Війна Зеленського: чи можна зупинити Путіна розведенням

Яких заходів не використовує нова влада, що може спрацювати й за яких умов?.

Щоб визначити алгоритм дій у Донбасі, треба насамперед розуміти, що в нас за плечима 5 років війни, понад 20 перемир'їв і 3 (три) вже реалізованих на різних ділянках фронту процесів розведення військ, які були зірвані Росією.

Увесь цей досвід зараз не аналізується, і висновків не зроблено.

Президент Зеленський робить ставку на особисті переговори.

А годилося б паралельно із взаємозачарувальним процесом:.

1.Визначити причини зриву попередніх спроб досягнення перемир'я в Донбасі.

Команда Володимира Зеленського впевнена, що попередній президент Петро Порошенко спеціально зривав мирні переговори з Путіним і не допускав перемир'я, аби продовжувати «заробляти на війні».

Насправді це глибоко помилкове посилання.

По-перше, Мінські угоди були підписані Порошенком як умова для залучення Франції та Німеччини гарантами безпеки України.

Це саме собою стало величезною поступкою Росії.

Мінські угоди узаконили перебування російських військових на території України як «посередників».

В України був вибір — продовжувати опір і воювати, залучаючи міжнародну підтримку.

Якби не договірний розстріл колони в «зеленому коридорі» Іловайська, то співвідношення втрат українських і російських військ у контактних боях, як свідчать сучасні дослідження, було б цілком порівнянне.

А сил для наступу вглиб України в Путіна не було, просування росіян стримувалося межами донецько-луганської агломерації.

По-друге, під час першого перемир'я у вересні 2014 р.

Порошенко здійснив фактичне розведення військ на значну відстань, і з 5 вересня 2014-го перестрілки припинилися по всьому фронту, за винятком Донецького аеропорту.

Однак таке перемир'я російське командування сприйняло як слабкість.

У жовтні 2014 р.

без пострілів було оточено і захоплено наш 32-й блокпост, ми зазнали тяжких втрат.

Окупаційна армія захопила чималі ділянки території, які, за умовами 1-го Мінська, мали контролюватися Україною.

Наприклад, під нашим контролем мало перебувати велике місто Докучаєвськ, звідки росіяни не вийшли.

Тобто (увага!) розвести війська на визначені дипломатами межі було неможливо через відмову РФ відвести війська.

По-третє, 15 лютого 2015 р.

набуло чинності друге Мінське перемир'я і розведення військ.

Воно було порушене через кілька годин.

Російські окупаційні війська продовжили наступальні операції й захопили район Дебальцевого, який і за 1-ми, і за 2-ми Мінським угодами мав перебувати під контролем українських військ.

Умови делімітації лінії фронту були знову зірвані, — росіяни ніде не відступили, а, навпаки, захопили наші позиції.

Це визначило боротьбу за контроль «сірої зони» — проміжку між позиціями, статус яких після провалу 2-го Мінська визначався суто військовими засобами.

Росія не виконала умов перемир'я, і знову не можна було розвести війська на межі, визначені дипломатами.

По-четверте, 7 жовтня 2016 р.

розпочалася третя спроба розведення військ.

Того дня наші війська на 1 км відступили з району Петрівське—Богданівка.

Цього разу Порошенко спробував розвести війська там, де не було конфліктних зон, за умовами 2-го Мінська.

Але спроби добитися локального розведення військ в умовах боїв на інших ділянках фронту виявилися безуспішними.

Причина та ж сама — немає делімітації і демаркації лінії фронту, а повернутися до домовленостей 2014–2015 рр.

не дозволяє недотримання їх противником.

Мінські угоди були виявом капітулянтської політики з боку слабкої й нестійкої влади, яка не мала внутрішньої спайки і стійкості, не мала взагалі хоч трохи дієздатних державних інституцій.

На фронті було чимало скандальних ситуацій, коли в бойових підрозділів забирали навіть патрони! Але й такі драконівські заходи не змогли зупинити війну.

Сьогодні ситуація інша, — керівництво країни має велику підтримку виборців, після 5 років боротьби та демократичних виборів наші позиції якщо й не зміцнилися, то принаймні стабільні.

Виходячи з цього, необхідний новий підхід до пошуку перемир'я, більш системний.

Визначити, як точно демаркувати межу на місцевості.

По суті, для того, щоб говорити про розведення військ, слід дізнатися у противника: а чи готова РФ до нового раунду переговорів щодо визначення межі контрольованих українськими і російськими військами зон?.

Без демаркації лінії фронту решта дипломатичних зусиль будуть стрясанням повітря.

