Полосін, яким керівництво заводу «Електрон» у 1972-му вирішило замінити Юста, навпаки ганяв нас до знемоги.

З ним ми перестали працювати з м’ячем, тільки бігали.

Матчі проти румунського «Стяуа» в Кубку кубків згадуєте з розчаруванням?.

Та чому? Все об’єктивно.

Програли, бо нам забракло досвіду.

Тренером «Стяуа» тоді був Штефан Ковач, який згодом кілька разів виграв з «Аяксом» Кубок чемпіонів.

Румуни були сильні.

А те, що я в кінцівці львівського матчу впав біля бровки, а румун Ґеорґе Тартару на швидкості втік і приніс «Стяуа» перемогу? Не знаю, що сталося: на рівному місці мені нога поїхала або ще щось.

Але врахуйте, що промахнувся я на фланзі, а не по центру.

Мене ще могли підстрахувати.

Інша справа, що ніхто цього не зробив.

Поряд не виявилося нікого.

Звісно, картати себе можна до старості.

Спогадами про те, що щось у своєму житті зробив не так.

Звичайно, було неприємно.

Та мені тоді було 22 роки, вся кар'єра попереду.

Хвилювався, не обійшлося без безсонних ночей.

Але що поробиш?.

Напередодні львівського матчу зі «Стяуа».

У Бухаресті ми зіграли 3:3, проте суперників трохи витягнув суддя – і пенальті призначив суперечливий, і взагалі нам грати не давав.

На виїзді ми зіграли раціонально.

Хоча й удома виглядали непогано.

Правда, «з високим забралом».

Досі впевнений, що «Стяуа» ми повинні були проходити.

Але між «повинні» і «пройшли» - прірва.

Хоча Ковач після львівського матчу говорив, що не пам’ятає, щоб ще якась команда грала на таких швидкостях.

То ми їх на початку так заганяли.

Та румуни вистояли, а потім поступово почали нас відтісняти.

Шкода, що програли, бо в наступному раунді могли зіграти в Нідерландах з ПСВ.

За весь період виступів у «Карпатах» ви не спрацювалися тільки з одним тренером.

Валентина Бубукіна цікавило дозвілля.

Він любив наголошувати, що є чемпіоном Європи.

Можливо, Бубукін і справді знав футбол.

Але ці знання треба вміти використати.

На ділі цей тренер роззброїв команду – вигнав Ігоря Кульчицького, Петра Данильчука, Валерія Сирова, Богдана Грещака.

А за що – то нехай вам Бодьо розкаже.

Також Бубукін надумав собі, що йому в команді потрібен рудий.

Гравців він переставляв, крутив, щоразу доводилося грати на новій позиції.

Зокрема мене перевів з центру оборони в середню лінію.

То після того, як одного разу після травми виставив там хвилин на 20 і побачив, що я зробив дві-три вдалих передачі.

Однак то було не моє, хоча на початку кар’єри я і в нападі, і в півобороні пограв.

Та коли то було?.

…Добре, що керівництво вистачило розуму прибрати Бубукіна і повернути Юста.

Інакше вильоту не уникнули б.

А Ернест Ервінович стабілізував ситуацію настільки, що в 1976-му ми навіть претендували на друге місце.

І дивом його не посіли.

Тоді проводилося два чемпіонати – весняний і осінній.

Обидва рази «Карпати» залишилися четвертими.

Поразка у Львові 0:3 «Зеніту» в останньому турі – найболючіший спогад моєї футбольної кар'єри.

Після нічиї 0:0 у Москві з ЦСКА ми через непогоду два дні сиділи в аеропорту у Внуково.

Потім добиралися до Львова поїздом.

Мабуть, такий тривалий шлях додому позначився на нашій готовності.

В такій ситуації потрібно було діяти прагматичніше.

Ми ж, як казав Малофєєв, зіграли в «щирий футбол».

І «щиро» програли.

Це був шоковий день, який понині не йде з моєї пам'яті.

Пояснення тій поразці не знаходжу.

Ми два тайми «сиділи» на воротах «Зеніту».

І не забили жодного м'яча.

У них – що не атака, то гол.

