Світова призерка Оксана Хвостенко: Донечка вже стріляє, а син у футболі, каже, що біатлон – то ваше з татом

Оксана Хвостенко була найяскравішою українською біатлоністкою першого десятиліття 2000-х років.

Попри те, що то був період занепаду найпопулярнішого виду спорту в нашій державі, чернігівська спортсменка здобула чотири медалі чемпіонатів світу і шість разів підіймалася на подіуми етапів Кубка планети.

Оксана була тим лідером, яка у не найліпші часи постійно згадувала про нашу державу на найвищому біатлонному рівні.

Нині Хвостенко – мама і дитячий тренер.

Вона захоплена вихованням діток, але при потребі знову виходить на дистанцію.

Минулої суботи в рідному Чернігові Оксана другий рік поспіль стала переможницею Гонки чемпіонів.

На цей раз – у парі з Артемом Тищенком.

При цьому стріляла блискуча в недалекому минулому біатлоністка так гарно, що складалося враження, немов вона хоча й не виступає, але продовжує серйозно тренуватися.

«Будь-який старт сприймаю так само як тренування».

Їхала на старому багажі, навіть цьогоріч особливо й не готувалася, - заперечує це припущення Оксана в інтерв’ю «Главкому».

- Влучність не зникла, бо навик нікуди не дівається.

Старі напрацювання зникнути водночас не можуть.

У принципі, стріляти я любила завжди.

Оскільки є до стрільби інтерес, то виходить влучати досі, навіть не маючи за плечима особливої практики.

Для мене й зараз немає проблеми в тому, щоб взяти гвинтівку і попрацювати лежачи чи стоячи.

Стріляти в біатлоні мені подобалося найбільше.

Невже зараз не стріляєте навіть у своє задоволення?.

Хіба можу взяти гвинтівку і під час тренувань показати, як треба працювати, дітям.

На більше банально бракує часу.

Про фізичні навантаження взагалі мовчу.

Точніше, впродовж дня так зі своїми дітьми набігаєшся, що нічого іншого вже й не треба (сміється).

У виставкових гонках берете участь, бо просять організатори?.

Та й самій цікаво.

Тут є інтрига, азарт.

Крім того, це нагода зустрітися зі старими друзями, яких після завершення кар’єри бачу не так уже й часто.

Змагання на кшталт Гонки чемпіонів – то ще й шанс посміятися, позгадувати минуле в колі людей, з якими провела разом багато років.

І, звісно, це шоу для вболівальників.

Ми маємо популяризувати свій вид спорту.

Оксана Хвостенко і Андрій Дериземля - переможці Різдвяної гонки-2008.

До всього перегони такого формату вам ще й непогано даються.

Достатньо згадати, що ви разом з Андрієм Дериземлею виграли найпопулярніші старти такого формату – Різдвяну гонку в німецькому Ґельзенкірхені в 2008 році.

То радше так виходить.

Так, комусь виступати в таких перегонах легше, бо немає психологічного тиску.

Але для мене то не було проблемою й під час офіційних стартів.

Морально стійкою, врівноваженою була завжди, незалежно від обставин.

Для мене найважливішим чинником завжди залишався азарт.

Головне, щоб було цікаво.

А загалом будь-який старт сприймаю так само як тренування.

Просто інша атмосфера, більше людей.

«Я серед тих, кому не пощастило.

Думаю про це і мене це заспокоює».

Поза спортом ви уже понад сім років.

Не відчуваєте браку змагального гарту?.

Важко було попервах.

Дуже важко, бо різко змінилася специфіка зайнятості і адаптуватися до іншого ритму було непросто.

Роки два витратила на те, щоб звикнути до нових реалій.

Точніше, той час витратила, щоб повноцінно ввімкнутися в іншу роботу, а не просто жити.

У вас, якщо я все правильно розумію, завершення кар’єри співпало з декретною відпусткою.

Не відразу.

Донечку Аню народила через рік.

До того ж набрала групу діточок і почала працювати з ними.

Це теж біатлонне середовище і в ньому почувалася комфортно.

Звикати довелося лише до специфіки роботи з дітьми.

Біатлонні тонкощі продемонструвати – не проблема.

Важче знайти підхід до кожної дитини.

Оксана Хвостенко відзначається вражаючим спокоєм.

Фото Андрія Вербицького.