Мінськ-2 помер разом з усіма формулами, — для реального перемир'я потрібен більш докладний і грамотний документ, новий і прив'язаний до місцевості.

Визначити, якими заходами можна добитися контролю лінії фронту, і що заважає зараз узяти її під контроль.

Необхідне посилення лінії бойового зіткнення засобами оптико-електронної та радіоелектронної розвідки, інженерний план.

Бо на війні спочатку стріляють, а потім запитують, що там попереду.

Щоб менше стріляли, треба більше засобів контролю обстановки та грамотних людей, здатних їх застосовувати.

Доцільно обладнати захищені спостережні пункти для роботи на передовій міжнародних спостерігачів.

Важливо зміцнити наші позиції.

На цей час єдиним ефективним засобом контролю є заподіяння противнику вогневого ураження.

Треба віддати належне Зеленському, заборон на знищення порушників перемир'я армія не отримує, бойова робота на фронті триває.

Розширити повноваження місії ОБСЄ для безпосереднього контролю лінії бойового зіткнення.

Якщо місія ОБСЄ не отримає повноважень і техніку для ведення моніторингу в темну пору доби, якщо чисельність патрулів не буде збільшена, якщо їм не дозволять займати укріплені спостережні пункти для фактичного контролю ділянок, на яких ведуться контактні бої, міжнародні спостерігачі залишаться декоративною структурою.

Фактичного контролю не буде.

Необхідні миротворчі сили.

Але Росія проти миротворців, Путін не хоче допускати будь-кого на кордон з Україною.

А отже, РФ зберігає для себе можливість завдати удару через окупований Донбас у будь-який момент.

Без наявності миротворців забезпечити розведення військ неможливо.

Тому що на фронті ніколи не виясниш, хто перший стріляв, якщо не буде арбітра, який може вийти на передову і припинити вогонь.

Визначити, яку точну кількість українських заручників ми вимагаємо звільнити з в'язниць Криму, Донбасу та РФ.

Вжити заходів для поповнення нашого «обмінного фонду» і демонстрації нашої гуманітарної програми.

Заручників багато.

Є такі категорії, які слід врахувати:.

Заручники, котрих переховують.

Зниклі безвісти.

Військові, взяті в полон.

Агенти наших спецслужб, узяті в полон.

Цивільні люди — патріоти України.

Цивільні люди, узяті в заручники випадково.

За різними оцінками, їх кількість перевищує 400 осіб.

Необхідне проведення активнішої інформаційної кампанії всіма державними органами — МЗС, омбудсменом та ін.

з інформування про долі заручників.

Також необхідне поповнення силами наших спецслужб «обмінного фонду» з території ворога.

Особливо цінними для противника полоненими, на яких вони захочуть міняти людей.

Певна робота зараз ведеться силами СБУ, її масштаб треба розширити, залучити й інші силові структури.

Потрібна масована пропаганда серед полонених росіян та їхніх поплічників, тиск на громадську думку РФ, ми мусимо показати, хто зриває обміни.

Свобода для полонених — одна з ключових частин мирного врегулювання.

Підвищити комплектність, боєздатність та професіоналізм бойових частин на фронті для зниження бойових і не бойових втрат і ефективного контролю дій противника.

Слабка армія не може бути гарантом миру під час агресії.

Забезпечити мир може тільки різке посилення комплектності, боєздатності та професіоналізму військ.

Для цього необхідне рішення Верховного головнокомандувача, щоб пріоритетом стала армія в Донбасі, щоб ресурси та люди були зосереджені на цьому завданні.

Якість забезпечення перемир'я, кількість бойових і не бойових втрат прямо залежать від якості військ, їхньої тактики, забезпечення та бойової ефективності.

Це і страховка на випадок будь-яких сценаріїв.

Тільки забезпечення якісної переваги над противником та зростання втрат окупаційних військ підштовхнуть росіян до мирних переговорів.

Мінськ-1 і Мінськ-2 провалилися, тому що українське керівництво визнавало нездатність до опору.

Це не працює.

Підвищити інституційну довіру і створити комунікаційний центр.

Як залучити на свій бік громадську думку?.

Армія та волонтери мають побачити, що біля керма країни в цей час перебуває Верховний Головнокомандувач.

Який нині малопомітний.

Президент є, але друга функція Володимира Зеленського — керувати обороною країни.

Зеленський потрібен як лідер опору.

Для цього не треба закликати штурмувати Москву.

