День особистої незалежності

Людям зі зламаним хребтом присвячується...

Я стояв на горі, над метром площі Льва Толстого, і вітер напружено бадьорив чашку кави в пальцях.

Вона давно була порожньою.

Та здавалося, флюїди чащиного тепла, немов душа над померлим тілом, ще якийсь час димуватимуть.

Принаймні, коли вона нарешті зійшла звідти, з-під пін вод метрополітену, я ледь не поклав рук на її груди.

Думав, щоб зігрітися.

Але насправді, мабуть, від нетерплячки, від очікування.

В останню мить, правда, я її все-таки обійняв за плечі.

Десь там за ними опинилися наші сторіччя, в які, не взимку, а посередині палкого літа, ми клали руки якось інакше.

- Ти такий великий, неначе не зовсім ще перетворився на спогад, – сказала вона.

І я збагнув: це не більш ніж передмова – до чогось більшого і ґрандіознішого, ніж життя.

Вона не втратила здатності гратися зі мною, як із пожмаканим тенісним м’ячиком: для жінок це як келих здоров`я, все ще налитий у них по самі вінця.

Вітер подув у спину.

Я з усієї сили понюхав волосся.

Не те, щоб аби не забутись того запаху ніколи, а так, ніби це не нюхання дівчини з минулого, а кидок гранати, яка розривається тільки від акустичної сили звуку з людських ніздрів.

Лиш на мить ми завмерли після цього вибуху, спеченого з ностальґії.

А потім гойднулись у саме китове черево підземного переходу, у метро.

Де вона за три години з усіх днів непобачення повідала мені останню дрібницю свого життя.

Видушуючи слова, мов із тюбика зубну пасту.

Неначе там, у тюбику розпеченого до білого сонця душі, вони так були-заспокоїлися, бавлячись самі з собою в ненароджені ляльки, що ніяк не хотіли проситися на світ Божий.

Її тіло нарешті наче хвилею відкинуло назад.

Крізь вороні пасми пробивалися сивіючі, а потім, плямами, червонаві заграви.

Іноді, коли очі, попри бажання не бачити, відкривалися, крізь нечіткий фокус пливли стіни та чиєсь чоловіче обличчя, яке мовчки ніби намагалося прозирнути туди, крізь неї, – вочевидь, у саму суть підлоги.

Спочатку було важко дихати.

Та в лівому боці шиї пекло від утисненого пальця.

Потім тиск ослаб, вона задихала і почула, як, так само легко, як уже перед тим вкладали, кілька пар чиїхось рук зараз попід пахви здіймали її вгору.

Неллі мимохідь це сподобалося.

Здавалося, що вона, як у дитинстві, чарівно злітає на гойдалці.

Відчуття було тим фантастичніш, бо теперішній рух догори – помітно плавніш і повільніш.

Десь позаду рипнули двері.

І, задки випливаючи, вона нарешті встигла розгледіти кімнату повністю.

У тому числі скорчене тіло, закривавлене і чомусь ніким не підтримуване, що з якимось гарчанням сповза з крісла.

Утім, неймовірний ручний рух, яким задкуючи її виносили кілька чоловіків, знов обернув усю увагу до себе.

- Вам пощастило, панове, я таки написала заяву на звільнення.

Прошу, можете відкорковувати своє шампанське!.

Сказала Неллі, кидаючи папірус на стіл і намагаючись не дивитися в вічі тим, хто ще двадцять п’ять хвилин тому були її колегами чи навіть друзями.

"Друзі", між тим, і собі намагалися не дивитися в її бік.

І тільки один, старший відтепер за чином, мугикнув, щось черкнув у папір, піднявсь, щез собі геть.

І тоді Неля раптово зиркнула на бокси, в яких, як майбутні кури в поки що не дозрілих яйцях, сиділи журналісти.

Подивилася з такими миттєвою зверхністю і зухвалістю, ніби….

Утім, лише по двох чи трьох із п’ятнадцяти можна було зрозуміти, що на них узагалі дивляться.

