Кишки, лід і полум’я

«Черговий клон Дудя».

Приблизно такою була перша критична реакція на програму Соні Кошкіної Kishki.

Na, що публікується на You.

Tube як незалежний авторський проект.

До того ж, мовляв, клон не надто переконливий: і запитання не аж такі гострі, й манера поводження в кадрі не та, не для You.

Хіба заставка чіпляє.

Завеликий хронометраж — ну хіба молодий глядач дивитиметься годину балачок? Багато зайвої філософії, мало динаміки й епатажу, що давали би шанс на вірусність.

Та й герої перших випусків — не ютубівські, а телевізійні.

Але, можливо, не все так просто, як видається на перший погляд.

Якщо порівняти Kishki.

Na з проектом «Лівий берег із Сонею Кошкіною» на каналі «24», де журналістка два роки інтерв’ювала найвпливовіших політиків, то побачимо небагато відмінностей.

Трохи більше динаміки й руху в кадрі, та й по всьому.

Поведінка і принцип добору запитань залишилися тими самими: Соня Кошкіна весь час дає зрозуміти співрозмовникам і глядачам, що знає більше, ніж вони думають.

Проте ютуб-програма збирає аудиторію не так, як телевізійна.

Тут потрібна вірусність, якої поки що немає.

За місяць існування Kishki.

Na зібрала чотири тисячі підписників.

Доволі скромно, зважаючи на те, що аудиторія Соні Кошкіної та LB.

ua у самому лише Фейсбуку — в десятки разів більша.

Збільшити аудиторію намагаються за допомогою конкурсів, але боюся, що шийна хустка російського актора Анатолія Пашиніна, яку пообіцяли розіграти, коли канал досягне 25 тисяч підписників, ще довго чекатиме на нового власника.

Пашинін був другим героєм програми.

Ми ж почнемо з першого.

В анонсі першого випуску Соня Кошкіна пообіцяла: «Открыв программу — даже спустя десять лет — вы гарантировано залипнете».

Ми не знаємо, що буде за десять років, але сумнівно, що розмову із Савіком Шустером «про блукання, зіркову хворобу й приниження» дивитимуться у 2028 році.

Поки що вона зібрала 113 тисяч переглядів.

Телеведучий Савік Шустер потрапив у перший випуск Kishki.

Na, бо написав книжку «Свобода слова против страха и унижения».

Це, звісно, подія, хоч і для досить невеликого кола людей.

Адже це, на жаль, не мемуари.

Та й сам Шустер за пару років відсутності в українському телеефірі і в Україні — звідки, за словами Соні Кошкіної, його «вичавили», — підзабувся.

Говорити з ним ведуча планувала про «Порошенка, Тимошенко, переговори з олігархами, залаштунки програми і не тільки.

Життя в епоху постправди і нового фашизму, внутрішня Монголія як спосіб особливої еміграції».

Фактично ж внутрішня Монголія задавила всі інші теми.

До українських політиків дійшли на сорок третій хвилині розмови.

Соня припустила, що для багатьох із них виступи в ефірі програми Савіка Шустера були важливішими за саму політичну діяльність.

Чи не сприяла програма формуванню постправди? Ні, не погодився Савік, навпаки — програма виводила на чисту воду політиків, які обманювали народ і врешті за це заплатили.

Про Порошенка зайшлося за дві хвилини до кінця програми.

Соня згадала про чутки, що між Савіком і Президентом є особистий конфлікт і що саме Порошенко «вичавив» ведучого з країни.

Савік загадково всміхнувся й не заперечив.

У середині програми він також згадав, що робив усе, щоби 2014 року відбувся другий тур президентських виборів, адже це «можливість глибше зрозуміти людину, що прийде рятувати країну».

Другий тур міг відбутися лише у тому випадку, якби Порошенко набрав менше голосів, а його головна конкурентка Тимошенко — більше.

Тимошенко безпосередньо згадали за хвилину до кінця програми.

Встигли обговорити те, що й Порошенко, і його попередники у президентському кріслі боялися її, бо були слабкими, а вона як ніхто вміла вдарити в болюче місце.

Про олігархів зайшлося лише тоді, коли Савік розповідав, як марно звертався до неолігархічного бізнесу після 2015 року, пропонуючи підтримати незалежний від влади канал.

На останнє запитання Кошкіної — хто з українських олігархів найзажерливіший? — герой відповіді не дав, лише нервово засміявся.

Словом, якщо вам цікава українська політика, починайте перегляд першого випуску Kishki.

Na із передостанньої хвилини.

Можливо, вийшло так мляво тому, що ведуча й герой забагато знали одне про одного.

Тому майже годину говорили про високі матерії й отримували задоволення від натяків, алюзій, підморгувань, італійських вигуків і взаємних компліментів.

Поза тим Шустер говорив відверті речі — наприклад, що був спустошений, довго шукав себе і врешті знайшов.

Та навряд чи це зізнання буде тим, заради чого сотні тисяч людей переглянуть годинну програму.