За тривалий час маршрут від шведського Естерсунда, де біатлонний сезон зазвичай відкривається і норвезького Голменколлена чи російського Ханти-Мансійська, де він завершується, мабуть, вивчили на пам’ять і встигли до нього звикнути.

Тренуючи дітей, ви фактично не виходите з дому.

Попервах постійні переїзди у вже звичні місця відверто втомили.

Тож коли завершила виступи, спершу не хотіла їздити взагалі нікуди.

Жадала нарешті побути вдома.

Наситилася мандрівками по горло.

Але з часом, звісно, якась ностальгія з’явилася.

Правда, зараз достатньо виїхати кудись на тиждень чи два, трохи відновитися для подальшої роботи морально і знову хочеться назад у Чернігів.

Роз’їзди мені зараз вже не потрібні.

Мені легко тут, з дітьми.

Все ж я, мабуть, більше домашня людина.

Ви були найяскравішою українською біатлоністкою першого десятиліття 2000-х, на чемпіонаті світу-2008 в Естерсунді виграли три медалі.

Ці досягнення повністю вгамували ваші спортивні амбіції?.

Якби ще вдалося здобути олімпійську нагороду, було б просто чудово.

Але раз її немає, то доля гіркоти чи невдоволення, мабуть, присутня.

Проте вигравати медалі на Іграх щастить далеко не кожному.

Я серед тих, кому не пощастило.

Думаю про це і мене це заспокоює.

«Ставлю себе з діточками на один рівень».

Крім того, вам трохи не пощастило виступати в період, коли велике покоління Зубрилової, Водоп’янової, Лемеш і Петрової сходило, а нові зірки ще тільки проходили процес становлення….

Знаєте, мені навпаки подобалося, що юні дівчата до мене тягнуться.

Мова про Олену Підгрушну, Валю і Віту Семеренко.

Я для них була певним прикладом, вони могли у мене чомусь навчитися.

Це теж приємно.

У мене не було жодного розчарування, що не дотягла до Олімпіади в Сочі, на якій дівчата виграли золото.

Я раділа за них.

У мене теж було чимало подіумів, медалей.

Кожне таке досягнення було великим щастям.

Сподіваюся, у майбутньому наші хлопці й дівчата виграватимуть іще частіше.

До речі, Валя, Віта, Лєна і Юля Джима донедавна теж були у схожій зі мною ситуації.

Вони – а за спиною тривалий час нікого не було видно.

Добре, що поряд є досвідчені особисті тренери, які вміють за умови недостатньої конкуренції підтягувати підопічних, тримати їх у тонусі.

Хоча ліпше, звісно, щоб процес зміни поколінь був плавнішим.

Оксана Хвостенко вміє знаходити спільну мову з дітьми.

Фото Андрія Вербицького.

Пригадую зиму 2005-го, коли спілкувався з вами і В’ячеславом (чоловік Оксани – колишній капітан чоловічої збірної України з біатлону В’ячеслав Деркач) у кімнаті котеджу в Тисовці.

Ви тоді розповідали, що сумуєте за маленьким сином Микитою, якому лише рочок і якого залишили з бабусею.

Нині Микита уже вищий за батьків….

Хочете сказати, що діти стрімко ростуть? (сміється) Я й сама себе найчастіше уявляю не суворим тренером, а ставлю на один рівень з тими діточками, які у мене займаються.

Причому не розділяю підопічних на топових чи нетопових, молодших чи старших.

Усі рівні.

Виглядає, що діти мені теж довіряють, ставляться з теплотою, немов до мами.

Штучної дистанції з дітьми не створюю взагалі.

Разом сміємося, жартуємо.

І мені так теж простіше.

Власне, Микиті з Анею я теж довіряю не менше.

Звісно, більше хотіла, щоб Микита теж був біатлоністом.

Але він сказав: «То ваше з татом».

І хоче займатися футболом.

Тренується у школі «Десни».

Правда, не зовсім виходить – то травми, то команда не формується, одні діти йдуть, інші приходять.

Як на мене, то не його вид спорту.

Але Микита вважає інакше і я йому не перечу.

Дітям нічого нав’язувати не треба.

А ось Ані біатлон подобається.

У нас вдома стоїть лазерна гвинтівка, установка.

Паралельно ходимо на плавання.

Для загального розвитку.

Хоча нехай дитина дивиться, що їй більше до вподоби і обирає сама.

В біатлон я нікого не затягую.

Іван Вербицький, «Главком».