Небесна Сотня

Коли він народився, в квартиру, яку відучора його батьки винаймали, прийшли троє.

Вітаючи Йосипа з народженням сина, волхви принесли 150 радянських рублів, ризький бальзам та горщик із туєю.

Пізніше, миючи посуд, мама сказала, що тую не варто садити, тому що вони скоро переїжджають, тому що ніхто насправді на цій землі не має свого місця, крім тимчасового.

Вона долила в свою склянку залишки ризького бальзаму і випила одним великим ковтком – шкіра її не змінила кольору, губи, здається, ледве торкнулися мальованих обручів склянки.

Після цього Марія відкрила шухляду, дістала рублі і вирушила до Ганнусі – привітати її з черговим маленьким сімейним ювілеєм – Іванкові виповнювалося сім місяців, а його тато, вчитель історії, знову почав говорити.

Він виростав серед піль, старих звичаїв і селян.

Понад усе з живих людей йому подобався Румун – але невдовзі його зарізали роми, і, як не викликай в пам`яті, він більше так і не почув румунського захоплюючого, ніби заразного, сміху.

Після смерті друга малий ходив вулицями і спілкувався тільки зі старими людьми – вони бували добрими навіть тоді, коли їх вважали злими.

У них Марійчин син навчився мудрості, радості життя, довготерпінню, і посміхатися на всю ширину людського обличчя – так, як це вміють робити тільки найкращі і найщиріші на цій планеті люди.

Коли йому виповнилося дванадцять років, навчаючись у третій чи четвертій сільській школі свого життя – батьки його вирушили на Південь, побоюючись правителя дум Чорнобиля – він написав твір, за який його дуже хвалили.

Всі прицмокували язиками і казали: і що то за Дитина, Машо, що має з неї вирости?.

А він тим часом, не звертаючи на свою славу доброго письменника і старанного учня, трудився разом із батьком.

Найкраще йому вдавалися меблі – особливо він любив помагати перетягувати старі дивани, тому що йому здавалося, що немає нічого чуднішого та прекраснішого від життя, яке отримує той, хто вже не має на нього жодного права.

Батько також навчив його виготовляти козацькі люльки, схожі на старовинні.

Вирісши, він не продавав їх, але дарив людям – переважно це були учні, яких він зібрав якось на Трухановому острові, на березі Дніпра, і довго навчав поезії, щоб розпустити потім на всі чотири сторони.

У нього було дванадцять учнів, найбільше він любив трьох.

Коли його якось, одного разу, засудили за антирадянську діяльність та інші висловлювання, 72 його однокурсники з факультету написали петицію проректору, і власники далекої психіатричної лікарні, загубленої в степах України, змушені були випустити його на волю.

Його вихід з лікарні міг нагадувати в`їзд Ісуса в Єрусалим: дерева, птахи, розбиті навколишні дачі, і навіть колеса старенького розбитого "Ікаруса" співали осанну людській волі.

У парку, який раніше був храмом, вони прогнали місцевого босяка з лавки і сиділи разом із улюбленим учнем – пили пересрочене, але найсмачніше пиво, і дивувалися тому, як дивно влаштований світ, зблизька і довго, доки не зайшло сонце, розглядаючи кожну його дрібницю.

Коли він проходив повз гранітний Майдан Незалежності в жовтні 1990-го, мов полу жінки він відкрив полу палатки, в якій сидів інший його учень, і промовив: "Навіщо ви зморюєте свої тіла даремними постами і сподіваннями?" Потім він зупинився біля жінок із білими пов`язками на лицях, які вже починали нагадувати обличчя померлих, і подумки помолився за них, вгадуючи ймення однієї з них, і воно було "Мирослава", що визначало "славити досягнення стану миру".

Вголос же, навчений старцями ще з дитинства, він уже не сказав у ту пору нічого.

Через десять років, коли зняли голову з Івана, заховали її в Таращанському лісі, а пам`ять про нього окутали плівками, він сумував разом із іншими учнями, і шкодував, що за життя стрічався з двоюрідним і найближчим братом так мало.

Взувши порепані черевики, вони тепер пропускали воду, 15 грудня 2000-го, разом із іншими невдоволеними відсутністю істини й пануванням всілякої неправди він прийшов на Майдан – подивитися ще раз у очі новому правителю Юдеї.

Біля намету, який нагадав йому намет десятирічної давнини і водночас безліч інших кочовних наметів, розкиданих по сторіччях, він побачив кількох бородатих учнів – були вони з числа 72-х, які притулилися до його біографії найближче – так природно, як вони, іноді виглядає лише глечик у печі – адже ти так часто бачив його законне місце, що ніяке інше видовище вже не здатне задовольняти твою уяву, навіть музейне.

