«112 Україна», Віктор Медведчук: він — розумний, усі — дурні

Увечері 25 серпня канал «112 Україна» показав перший випуск ток-шоу «Велике інтерв’ю з великим політиком».

У саму назву закладено двозначність, бо що означає «великий політик» — те, що російською зветься «большой», а чи те, що російською зветься «великий»? «Большой» — цей епітет до політиків подеколи вживають, але порівняно нечасто.

Перший випуск нового ток-шоу — зазвичай програмний, показовий, взірцевий.

І гість студії в першому випуску зазвичай буває най-най-найзнаковіший.

У даному разі на роль «найвеличнішого» політика було обрано Віктора Медведчука.

Що ще додає підстав для припущень про наявність, так би мовити, майново-організаційних зв’язків між Медведчуком та каналом.

А тим самим було створено інтригу: дуже цікаво, хто буде наступними гостями.

@video=//www

Отже, Медведчук.

Не знайти тепер медіаматеріалів, у яких не було би згадано, що він є кумом Путіна.

З одного боку, це важлива деталь.

З іншого боку, це відвертає увагу від того, який він і хто такий він — сам Медведчук.

Не як кум Путіна, а сам по собі, як особистість і як політик.

Так от — за враженнями від інтерв’ю: немає потреби демонізувати Медведчука через кумівство з Путіним — він і сам по собі по-справжньому страшна постать.

Безжалісна, безпощадна.

Ведучий — головний редактор «112 Україна» Павло Кужеєв — розмовляв українською, Медведчук — тільки російською.

Хоча українською володіє дуже добре.

Тобто російськомовність — це позиція.

Представив Кужеєв Медведчука скромненько — як спецпредставника України у тристоронній групі.

В одній із реплік ведучого пролунало: «Вже 22 серпня набудуть чинності санкції…».

В ефір інтерв’ю вийшло 25 серпня — отже, це був запис.

Чи зазнало воно препарування? На перший погляд, цього нібито не було помітно, але чи можна сказати достеменно?.

Загальне враження: в даному разі визначення «кум Путіна» є навіть недостатнім.

Я би сказав: клон Путіна.

Фрази, інтонації, вираз обличчя — подеколи здавалося, що у студії був сам Путін.

Ніби Медведчук старанно репетирував перед дзеркалом характерні путінські манери.

Виняткова самовпевненість — аж до міри «сам собі ціни не складе».

Практично неприховане переконання: хоч би про що йшлося, а є дві думки — його, Медведчука, й будь-яка інша, неправильна.

Відверта, показна зневага до всіх, хто має інакшу позицію.

На самісінькій межі презирства.

«Омелян случайно оказался на своём месте, как и 80 % случайно оказались… Делают вид, что решают проблемы… Это — человек ограниченный… Эти недоразумения, которые по случаю попали в правительство…».

(Одразу дам застереження: цитати записано на слух, тож вони можуть бути не зовсім дослівними, але точними за змістом.) Чи не найчастіше Медведчук уживав саме ці слова: «глупый» та «ограниченный».

Щодо будь-кого.

«Я не советую никому давать оценку!» — чимало думок наш «великий політик» формулював, мов погрозу.

Яка ж мила людина! Про експертів: «Ниже плинтуса.

На два метра ниже пола».

Ніхто в нього, Медведчука, й у ногах не гідний валятися.

Теж про експертів: коли Трамп зустрічався з Путіним у Гельсінкі, експерти нібито в один голос казали, що Путін привезе Трампові підписаний документ про звільнення Сенцова.

Так, подібні прогнози траплялися, але чи справді вони були такими вже одностайними? Ні, не були.

Про те, що був адвокатом на процесі над Василем Стусом — і що йому цей факт пригадують: «Может, за 38 лет можно было ещё что-то вытянуть?».

Дріб’язкові прискіпування, одне слово.

Вести мову про мораль, про докори сумління, навіть про сумніви у своїй непогрішимості — в даному разі річ зайва.

Бо гаразд, був такий епізод у біографії — але відтоді багато води спливло, багато прихованої раніше інформації стало загальновідомою.

І хай не покаятися, хай навіть не визнати помилку молодості — але бодай засумніватися, зважувати зроблене? Бодай розуміти, що це був дуже знаковий епізод у кар’єрі? Ні, глухо.

Ще — демонстрація (й, здається, справжня впевненість?) у власному всесиллі: «Я не дам ни этой власти, никакой другой».

Або: «Я разрешаю ему так думать».

Він — барин, усі інші — холопи, й ніяк не менше.

І — зовсім низько: ведучи мову про експертів, які робили експертизу творів Василя Стуса: «Тот же эксперт и его сын», які, мовляв, сьогодні дуже патріотичні.

