«Данілич, вернись!» як масова спецоперація гібридної війни

До 80-річчя другого Президента України випуски новин чотирьох каналів виголосили надмірно улесливі панегірики Леонідові Кучмі.

Настільки надмірно, що в глядачів могло скластися враження, ніби доба президентства Кучми була тим самим омріяним «золотим віком» України, а нам тільки й залишається, що виголосити гасло: «Вперед, у минуле!».

Не стану довго розписувати реалії доби Кучми, зазначу лише кілька речей.

Саме при Кучмі й завдяки його зусиллям в Україні було стверджено олігархічний лад.

Зокрема й домінування олігархічних ЗМІ.

Саме за часів Кучми українські газети й перші інтернет-видання, що з’явилися, стали переважно російськомовними, а україномовні було відсунено на маргінес.

Ба більше: саме тоді склалася практика, коли російськомовні видання видавали й україномовні версії — але вони надходили у продаж лише в Галичині: мовляв, у решті країни україномовні видання не користуються попитом.

Що це було, як не спроба ментально розділити Україну? Що це було, як не перша ластівка прийдешньої гібридної агресії, коли жителів деяких регіонів вийшло-таки переконати в тому, що буцімто з рештою України вони не мають нічого спільного? Й це відбувалося за очевидного сприяння Кучми — можливо, як плата за те, що він не виконав передвиборчої обіцянки зробити російську другою державною, але від того, що було обрано, мовляв, менше зло — від цього воно не перестало бути саме злом.

До речі, у вишах також було дозволено складати іспити російською мовою — що зробило вивчення української мови в школі необов’язковим для багатьох дітей Східної та Південної України, де багато хто зростав у російськомовному середовищі.

Саме за його президентства з телеекранів було витіснено україномовну поп-музику, телеекрани міцно окупували російські виконавці, а україномовну масову культуру було зведено до гопака й шароварів.

Саме за президентства Кучми Росія отримала небачену до того можливість зомбувати українців ідеями «миодиннарод».

Власне, культурна окупація України відбулася саме тоді, бо саме тоді український культурний простір став частиною «загальнонашого» за очевидного й повного домінування росіян.

Ми й донині не можемо з цим остаточно покінчити.

Так, «єдиний культурний простір» — це кучмівське створіння, а зовсім не радянський спадок: за три роки президентства Леоніда Кравчука, та ще й завдяки ейфорії від незалежності, український культурний простір встиг створитися бодай в ескізному плані, й рух у протилежний від Росії бік був дуже помітним.

А ще Кучма запам’ятався тим, що прагнув у різні квазілегітимні способи подовжити своє перебування на чолі України — чи то через те, щоби першу його каденцію не було зараховано, бо вперше його обрали ще до ухвалення Конституції, чи то, навпаки, через конституційну реформу, яка буцімто обнулила б уже дві попередні каденції.

А ще Кучма протягом усього перебування на президентській посаді скаржився на брак повноважень і щосили прагнув їх розширити; постійним рефреном його публічних промов було прагнення отримати право розпускати парламент за своїм бажанням.

(До речі, скарги на брак повноважень і вимоги конституційної реформи задля перетворення влади на одноосібну — чи не нагадують вони про декого з нинішніх реальних кандидатів у Президенти?).

Що ж до вікопомного ухвалення Конституції — то тут ми бачили очевидну підміну сенсів: насправді «при» зовсім не означає «завдяки».

Конституцію України було ухвалено дуже багато в чому всупереч волі Кучми, який нав’язував зовсім інший її текст.

У цілому, можна, мабуть, стверджувати: Кучма був таким собі «Януковичем-лайт».

Але особливе місце посідають згадування про гасло «Данилыч, вернись!», яким буцімто народ дав високу оцінку десяти кучмівським рокам.

Я чудово пам’ятаю ті написи на парканах.

З’явилися вони справді масовано й майже водночас, але….

А бачені мною численні «Данилыч, вернись!», до того ж, завжди було виконано в одній і тій самій манері й найчастіше одним і тим самим почерком.

Що наводило на думку про невелику групу осіб або спеціально виготовлений трафарет.

Ходімо далі.

Українська традиція не знає звертання по батькові, тим паче по батькові без першого імені.

Так, століття перебування під Росією призвели до того, що деякого поширення такі звертання набули, але аж ніяк не масового.

