Російська антипатія: від Кожелянка до Діда Олеся

Пам`яті Іловайського котла.

Перш ніж любити чи не ненавидіти, давайте з`ясуємо, чи варто взагалі розмінюватися на почуття.

Мова про українсько-російські, точніше, українсько-росфедеративні стосунки в контексті гібридної війни на Сході.

Наші почуття ось уже п`ятий рік — складні, малозрозумілі, але не без домішку проклять, агресії та тризни.

На взаєм, з обох боків — російсько-федеративні особи дивляться на нас, як на аґентів Заходу, ми ж на них — у кращому випадку, як на виродків цивілізації.

Ради цьому, як і східному конфлікту (війні), поки що немає.

І це питання насправді набагато ширше, ніж навіть сам конфлікт, який здається нерозв`язним.

Що більше спливає часу від Революції Гідності та Іловайського котла, то міцнішає впевненість: Крим ми (ті тобто, хто взявся презентувати нас на березень 2014-го) все-таки про...рали.

Схаменися ми (українські очільники) наприкінці лютого-початку березня 2014 року в Криму (просто віддай наказ: відкривати вогонь по порушниках меж і по зелених чоловічках), ані Донбасу, ані хвиль переселенства, ані щоденних жертов (читай, убивств) на лінії фронту ми не мали б.

Уціліли б цивільні літаки і цивільні ж люди.

Звичайно, були жертви б — заплатити за незалежність все одно довелося б: однак упевнений — менші.

Але мова про "першоджерела".

Про суть і довкола суті конфлікту.

Про любов або ненависть до росіян (читай: до російської держави, ніяк не до національності).

Це питання — як саме з давніх давен у побуті й у своїй масі ставився українець (мешканець відповідних теперішнім теренів) до Росії і російської державності 100 років тому чи раніше, журналістськи складне.

Тому що в нашому розпорядженні сьогодні не маємо, скажімо, 120-150- річних бабусь та дідусів, з-поміж яких провести б опитування, які розповіли б нам про своє ставлення до царської Росії.

Свідчення марксистів, навіть проукраїнських — штука-бо суб`єктивна.

Читаючи ж очевидців давнини, від Тараса Шевченка до Михайла Грушевського тощо, ми однак бачимо, що попри тодішнє — 110 років тому і раніше — співмешкання разом в імперії, навряд чи ці взаємини – ореол суцільної взаємної любові.

У російській літературі, наприклад хоча б і в "нейтрального" в національних відношеннях Олександра Купріна, симпатія до українців межує з простою толеранцією до "хохлів", як таких собі місцевих абориґегів-тубільців, що покликані забезпечити розваги-побут великоросів у їхніх родинних маєтках в їхніх "ісконно русскіх" землях.

У Михайла Булгакова, яким пишаються сучасні російськомовні київські літератори, симпатія до української ідеї, як до сепаратистської, звичайно, взагалі відсутня.

Гоголь насправді взагалі втік до Москви, так і не визначившись у ставленні до народу, що дав йому перо і життя.

Достоєвський відверто нас недолюблював.

А в російських шляхтичів, які 300 років поспіль мешкали на теренах України, їли український хліб, користувалися українськими дівками і дихали українським повітрям, поняття імперської приналежності малоросів до великоросії таке міцне, що навіть тіні думки не виникає віддати належне українському як українському.

Якщо східняк Дмитро Донцов дав УПА теоретичне обґрунтування її націоналізма, якщо етнічні росіяни ставали україномовними письменниками, а російськомовні кияни — на барикади за Україну, то це зовсім не означає, що імперіалісти-шляхтичі та імперіалісти-пролетарі Московії збиралися симпатично ставитися до словосполучень "українська самостійність", "українська державність", "українська ідентичність" ("нема такої нації", "не має бути такої держави" – досі пишуть напівп`яні антиукраїнські блоґери)..

Якщо ж брати російсько-більшовицьку революцію, то поваги в ставленні до українства вчив зовсім не Ленін, Троцький, Луначарський або Горький, а Володимир Маяковський, якого автентичним росіянином можна назвати вельми умовно.

Однак коли читаєш Володимира Сосюру або Максима Рильського розливу 1960-х, то братство і любов до Кремля та росіян — іноді тема цілої поетичної книги.

Часи змінилися: у 1970-х та 1980-х ні росіяни, ні українці на офіційному і, навіть, неофіційному рівні анекдоту (більше ґлузували все-таки з молдован) не опускаються нижче палкої безумовної братської дружби.

Те саме в літературі: приблизно аж до початку 2000-х більшість українських митців, від ірпенянина Данила Кулиняка до героя львівських телефонних буд Романа Скиби все ще за інерцією спішать засвідчити про братерськість.

Єльцин і Кучма тоді все ще цілуються взасос.