Гаразд, «той експерт» може бути пристосуванцем (а міг відтоді просто переоцінити свою роль і змінити погляди), але син тут до чого? Що це — мстивість? Злостивість?.

«Следственный изолятор КГБ — кстати (з ядучою посмішкою.

— Б.

Б.), теперь это — следственный изолятор СБУ».

Прозорий такий натяк на ідентичність двох організацій?.

Що ж до змісту, то його можна було б висловити однією фразою: ретранслював усі меседжі російської пропаганди — без найменшої адаптації їх для української аудиторії.

«На нас весь мир смотрит, как на сумасшедших — и экономика, и события на востоке, и положение в стране».

Так, меседжі з російської пропаганди ми чуємо на екранах досить часто, але в аж такому вигляді — не побоюся сказати, що такого ще не було.

Про провокації Росії в Азовському морі: «Азовское море — это внутреннее море двух государств… Проверка суден может иметь место… Вспомним задержание “Норда” и другие», — за Медведчуком, Україна сама винна, бо почала провокувати проти Росії.

Про анексію Росією Криму, після якої Росія повністю контролює Керченську протоку, — жодного слова, жодного натяку.

Ніби все залишилося, як було і як належить, а от сяка-така Україна розпочала ворожі акції проти Росії.

Узагалі, про окупацію Криму під час майже півторагодинного інтерв’ю не пролунало жодного разу.

А скорочення вантажообігу українських азовських портів, за Медведчуком, є наслідком розвалу української економіки — тільки й усього.

«Украина должна не создавать провокационных обстоятельств», — повчав нас Медведчук.

Про санкції: «От санкций против России страдает Украина… Россия преодолела», — зі слів Медведчука випливало, що без Росії українська економіка просто тобі летить у прірву, Росія — то і є світоч технологічного прогресу.

Дуже популярна, до речі, російська пропагандистська теза.

І — жодного слова про причину санкцій.

От вирішила капосна Америка, й запровадила — саме це випливало зі слів Медведчука: «Будем сельскохозяйственной аграрной страной, чего и добивается Вашингтон, который установил внешнее управление».

Це «зовнішнє керування» пролунало ще кілька разів.

Америці було присвячено дуже багато реплік, і в них була ненависть — люта ненависть, ірраціональна.

Чимало того, що йому в сьогоднішній Україні не подобається, Медведчук називав провокаціями США: «Это — одна из провокаций США… Я буду делать всё, чтобы Украина была независимой, суверенной от США… США — враг…».

Фільм про Стуса, за Медведчуком, — теж провокація Америки.

Ото дався Америці той Медведчук, що вона тепер усіх сил докладає до провокування проти нього.

Утім, із деяких реплік можна було зрозуміти: він має суто персональні образи до Америки.

На наполегливі запитання ведучого, в чому — бодай у якій сфері діяльності — полягає бізнес Медведчука, він так і не відповів, пославшись на небезпеку від радикалів та провокаторів.

Хоча дуже важко зрозуміти, як могло навести на нього «провокаторів» просте згадування сфери діяльності.

Не Ілон Маск же він, не Білл Гейтс, щоб його діяльність була унікальною й через те впізнаваною!.

Медведчук повсякчас маніпулював.

І тут варто виокремити його метод: виголошуючи висновки, він ані словом не вдавався до аргументів.

Виголошував, мов істини.

Отак ні сіло ні впало прив’язав санкції США проти Китаю до Росії, ніби йдеться про якийсь спільний пакет санкцій.

«Федерализация — единственное средство от распада Украины… Пугали расколом, а идёт распад…».

І все, ніяких уточнень.

Те саме про буцімто необхідність надати статус автономій Донецькій і Луганській областям.

По-перше, наявність автономій аж ніяк не означає федерального устрою, й АРК в унітарній Україні — тому доказ.

По-друге, «автономія» — то дуже загальний термін, обсяг та повноваження автономій бувають дуже різні.

Юрист про все це мав би знати.

Й, напевне, знає — тільки розповідає, мов для дурників.

Були й тонші маніпуляції, коли деякі другорядні аргументи лунали, й на перший погляд усе виглядало логічно.

Щодо Стуса Медведчук послався на Левка Лук’яненка — мовляв, той сказав, що Стус «осуждён законно».

Це вже його власні слова: «Судили Стуса законно», бо у кримінальному кодексі УРСР була стаття «Антирадянська агітація та пропаганда».

Юрист, та ще й який відверто хизується своєю юридичною кваліфікацією, що й було наприкінці інтерв’ю — й дуже вже хвалькувато, просто мусив пояснити різницю між законом та правом.

Бо, скажімо, в нацистській Німеччині євреїв відправляли до концтаборів теж цілком у відповідності до тодішнього німецького законодавства.

Але ні, Медведчук на це навіть не натякнув — виправдовував і вихваляв і СРСР, і засудження Стуса.