Вони, безумовно, любили його.

І, тим більше, мав він відповідати їм любов`ю – хоча б усміхнених оце зараз своїх очей.

У той день він зрозумів, що даремно їхні зади знов мерзнуть на зимовій підлозі.

Якось, на горі, він учив їх: блаженні безвладні, тому що вони не втомляться очікувати на справедливість.

Блаженні старі, тому що знають: юності – не повернути, безодні – не вгамувати.

Блаженні голі й босі – такими були наші пращури споконвіку, і завше, коли вони у подальшому мали вже чим сраку прикрити, ставали вони зрадниками і взагалі нелюдами.

Блаженні люди з сяючими очима – огонь в їхніх серцях уже не згасити, вони освітлюватимуть дорогу іншим, як я, як відтята голова Іванова – і темрява та ніколи не переставатиме бути світлою.

Хоч він – і не тільки він, саме життя – учив їх багато разів, вони – учні та інші – слухали його, або ж не слухали.

Коли вони слухали сказане ним, то вони завжди робили наверле почутому.

Коли не слухали, були вони схожі на малих дітей, і він не утомлювався порівнювати їх із дітьми і казати, що їхнє відтепер царство небесне, не земне.

Одного разу він сказав, що, можливо, невдовзі помре – але краще нехай помре, так, як помер Чорновіл або хтось інший.

Захмелілі від життя, учні всміхнулися його вигадці і побажали за келихом вина, в яке були перетворена вода часу, жити йому до ста і більше років життя.

З чого він зрозумів, як мало насправді люди одне одного люблять.

На Майдані, коли солдати оточили натовпи тих, хто знову очікував на звільнення Юдеї, кільцями щитів, сумнівів та радісних поневірянь в одвічно козацькому колі, він ходив і проповідував: якщо хтось покладе свою душу за друга свого, то той зробить правильно.

Тепер, коли хоч і не він, а проте щось спільне і притаманне багатьом, пасло в колі з щитів це стадо, він уже не переживав за їхнє майбутнє.

Він брав і робив прості справи разом із іншими – такими був підвіз медикаментів, продуктів і теплого одягу, полювання за маршрутами пересування тітушок, стояння пліч-о-пліч, від чого теплішав майдан, допоки згори правдиві й неправдиві пророки виголошували свої промови, кожен сподіваючись на спільну перемогу і, однак, надіючись на щось своє суто.

Він робив усі оці справи з небувалим ще в його житті ентузіазмом, так, ніби востаннє – і від цього йому ставало добре на серці – і це було головним, а не ефективність роботи, не достеменна адресність допомоги.

Вдивляючись у обличчя, він замість поки що недосвідчених бійців бачив старих зі свого дитинства.

І тому, що недосвідчені бійці в його очах були мудрецями, він знав, чим усе закінчиться цього разу.

Відчув він запах снігу на підлозі.

З поріділого цієї вечірньої пори натовпу біля метро "Театральна" його вихопили і кинули на підлогу автівки.

Це відбулося так швидко, що якби він захотів, не встиг би навіть помолитися.

Замість хреста, його прив`язали між двох ялин.

Довго били і час від часу поливали водою на морозі.

Нічого не вимагали, ніяких зізнань, – практично, від нього нічого вже і не хотіли.

Усе уже знали – про нього і про його уявних, як леткий ефір, побратимів.

І усе це – те, що про нього знали, але чого він ще, можливо, не знав про себе – йому тепер часто говорили: то російською, то, іноді, українською мовами.

Коли збагнули, що, промовляючи йому, зробили помилку, цього разу йому зламали, а не протнули ребра.

Потім, слухаючи хрип, яким він востаннє звертався до Отця свого Небесного, про всяк випадок, йому зламали кості: спочатку ніг, а потім і рук.

Тієї ночі був сильний мороз, і він не зміг повзти.

У принципі, він розумів, що повзати, як і говорити хоч у мороз, хоч ні – даремно.

Усе уже і так відбулося.

І так, як мало відбутися: тим, хто на Майдані, спасіння не минути.

Інший, його улюблений учень, доповз.

Не з першого разу, але двері йому відчинили перелякані селяни – нащадки отих сивих дідів, що колись вважалися найрозумнішими в світі, – і такими вони й залишаться.

Той, хто доповз, не був пророком, але був добрим учнем: коли Ірод був вигнаний в Самарію, він став депутатом і до кінця своїх днів вдавав, що бореться.

Поширюючи вчення, започатковане Ним, Майданом і крижаним повітрям одного з лютих чи січнів.