Але чому Зеленський жодного разу не зателефонував родині загиблого, не подякував за жертву, принесену нею? Чому з родичами полеглих і поранених воїнів не проводяться зустрічі? Чому квартири видаються тим, хто здався в полон, але немає уваги до того, де живуть родини полеглих і поранених героїв, завдяки яким Україна і може проводити якісь дипломатичні маневри? Чому немає належної уваги до військово-патріотичного виховання, нагородження воїнів, котрі по-справжньому відзначилися? Люди довіряють тому, хто довіряє їм.

Комунікаційну стратегію всередині країни програно.

Необхідний комунікаційний центр на базі нинішніх структур управління, який займався б конкретно проблемою Донбасу і створював загальне інформаційне поле.

Потрібно озвучувати різні сигнали для різних пластів — не тільки пацифізм, а й готовність захищати Батьківщину, адже немає жодних гарантій, що РФ має намір щось виконувати без нашої здатності до опору.

Комунікаційна стратегія необхідна насамперед для контактів зі співробітниками всіх наших силових структур, усіх наших адміністрацій, аби люди, які захищають і представляють державу, чітко розуміли, що відбувається.

Ця комунікація має бути постійною, а не від прес-конференції до прес-конференції.

Визнати, що дипломатичний сценарій розведення може стати ефективним, тільки якщо буде реалізований у комплексі з силовими діями.

Недооцінка бойових тактичних факторів, що впливають на процес розведення, зірве будь-які політичні плани.

Пацифізм помиритися у війні не допоможе.

Для досягнення миру Росія має побачити здатність України ефективно реагувати на будь-які агресивні дії.

Недооцінка тактичних факторів, недооцінка війни — не дозволять зробити перемир'я стабільним.

За останні п'ять років багато мирних планів ламалися за годину, оскільки між людьми зі зброєю немає ніяких стін, на фронті захищають себе вогнем.

А навіть якщо гинутиме один воїн на місяць, війна все одно залишається війною.

Зниження втрат і здатність контролювати перемир'я треба вирішувати на кожному конкретному передовому опорнику.

Провести засідання РНБО, щоб сформулювати відповіді на ключові питання: чи досяжний зараз взагалі мир із РФ, і чи доцільно укладати договори з РФ.

за будь-яку ціну?.

Війна показує слабку здатність України захищати свою землю, здатність Росії нав'язувати нам свою волю.

І Путін не має наміру відмовлятися від таких можливостей.

Перемир'я у Придністров'ї, Абхазії та Осетії Росія забезпечила тільки після фактичної капітуляції Молдови і Грузії та добровільної фактичної відмови від контролю своєї території.

Мінські угоди Порошенко укладав під тиском внутрішніх чинників, остерігаючись непередбачуваних загроз і довіряючись не самостійним розрахункам, а думці зовнішніх гарантів безпеки, які насамперед не хотіли ускладнень у відносинах із РФ.

Чи стане для Зеленського загрозою відмова Путіна від мирних ініціатив?.

Активна соціально-гуманітарна політика на окупованих територіях і пропаганда миру принаймні покажуть, що Зеленський зробив для миру набагато більше за будь-якого Путіна.

Політичні позиції Зеленського внаслідок масованої комунікаційної кампанії не ослабнуть у тому разі, якщо армія отримає завдання продовжувати бойові дії для заподіяння втрат порушникам Мінських угод.

Немає необхідності наразі наступати, — є необхідність без розголосу й максимально ефективно завдавати втрат.

Мають продовжувати роботу партизани Донбасу, злітати в повітря військові об'єкти.

Тому що єдине, чого бракує Путіну для продовження війни, — це людей на передовій.

Треба завдавати противникові неприйнятних збитків на всіх фронтах — дипломатичному, економічному, військовому, інформаційному.

І тільки наростання проблем на цих фронтах примусить Путіна замислитися: чи не надто дорого? Це підштовхне РФ до мирних переговорів.

Росія роздає паспорти РФ у Донбасі, — до 31 грудня російське громадянство отримає весь особовий склад окупаційної армії.

Ніякої підготовки до виборів, жодних ознак виведення військ у Донбасі немає.

Путін консервує ситуацію, заводячи Донбас у придністровський сценарій, плануючи тривалим тиском вибити подальші поступки від керівництва України.

Умовити агресора ще жодній жертві не вдавалося.

Переговори про мир і гуманітарні питання треба продовжувати, але час би побудувати в країні реалістичну й прагматичну стратегію відносин із РФ і дій у Донбасі та Криму.

Ми доб'ємося миру, тільки якщо доведемо всім, що ми вже не слабкі і здатні перемагати.