Сам працював колись у робітничому колективі, спілкувався з представниками «простого народу» й чимало потім, але всезагальних звертань по батькові не чув.

І зовсім не випадково ви не пригадаєте більше політиків — хай популярних, хай одіозних, — яких називали би по батькові без імені.

Не випадково Тимошенко фамільярно звуть Юлею, а зовсім не «Владимирною».

Та й щодо Кучми ви не пригадаєте жодних інших контекстів, де його називали б «Данилычем».

Але хай навіть по батькові.

Українська мова — й навіть поширений в Україні варіант російської мови! — відзначається повноголоссям.

Несхильністю ковтати звуки й частини слів.

Власне, саме за цією ознакою росіяни навіть за бездоганно грамотною російською мовою одразу ж розпізнають вихідців з України.

Тож навіть якби українці, й російськомовні в тому числі, зверталися по батькові, вони, радше за все, казали б «Данилович», а не «Данилыч».

Зрозуміло: оте «Данилыч» мало зображувати всезагальну любов до Кучми.

Було розраховано на те, що знайде всезагальний відгук серед українців.

Але в українському контексті апріорі не могло зробити ані того, ані того.

Фальшиво виходило — ото й усе.

Усе це й дає підстави припустити: «Данилыч, вернись» було спецоперацією якоїсь невеликої групи осіб, причому ця група осіб була не знайома з українським контекстом, з українськими традиціями й реаліями.

Вона виходила з російського контексту й була впевнена, що в Україні — все так само.

Але що означало те «Данилыч, вернись!»? Навіщо воно взагалі було? Незадовго до того відбувся перший Майдан — той, мирний.

Й українці якраз почали розчаровуватися в постмайданних реаліях.

Розчаровуватися в тому, що чимало їхніх сподівань або не виправдалися, або виправдалися дуже незначною мірою.

Так, стало відчутно вільніше, але система не зазнавала радикальних змін, а олігархи, як і раніше, крутили Україною, як хотіли.

А ті зрушення на краще, що відбулися, випливали з рис особистості Віктора Ющенка й інших тодішніх лідерів країни, а не з інституційних реформ.

Українці вважали зміни на краще вкрай незначними — порівняно з очікуваннями.

Позитивними, але мізерними.

А заклики «Данилыч, вернись!» тим часом мали справляти враження, буцімто стало гірше, ніж було до Майдану.

Що нібито українці масово розкаялися в Майдані й «більше не будуть».

І не тільки справляти враження — ці гасла мали переконувати тих, хто їх бачив, що буцімто саме такою є громадська думка.

Це було адресоване українцям попередження: громадянська активність веде лише на гірше.

Будь-яке «порушення стабільності» веде на гірше.

Й будь-яке віддалення від Росії, будь-яка самостійність у зовнішній політиці й орієнтація на Захід буцімто теж ведуть на гірше.

А що ми бачимо тепер? Відбувся новий Майдан, уже не мирний.

Минув час, й українці знову розчаровані: надто незначними, порівняно з очікуваннями, виявилися зміни.

Олігархічну систему так і не трансформовано.

Тим часом російська пропаганда щосили прагне переконати українців, буцімто стало гірше, ніж було за Януковича.

Перевести невдоволення кількісними показниками в якісну площину.

Знову прагне змусити українців розкаюватися в Майдані, зневіритися в західній орієнтації та зовнішньополітичній самостійності, зневіритися в корисності руху «подалі від Москви».

Російська пропаганда знову щосили намагається переконати українців у шкідливості громадянської активності: мовляв, треба було бути слухняними.

Надто ідентичними є два підходи.

Що й дозволяє припускати — так, лише припускати, кому належало авторство того «Данилыч, вернись!».

А коли так, то це означає: Росія вже вела проти України гібридну війну — просто вона ще не дійшла своєї «гарячої» фази.

А заклики до «Данилыча» були однією з найперших інформаційних спецоперацій проти України.

До того ж, саме російській пропаганді притаманне прагнення зупинити розвиток суспільства, нав’язавши йому взірці для наслідування в минулому, — й це теж може вказувати на російське авторство «Данилыча».

І якщо це так, захват цими «графіті», продемонстрований каналом «Україна», має дуже поганий присмак.

Утім, у будь-якому разі цей захват був маніпуляцією, неправдою — адже достеменно відомо, що такі настрої аж ніяк не були масовими.