Одна дістала сумочку.

І почала в ній порпатися.

Інша рвучко зірвала окуляри й взялася їх надраювати на кшталт палуби.

Третю видало кам`яне обличчя, з якого було зрозуміло, що вона, по-перше, нащадиця скіфських баб (половчанка тобто, ніяк не щира паспортна кропивничанка), а по-друге, що навряд чи спроможна зараз узагалі думати – тільки напружено щось перечікувала.

Неллі спробувала, і в неї це дуже добре вийшло, аби удар назовніх дверей запам’ятався сьогоднішньому вахтеру надовго, назавжди.

Одвірки не посипалися дощем фарби.

Заслуга малих підприємців: нещодавно дерево дверей головної телерадіокомпанії області замінив пластик.

Задзеленчав мобільний, ринґтон якого нагадував дзвінок старого сталінського телефона.

Повідомили: чекають, у міліції.

Для дачі свідчень.

Вона всміхнулася і сказала, що спробує не запізнитися.

Георгій ухопив за руку огрядну даму, що саме виходила з маршрутки.

Чоловік, ніжно цілуючи пальчики, обійняв її за плечі, ніби на першому побаченні, і вони зникли в проймі під`їзду.

У внутрішньому дворику син-третьокласник закінчував наводити марафет: він саме розкидував навсібіч оте свіже вродливе і вже осіннє впале листя, яким вони так любили милуватися удвох, із мамою, і яке, повільно, немов судові рішення, весь день сьогодні дбайливо було збируване комунальним двірником докупи.

- Мамо, чого ти так рано з роботи?..

Здається, ніжність – насправді завжди плід стресу.

Неллі кинулася в синові обійми з такою великою, аж необачною радістю, душила щиросердністю і любила любов`ю, якої, мабуть, до свого власного потомства не почував ще ніхто й ніколи.

Георгій витягнув цигарку, спокійно і солідно вставив у мундштук і хвилин із п'ятнадцять спостерігав, як син і дружина бавляться, мов дельфіни гойдаючись і регочучи в незнано красивому цієї осені, але тепер уже достеменно останньому листі.

- Ну, і що тобі, Неллі, світить?.

- Ну, міліція каже, від сорока восьми гривень штрафу до двох місяців виправних робіт.

Це вона до мене, і я погоджуюсь:.

- Думаю, сорок вісім гривень – буде нормально.

- Да, думаю, сорок вісім гривень – це нормально.

Хоча, знаєш, у моєму теперішньому становищі сорок вісім гривень – це вже сума.

Тобто, чисто фінансово – це вже ненормально.

- Але чому ти, Неллі, впевнена, що в тебе в руках точно нічого не було.

Ну, там праски.

Гримерка все-таки.

Якогось сталевого предмету, чи, я не знаю, заколки….

- Єдине про що я думала – що я дуже слабка, розумієш! Ні, ну не те, що я дуже слабка, я прекрасно розумію, скільки я важу… Просто, знаєш, кілька років тому я поламала руку.

І коли я вчора входила у кімнату, я весь час думала про це – що не зможу вдарити занадто сильно – так, як потрібно….

- Але все це, погодься, якось дивно.

Ми сторіччя не бачились.

І от ти телефонуєш, і розповідаєш таке.

Хм… Добре, розкажи ще раз, як усе було.

- Добре.

Так і було.

Ось як, коли ти вже такий Хома, було: я просто зайшла до кімнати.

Не думаю, що я була розлючена.

Усе стало несподіванкою навіть для мене.

Я дивилася на її пику, на якій гример наводив уже, мабуть, третій прошарок мастила.

Поступово я відчувала, що не чую, про що мене запитують.

Я взагалі не чую.

А тоді я зовсім взагалі не чула.

Тільки думала про свою хвору руку.

І от саме тоді, наблизившись, я її й ударила.

- Скільки разів?.

- Не знаю.

Разів, може, двадцять.