Дуже великий тематичний блок було присвячено війні на Донбасі.

Тут Медведчук ані на крок не відступив від позиції Росії: «Всё, что делается сегодня властью, — это игнорирование и нарушение Минских соглашений».

Ви хочете подробиць, аргументації? А от обійдетеся — «великий» політик не мусить аргументувати свої постулати.

Ця теза в різних варіаціях лунала рефреном.

За Медведчуком, треба «говорить с непризнанными республиками.

А как говорить с Россией, если она заявляет, что Донбасс — это Украина?».

Він утовкмачував і втовкмачував, що треба розмовляти з «республіками», бо Росія тут, мовляв, ні до чого.

«Прямой диалог.

Не развешивать ярлыки на Захарченко, а договариваться».

Ще: «Мы могли не допустить боевых действий, договориться».

Жодного слова, з ким домовитися, як домовитися і про що домовитися.

«Социология, которую проводили по нашему заказу».

Хто саме проводив, де проводив, коли проводив? А от вгадайте самі.

Виходило, що, за всіма опитуваннями, найперше місце серед проблем, що турбують українців, посідає не корупція й не економіка, а війна.

Це Медведчук у різних варіантах повторював кілька разів — і підводив до того, що саме він здатний розв’язати цю проблему.

Щосили натягав на себе тогу головного миротворця.

Й це була очевидна підміна сенсів — адже те, що війна є проблемою № 1, зовсім не означає, що ті самі 80 % українців погодилися б розв’язати її в такий спосіб, який пропонує Медведчук.

А далі… А далі Медведчук навів приклад Чечні як взірець для розв’язання донбаської проблеми.

Мовляв, от дав Путін Чечні автономію… Не згадав він тільки того, що давно вже незрозуміло, хто в парі Росія — Чечня насправді є чиєю автономією.

А от далі пішло щось геть фантасмагоричне.

Медведчук розповідав, що «невизнані республіки» є цілком самостійними, й Росія зовсім не має над ними вирішальної влади.

Й от запитання Кужеєва: «Як же переговори, якщо без дзвінка з Кремля ці фігури несамостійні?» Відповідь Медведчука: «Так нужно делать так, чтобы был звонок».

То самостійні вони, а чи ні?.

Ще один лейтмотив, повторюваний у різних контекстах — буцімто Меркель, Макрон та Путін виступають разом, спільним фронтом, щоби збороти в Україні «партію війни».

Меркель, Макрон та Путін — буцімто єдиний фронт у протистоянні Америці.

Усе це — звісно ж, без жодних аргументів.

І без жодних прохань ведучого уточнити.

Саме українську сторону звинувачував Медведчук у тому, що «невизнані республіки» не віддають українських бранців.

Звинувачував у зриві переговорів.

Чому? «А вы спросите у них… Искусственные аргументы».

Які? В чому вони штучні? Не сказав.

У питанні звільнення бранців «надо идти на компромисс».

І буквально за два речення перед тим: «ДНР и ЛНР заняли принципиальную позицию».

Тобто їм іти на компроміс не треба, це Україна мусить задовольнити всі їхні вимоги.

Про питання церковної автокефалії: «Там, в Константинопольском патриархате, эту организацию (УПЦ КП.

— Б.

Б.) церковью не считают».

І буквально просто перед тим ішлося про лист Патріарха Константинопольсьского, у якому йшлося саме про церкву.

Дурники все схавають, так?.

Про те, що опоненти Медведчука називають його позицію щодо війни капітулянтською: «Какая капитуляция — мы что, отказываемся от Донецка и Луганска?» І знову підміна сенсів — повна підміна, на самій межі повного безглуздя: Путіну, власне, потрібні не Донецьк і Луганськ, йому потрібна вся Україна — саме те, що Медведчук наполегливо й проповідував.

А в самому кінці настав дуже цікавий момент.

Так, Медведчук не заявив прямим текстом, що має намір іти у президенти.

Але так уже розповідав, що тільки він зможе покласти край війні! І про те, що його опоненти «брешуть», що «Медведчук не сможет — а почему не сможет, если я освободил?..».

Надто прозорим видався натяк.

Що ж до звільнення полонених, про що Медведчук досить довго вів мову… Чесне слово, зародився сумнів: а чи справді він зацікавлений саме у звільненні полонених — а чи переговори про їхнє звільнення є для нього лише приводом наполягати на виконанні всіх вимог Москви?.

… Доводилося чути гіпотезу, що нібито Медведчука готують у спаринг-партнери для Порошенка на майбутніх виборах.

Якщо це так — нічого безглуздішого не можна вигадати.

Бо з таким «миротворством» Медведчук уже точно не дійде до другого туру.

Недаремно ж, до речі, він зник із публічної політики після СДПУ(о) — надто вже від’ємною була його «харизма».