Гонитва за рейтингами «на моральній крові»: у чому альтернатива?

Чому у нас так багато телеканалів? Може, тому що глядачеві важливіші телерозваги, а не якісна інформація, яка дає можливість ухвалювати серйозні рішення.

Не дарма навіть інформаційний контент подається як шоу.

…Коли вже бліц-інтерв’ю Миколи Вересня було опубліковано, я подумала, що варто було б залучити до розмови його коллегу-співведучу Світлану Орловську.

Можливо, відобразити гендерний погляд на проблему.

Та наступної миті впіймала себе на думці, що запитань до Світлани у мене немає, адже я б повелася так само.

Натомість є купа запитань до нас усіх: як до коллег, так і до глядачів.

На очах у всієї країни скоїлась катастрофа.

А ми і не помітили.

По-перше, здоровий чоловік вдарив людину з паличкою, принаймні, з тимчасово обмеженими фізичними можливостями.

І той факт, що постраждалий на диво хутко підвівся і в боргу не лишився, суті справи не змінює.

По-друге, троє чоловіків – ведучий і двоє учасників ефіру – не прийшли на допомогу жінці, яка кинулася розбороняти бійку: «Сподіваюсь, ви мене бити не будете!».

Не можу погодитися з тими, хто сприйняв це як норму: «І добре, що чоловіки не втручались.

Жінка впоралась краще…».

Сподівались на жіночу силу, яка у тендітності й чарівності? А якби Світлана під ціпок потрапила? Адже ті, хто влаштував бійку, перебували у стані афекту і навряд чи були в змозі контролювати свої дії.

Чи це живий щит на кшталт тих, що робляться з «жінок-дітей-літніх-людей»? Проте останнє – вже жорстка політика.

А від побаченого все ж таки відчування повсякденніші: «Чоловіки, агов! Ви вважаєте, живий ефір – це якась стерилізована зона, де риси чоловіка, надто – шляхетність, – рудимент?».

По-третє, перед тим учасники бійки вправно змагалися у словесній брутальності, яка сприймалася – як що? Мова гострої політичної дискусії? Зброя політтехнологій? Чи відвертий обопільний наїзд політичних опонентів, можливість якого «узаконено» обома сторонами телеекрану? «Дискутувальники» талановито змалювали обличчя тих політичних угруповань, які представляли (хоча до слова «угруповань» проситься інший епітет).

І це ті люди, котрі управляють країною і прагнуть цих повноважень і надалі.

Невже хтось припускає, що з друзями і рідними вони чемні і виважені, а з опонентами – ось такі? Чи опоненти для них – це вороги і заслуговують знищення? Згадалося, що коли тільки почався Майдан, гість ефіру «Громадського телебачення» Олексій Венедиктов, головний редактор радіостанції «Эхо Москвы», говорив приблизно таке: майданівці і антимайданівці – сусіди однієї країни, що мають різні погляди, але готові через цю відмінність одне одного повбивати...

Гірше – інше.

Подвійні стандарти.

Поза студією «опоненти ефіру» часто-густо обіймаються і жартують, приміром, на якомусь світському заході.

Прочитала в одному коментарі щодо скандалу на «Прямому»: мовляв, якщо вони в ефірі таке говорять, що ж тоді з їхніх вуст виходить, коли їх ніхто не бачить і не чує?! А може, навпаки, – це була звичайнісінька гра на публіку?.

І Прямий канал їм підіграв, і спровокував ще одну бійку – вже поза студією, в ліфті.

Це четверте.

Чому охорона не розвела їх по різних ліфтах? Ба більше: навіщо з ними поїхав оператор, як не для продовження імовірного шоу?.

…Якось від старшого колеги почула, що більшість людей таки дотримуються моральних цінностей – усвідомлено чи неусвідомлено.

Втім їх сьогодні немодно пропагувати через неприйняття прогаганди як такої.

Натомість, це я вже від себе продовжую, модно хамовито поводитися в ефірі, що трактується як розкутість, відсутність комплексів, навіть креативність.

Пам’ятаєте «Сто років самотності» Маркеса? А знаєте, що є мови, де немає, приміром, слова «заїкання» - тому носії цих мов не страждають на цю особливість мовлення? Тож і ми можемо просто забути слова «ввічливість», «чемність», «совість», «гідність», а з ними – й ці поняття.

І вони підуть з нашого життя.

А поки нас невпинно піддають впливу стратегії так званого культурного шоку, коли драйв-мислення підтримується за допомоги емоцій страху, тривожності, заміщенню цінностей і правил поведінки.

Дикунські інциденти і під час ефірного дійства, і в сесійній залі, звідки теж наживо транслюються засідання парламенту, на жаль, не рідкість.

І замість того, аби на законодавчому рівні відпрацювати захист і моральну безпеку в першу чергу глядача від «несанкціонованої» поведінки персонажів ефіру, ми працюємо на рейтинги.

Причому не лише каналу-винуватця, а й чи не усіх ЗМІ.

Тому що одні – щоразу запрошують скандальних речників і не вимикають картинку, інші – дивляться й аплодують, треті – потім смакують, перепощують, сприяють утворенню «снігової кулі» коментарями.

Я не кажу, що не треба коментувати.

Втім, яку мету ми, журналісти, переслідуємо? Роз’ятрити і додати собі отих самих рейтингів? Чи все ж таки загасити полум’я і переспрямувати руйнівну енергію суперечки в творче річище? Аби правильно окреслити проблему і вийти з відкритим забралом на неупереджений діалог чи полілог.

А поки що часто у гонитві за рейтингами ми вбиваємо репутацію каналу і втрачаємо професійне обличчя.

Бо це – рейтинги «на моральній крові».

Ми не потоншуємо рисочки сприйняття того, що хочемо донести до аудиторії.

Кількість пікселів не збільшується, а відтак – не кращає якість відбитку, емоційно-інтелектуальної світлини.

Утім шар за шаром ми зрізаємо епідерміс відчування реальності, і ця рана на ста відсотках поверхні душі і тіла не встигає загоїтися… Поволі оголюються кістки, судини, м’язи.

А по них легко бити струмом і кувадлом.

І ми вже навіть не усвідомлюємо, що це біль.

І вважаємо, що терпіти – це природний стан.

І перетворюємося на садомазохістів: якщо мені боляче, а причин я не усвідомлюю, то завдаю болю тим, хто поруч….

Томас Кент, президент медіа-корпорації «Радіо Свобода / Радіо Вільна Європа» говорив: «Період уваги людей зараз дуже короткий.

Що ми можемо робити? Робити лонгріди більш цікавими.

Посилювати їх за допомогою відео, графіки.

Елементом лонгріда може бути “віртуальна реальність”».

Наприклад, одягаєш апаратуру і потрапляєш до..

«табору сирійських біженців».

Аудиторія стає неймовірно обізнаною.

Чимдалі інформаційно ситішою і вгодованішою.

Проте чи є ця інформація джерелом енергії і – чи насолоджує?.

Працюючи з колегами над проектом «Журналістика незалежної України: перші 25 років», подекуди чуємо від корифеїв професії, якою пригодою було їхнє знайомство з першими радіоприймачами і телевізорами.

Вони розповідають про «дивовижні коробочки», в яких жили «маленькі ведучі», про яких хотілося піклуватися….

Невже сьогодні аудиторію вже нічим не здивуєш? Чи все ж таки можливо, дотримуючись норм журналістської етики, повернути людям легке почуття медіа-голоду і бодай зрідка – передчуття дива? Коли прочитана історія, теле- чи радіопрограма є окрайцем хліба, смачнішим за тістечко, і водою – потрібнішою за нектар.