Хоча уже не завжди все гаразд у наших заробітчан-гастербайтерів, аж до 2014 року назагал вони чомусь вірять у ідею нерозривного братерства (дивуючись вкрапленням шовінізму на окремих станціях), крапку в якому на рівні масових уявлень поставить тільки Іловайський котел, в роковини якого ми нині мешкаємо.

На загал для представників мистецтва, особливо "високого", будь-яка ксенофобія у будь-яких проявах і взагалі як тема — це, власне, моветон.

І все одно можна простежити в творчості й висловлюваннях, скажімо бу-ба-бубістів (попри "тягу" пожити попід кремлівськими зірками, Юрій Андрухович жостко ґлузує з них в "Московіаді") та поетів-дев`яностиків, у літераторів початку двадцять першого сторіччя ми чуємо легеньку прохолоду в Федерації.

Справжнім "трупарем" цієї україно-російської ідилічної панібратії стали твори чернівецького автора Василя Кожелянка.

Він першим серед загального вкраїнського русофілля у літературних колах (зумовленого комуністичною інерцією) представив історію радикально альтернативно: а що було б, якби Другу світову виграли не Жуков і Сталін, а українські комбатанти та єфрейтор Адольф Гітлер? Правильно: відбулася б дефіляда ("парад") в Москві на Красній площі 7 листопада 1941 року.

На зламі тисячоліть Василь Кожелянко пішов ще далі: у романі "Котигорошко" Україна — головна країна в Космосі.

Була пригадана автором і переглянута також історії доби Козаччини ("Конотоп", 1998), в якій автор розповів зовсім не переспівану радянськими ідеологами історію російсько-українських взаємин, в якій варварам Московії віддана належна шана.

Кожелянко передчасно помер, однак, на мою думку, саме його твори стали стовпом, першими ґрунтовними розробками на ниві міждержавних взаємин у новочассі.

Саме в Україні з`явився й інший феномен – начебто місцевий, український письменник Олесь Бузина, який раптом накинувся досліджувати Тараса Шевченка, вперше дозволивши собі побачити Кобзаря з такого негативного боку ("вурдалака"), з якого було тільки можна.

Автора "Вурдалака Тараса Шевченка" Олеся Бузину застрелили 16 липня 2015 року (мав 45 років).

Автор "Дефіляди в Москві" Василь Кожелянко раптово помер від серцевого нападу 22 серпня 2008 року (мав 51 рік).

Обидва залишили діаметрально протилежний слід в літературі, обидва були монархістами, тільки Бузина мріяв про відродження Російської імперії, а Кожелянко — про народження імперії Української.

Однак, на мій погляд, саме твори цих двох, з`явившись на межі двох тисячоліть, сприяли детонації в Україні двох діаметрально протилежних угруповань, шляхи яких і перетнулися вперше на Майдані.

І це – лише частина війни.

У Василя Шкляра ви не знайдете й тіні чогось російського симпатичного, для українських же авторів, які взялися за перо після Майдану — тим більше.

Але якщо між літературою та поглядами Кожелянка та Бузини війна велася, так би мовити, на вузьких гібридних теренах — на папері і в небагатьох умах, то справжня гібридна війна сягає свого апогею в інтернет-просторі лише в наші дні.

Звичайно, інтернет-батл блоґерів — менш благородна і більш маргинальна справа, ніж література чи власне військові дії в шанцях.

Однак сей батл існує так само інтенсивно, як щоденне людське дихання, маючи свої сотні тисяч переглядів, лайків, обурень, ґвалтів, сердечних зривів і нападів люті.

З українського боку найбільш цікавими, як на мене, є проекти а ля ВАТА ТВ.

Приміром, Дід Олесь уособлює типовий для уже зазомбованих російськими масмедіа образ такого собі проамериканського українця: ковбойсьий капелюх, темні окуляри в стилі Чака Норріса, яскрава футболка, величезні здорові зуби (цікаво, що власні, не "мармур") плюс розкішні чорні чи то техаські, чи то козацькі вуса.

Для ватника, правдивого москаля (якого Дід Олесь одразу ж запита, чи правдивий він москаль, або жартоне схожим чином) або для просто заарканеного імперським медіапростором росіянина натрапити на Діда Олеся в прямому етері — як косою об камінь.

Шок росіянина-імперіаліста і поміркована народна мудрість Діда Олеся, – це щось середньоарифметичне між дідом-казкарем з дитинства і справжнім, на 100% реальним Котигорошком сучасності, який прокинувся в сні про братню любов, зліз із печі "хати скраю" і, відкинувши лицарське забороло, готовий змагатися з ворогом, не з братом, підкидаючи догори булаву інтернет-інтелекту.

Так, казка про "братство народів" банально скінчилася.

Але навіть те, що від неї залишилося, продовжує пульсувати в мізках і душах, не залишаючи місця ні для ймовірного нейтралітету (згадалося масмедійне: "Іловайськ ми ніколи їм не вибачимо!"), ні для пошуку правди (путінське телевізійне: "Все равно через 100 лет етага нікто не вспомніт").