Він міг розповісти багато цікавого про телеменеджерів і телевласників, олігархів і політиків, про те, як влада й опозиція взаємодіяли перед виборами з медіа… Якби його про це запитали.

Можливо, не говорити на ці теми, які потенційно найбільше цікавлять глядачів, домовилися заздалегідь? Адже, якщо він усе-таки планує знову працювати в Україні з теперішніми політиками, говорити про них правду йому ще не час.

А можливо тому, що все це, й навіть більше, є у книжці.

І про Порошенка, який вимагав лояльності й бути патріотом, і про те, як Савіка з ефірами «кинули» Садовий і Коломойський, за що потім доля їм помстилася — одному підкинула сміттєву кризу, в іншого відібрала «Приват.

Тому замість справжніх принципів добору гостей ефіру «Шустер live» ми довідалися про вагання Савіка, чи присвятити своє життя футболу.

А ще почули, що Україна потребує швидкої безкровної соціальної революції, бо головна емоція країни — це приниження.

І що Україна — країна без суспільства, а лише з народонаселенням.

І в тому, що в нас така влада, винні ми самі.

Гаразд, можливо, другий вареник не буде грудкою?.

Другу розмову Соня Кошкіна анонсувала як дещо неочікуване.

Вона провела роботу над помилками першого ефіру, тому, за її власною оцінкою, випуск із Анатолієм Пашиніним мав вигляд «вполне ютьюбный — дерзкий и динамичный».

За тиждень програма набрала понад 85 тисяч переглядів і, можливо, поступово пережене випуск із Шустером.

Розмову записували під Маріуполем.

Соня вбралась у військову куртку та футболку з написом Stop Wars.

Герой стоїть навпроти неї, спершись на військову машину.

Для тих, хто не знає історії російського актора, розмову анонсували: Пашинін отримував три з половиною тисячі доларів за знімальний день, але кинув усе, поїхав на Майдан, а потім — на фронт, воювати за Україну.

І не шкодує.

І хоча зараз для нього й китайська запальничка за дванадцять гривень — це розкіш, він воює в добровольчому батальйоні й розмовляє із Сонею про патріотизм, постмодернізм, щастя від володіння зброєю та задоволення від війни.

Якщо розмова з Шустером занурювала глядача в медитативну філософську атмосферу, то діалог із Пашиніним зрубає, як дешевий самогон.

Воювати страшно, каже актор, але всі, хто не на фронті, не українці, а тилові личинки: «Їм не потрібна Україна!».

Найбільший страх — засмутити мамусю: «Як би їй було прикро, якби вона дізналась про мене якусь гидоту!».

При цьому Пашинін відверто задоволений собою: «Серед запитів Яндекса моє прізвище шосте.

Після Путіна? Я не знаю, чи Путін там є взагалі».

Актор-вояк говорить про смерть і про те, як люди розлітаються на шматки, коли в них влучає снаряд.

Каже, що отримує колосальне задоволення від війни: «Велике задоволення, коли тебе намагалися вбити і не змогли.

[...] А якщо тобі ще пощастило і ти побачив, як вбили іншого!», «Я і був вільним.

Тут я віднайшов зброю, і це чарівне почуття», «Коли стріляю в людину, я дуже хочу в когось влучити, навіть вбити хочу», «Я просто хочу влучити, нанести якомога більше шкоди ворогу», «Я не буду нікого приводити [полоненого]… уб’ю нахер».

Подекуди ведуча просто не знала, як реагувати на епатажні репліки актора, який раз у раз перегравав.

Якщо із Савіком Шустером вона поводилась як зі своїм, то Пашинін її вочевидь дивував.

Зокрема тоді, як говорив про політику, виказував нотки антисемітизму, пророкував Росії терор замість Майдану, а ще зізнавався в ненависті до української влади: «Ви — колонія, панове, на жаль».

Не визнаючи українську владу, Пашинін не планує просити громадянства.

Зайшлося і про кіно.

Щоправда, герой так і не зміг чітко пояснити суть свого конфлікту з українськими кінематографістами, які вписали його у проект, отримали на нього гроші, а потім замінили іншим актором.

На думку росіянина, актори в Україні непрофесійні, героїв грати немає кому.

Цікаво, що про фільм «Кіборги», який непогано пройшов у прокаті й зібрав добрі відгуки критиків, ні він, ні ведуча не згадують.

Натомість багато обговорюють російський фільм «Грозові ворота», де знімався Пашинін.

Його досі показують у російських військових частинах для підняття патріотичного духу, проте актор не визнає себе інструментом російської пропаганди — мовляв, це просто «талановите кіно про війну».

Що ж, цього разу харизми й відвертої скандальності в героя досить, аби зачепити глядачів.

І не лише українських.

Шустера, який поїхав із Росії кільканадцять років тому, тамтешній глядач забув, а ось Пашинін може зацікавити й росіян.

Та чи не означатиме це, що й наступних героїв Соні Кошкіній доведеться обирати лише з числа тих, кого знають у Росії?.