- Хм, це не надто багато і однак не так мало… А як поставилися до цього колеги по роботі? Чи був хоч один, хто б був на твоєму боці?.

- Вони всі були на моєму боці.

- Як же в такому разі сталося, Неллі, що всі вони накинулися на тебе, завалили на підлогу і навіть трохи допомагали душити?.

- У них поламаний хребет, розумієш? Вони і зараз – на моєму боці.

Але вони – безхребетні.

Бо в них..

поламаний хребет.

- А ти?.

- А в мене тоді боліла рука.

Так боліла!..

- А зараз?.

- А зараз… – вона засміялася.

– А правда, зараз вона зовсім не болить, ти знаєш! Дивно якось – іще раз усміхнулася Неля своїм неповторним, усе ще навіть через двадцять літ дівочим усміхом – у мене зовсім, ну зовсім не болить рука!.

- Бачиш, Неллі, який, зрештою, корисний кримінал у тебе вийшов! Хоч і лиш раз у житті, але – який же ж він корисний!.

"Сьогодні в Кропивницьку голову обласної телерадіокомпанії, заслуженого журналіста України, члена НСЖУ Ларису Максимівну Вчолобей на кареті швидкої допомоги було спішно госпіталізовано до реанімаційного відділення обласної лікарні ім.

За попередніми даними, Вчолобей стала жертвою прикрого нещасного випадку.

Як вважають правоохоронні орґани області, це міг бути хуліганський напад за участі "зальотних" малолітніх правопорушників із іншого реґіону або ворогів країни.

Правоохоронцям наразі не відомо, чи пов'язаний цей нещасний випадок із професійною діяльністю головної акули пера реґіону.

Як зазначив основний міліціянт області, генерал-майор С.

Вабчуков, нещодавно переведений із Одещини, правоохоронці зовсім не відкидають версії щодо того, що напад на незалежного журналіста міг бути пов`язаний із безкомпромісною громадянською позицією Л.

Вчолобей, особливо під час двох останніх виборів, та зокрема серією журналістських розслідувань злочинів попередньої націонал-соціалістичної і за суттю ворожої теперішній, та й, коли бути геть відвертим, усілякій українській владі.

Нам, проте, вдалося з`ясувати, що, вочевидь, налякана подією, що сталася з її шефом, телерадіокомпанію після сімнадцяти років професійно-успішно-сумлінної праці залишила відома журналістка Неоніла Либонь.

Черговий державний переворот стався у Лівії…", -.

Неллі вимкнула ФМ, пройшла до ванної і, відчинивши аптечку, спокійно промовила:.

- Шкода, суко, шо я тебе не замочила! – дверцята аптечки захлопнулись.

– …Тільки б мама не дізналися, бо вони ж цього сорому не переживуть!..

Трохи стурбована, Неллі присіла на край ванни, запалила цигарку, зробила кілька квапливих затяжок і тицьнула бичком в миску з недоїденим сирником, кимось залишеним на пральній машині.

Можливо, самою Нелею.

Якраз цієї миті на її обличчі раптом і почала розцвітати усмішка.

Жора, який саме зачиняв двері після щоденної процедури з повинності виносу сміття, почувши радісний і безтурботний сміх своєї ладо, маґію якого він іноді порівнював із відьмацькою, мимохідь зупинився, виструнчився, і, на мить перетворившись розчуленим від танцю Есмеральди Квазімодо, і сам собі всміхнувся.

Він небавом подумав: "Усе-таки в мене чудова дружина! Як же ж мені з нею пощастило!" Цієї миті знадвору протнув їхні душі котячий зойк: маленький Семенко Либонь, дізнавшись від тата, хто і за що звільнив маму з роботи, про всяк випадок вішав на безлистому дереві кота, який належав онучці міського голови.

Кота, котрий необачно, без охорони, вийшов цього щасливого дня прогулятися й потішитися в останніх променях помаранчевого ще сонця.

Кота, який, як і багато хто з нас, нарешті помилився.