Для Львова срібло чемпіонату СССР було б немов чемпіонський титул греків на Євро-2004 чи бронза турків на світовій першості 2002 року.

Власне, той результат став переломним моментом.

То ще у 1976-му звертали увагу, що наймолодшим у складі – мені і Левкові Броврському – по 28.

Почали вимагати омолодження і з наступного сезону провели його найрадикальнішим методом.

Таким, що «Карпати» при всій обдарованості молоді вибули з вищої ліги.

Юст потім так і сказав: «Я завжди вирішував сам, а тут мене змусили».

Лідер «Металіста».

Вас після 1976-го залишили.

А напередодні сезону-1978 попросили піти зі Львова чи ви пішли самі?.

Сказали: «Ми омолоджуємо команду».

Мені, Ліхачову.

У цю мить Володя Булгаков, який вже допомагав у «Металісті» Лемешку, сказав: «Треба поїхати на рік у Харків, допомогти вийти з другої ліги в першу».

Погодився, а коли завдання виконали, з’явилося нове прохання – допомогти харків’янам втриматися у першій лізі.

Проте тим теж не завершилося.

Харків поступово повертав футбольні позиції.

Лемешко кликав мене у свій кабінет на стадіоні і просив побігати ще сезон: «Маємо завдання – вийти у вищу лігу».

«Так не виконаємо», - кажу.

«Ну й що? Наш уряд планів по заготівлі молока і м’яса ніколи не виконує», - віджартувався Пилипович.

А я залишився.

Вийшло, що поїхав на рік, а затримався на шість.

Спочатку з Косолаповим у центрі оборони грав, потім з Каплуном, а закінчував з Камарзаєвим.

Навіть вдруге у фіналі Кубка СССР виступив.

Але, правда, там «Металіст» програв «Шахтареві».

Причому єдиний гол Сергій Ященко забив рукою.

Ваша кар’єра розтягнулася до 35-ти років – для тих часів явище майже небачене.

Була нагода, то користався.

Треба ж було гроші заробляти.

Заощаджень, по суті, не було.

Нинішніх футбольних зарплат – теж.

Мені в Харкові було добре.

Особливо з урахуванням, що чимало людей приїхало зі Львова – і Андрій Федецький, і Гена Ліхачов, і Ромко Хижак, потім ще й молоді.

Та й з Лемешком мені завжди було просто.

Розсудлива людина.

І тренуватися з ним мені було найцікавіше.

В одну мить кажу Булгакову на базі у Високому: «Володю, не маю більше сили бігати».

Той передав Лемесі.

«Так нехай стоїть, я не його треную», - видав той.

Жарти Пилиповича постійно підіймали тонус.

Коли щось не вдавалося, міг сказати: «Ідіть, випийте по 50 грамів, може, гра з’явиться».

То була людина не відірвана від життя.

Легенди львівського футболу Богдан Грещак, Ростислав Поточняк і Остап Савка.

Наскільки складно дався вам перехід від професійного футболу до повсякденного життя?.

Після «Металіста» я ще два роки як граючий тренер працював у «Нафтовику» з Долини Івано-Франківської області.

Рівень не той, але для перехідного періоду згодилося.

Втім, в одну мить зрозумів, що пора осідати.

Повернувся до Львова і почав працювати завучем у школі «Карпат».

Потім мене повертали у відроджені «Карпати» як тренера.

Може, працював би довше, але трохи здоров’я підкачало, з’явилися проблеми з серцем.

Хоча в 1991-му насправді не стільки зі своєї волі пішов, скільки керівництво хотіло іншого тренера.

Але я їм нічого не напсував – підготована мною команда під керівництвом колишнього мого помічника Степана Юрчишина посіла в другій лізі останнього чемпіонату СССР перше місце.

Іншими словами, відірваним від футболу практично й не був.

Хоча, звісно, нелегко мені зміни далися.

Чимало колишніх футболістів після завершення кар’єри запивали.

Я б не сказав, що теж був святий.

Але загалом у руках себе тримав.

Поки міг, працював з дітьми.

А зараз – звичайний пенсіонер.

Іван Вербицький, «Главком».