«Іхтамнєти» для Путіна

Спецпроекти «Вікон» на СТБ — це завжди якісна журналістика.

Нариси, репортажі, розслідування, інтерв'ю від кореспондентів «Вікон» дивують заглибленістю в матеріал і несподіваними ракурсами нібито давно знайомих тем.

Але черговий цикл під назвою «Іхтамнєти» навіть для спецпроектів «Вікон» унікальний.

Адже досі ніхто з українських телевізійників не намагався систематизувати уривчасту інформацію про засуджених в Україні російських військовослужбовців.

Можливо, тому що на такі собі портрети з «того боку» не було й немає попиту серед глядачів загальнонаціональних телеканалів.

Суто психологічно пояснити його відсутність в ефірі дуже просто — жертва агресії, якою є українець, воліє вважати свого кривдника злочинцем, відмовляючи йому в будь-яких проявах людяності.

Проте авторка циклу «Іхтамнєти» Олена Лунькова далека від олюднення своїх персонажів, які сидять в українських колоніях, отримавши тюремні терміни 11–13 років за тероризм.

Вона взялася за цю роботу тільки для того, щоби хоч якось посприяти звільненню українських полонених із тюрем російських.

І саме тому вирішила поговорити з тими, кого українська сторона пропонує обміняти на своїх в'язнів.

Принаймні — показати їхні обличчя російським землякам.

Адже в Росії про них пам'ятають хіба що родичі.

У першому випуску «Іхтамнєтів» кореспондентка гуляє Красною площею в Москві на тлі Кремля.

Надзвичайно мирний пейзаж, ошатно вдягнені перехожі, морозиво, ролики і..

На цьому ідилічному тлі Олена Лунькова виголошує свій маленький, але пристрасний монолог, який готує глядача до сприйняття дуже тяжкого матеріалу.

«Їх там немає.

Так уже четвертий рік переконує всіх російська влада.

Після відрядження до Росії можу сказати, що їх ніде немає.

Жодного банера на Красній площі, жодного перехожого, який знав би прізвища російських ув'язнених.

Їх нібито не існує.

Їх настільки там немає, що навіть їхні сім'ї повірили в це, — каже Олена Лунькова.

— Ми не вимагали від цих людей зізнань або каяття.

Ми хотіли зрозуміти, хто вони, як зароджується зло, чим живиться і що, врешті-решт, змушує людину підняти руку на іншу, переступити межу людяності, закону і власної країни».

Спецпроект «Іхтамнєти» спрямований не так на українську, як на російську аудиторію.

Недарма ж майже кожна історія з чотирьох закінчується проханням засуджених російських бойовиків чи їхніх родичів до Путіна: «Владимир Владимирович! Заберите нас!» або ж «Владимир Владимирович, отдайте нам наших детей!» відповідно.

Олена Лунькова разом зі знімальною групою проїхала мало не всю Росію в пошуках родин російських вояків, які відбувають покарання в українських колоніях.

Географія засуджених «іхтамнєтов» просто вражає — від Москви до Архангельська й Сєвєродвінська до Нижньовартовська.

І скрізь, у всіх цих населених пунктах, починаючи від мегаполіса Москви й закінчуючи столицею нафтовиків Нижньовартовська, не кажучи вже про менші за розміром, але не значенням міста Сєвєродвінськ та Архангельськ, родичі «іхтамнєтов» нічого не знають про долю своїх засуджених в Україні синів, онуків, чоловіків чи батьків.

Уявіть собі, йдеться не про забиту глибинку без жодних комунікацій, а про дуже просунуті міста.

Найстрашніші висновки з відряджень Олени Лунькової — родичі російських полонених, які відбувають покарання в Україні за те, що воювали проти ЗСУ, не хочуть і не можуть знати про їхню долю.

Зрозуміло, що пропаганда вибила з їхніх голів навіть рудиментарну звичку до критичного мислення.

Зрозуміло, що вони мовчки переживають за своїх близьких, які «випадково потрапили» на війну в Україну, через страх іще більше їм нашкодити.

Але в голову пересічного українця не вкладається байдужість, із якою ці родичі сприймають свіжу інформацію від української журналістки про те, що українська сторона подала російській список кількох десятків росіян, щоб обміняти їх на українських в'язнів Кремля.

Ну от чесно, я не можу уявити собі таку реакцію, точніше, її відсутність, від українських жінок.

Перший сюжет Олена Лунькова присвятила Денисові Сидорову, російському офіцеру, який відбуває покарання за тероризм у Житомирській колонії.

Він погодився на інтерв'ю вперше за чотири роки, впродовж яких його жодного разу не відвідав російський консул.

Журналістка зустрілася з ним у колонії, й не можна сказати, що обом ця розмова принесла задоволення.

Російський офіцер Денис Сидоров, засуджений на 11 років замість п'ятнадцяти завдяки зізнанню у злочині (на відео СБУ він каже: «Имея опыт боевых действий, поехал добровольно защищать людей, которые попали в беду»), в розмові з кореспонденткою жодного каяття не виказує.

Навпаки, повторює завчені тези російської пропаганди про те, що Чечню й Донбас не можна порівнювати.

Ну бо в Чечні він воював проти міжнародного тероризму, а на Донбасі захищав людей, «которые попали в беду».

Тобто нічого нового від нього ніхто не почув.

Окрім фрази: «Считаю ошибкой, что мы разделились».

До речі, усі інші персонажі спецпроекту цю фразу офіцера Сидорова повторювали в різних варіаціях.

Тобто з усього сказаного ними всіма на камеру «Вікон» можна було зробити єдиний висновок — їх покликав на Донбас імперський інстинкт.

Найдалі у своїх одкровеннях зайшов Олег Іванов, дорослий чолов'яга віком 43 роки, який відбуває покарання у Дрогобицькій колонії.

Він прямим текстом заявив, що на Донбасі захищав свою країну, в якій народився й виріс, а саме — Радянський Союз.

Він, судячи з його одкровень, не бачить різниці між Україною, Росією, Білоруссю, Казахстаном, Узбекистаном чи Таджикистаном.

І якщо в Казахстані, де він, до речі, народився, виникнуть проблеми, як в Україні, він поїде й туди, щоб їх вирішити.

Ось кілька прикладів його прямої мови: «Я не наемник, я не за деньги, а за убеждения (воював на Донбасі.

— Авт.); «Это ваша гражданская война»; «Не жалею, что взял оружие».

Уже задля таких зізнань варто було знімати цикл «Іхтамнєти».

Адже вони не залишають нам жодних ілюзій про якісь там помилки чи великі гроші за іпотеку.

Ні, вони не заблукали, хоча один із них, Олег Доронін, що відбуває покарання в Городищенській колонії максимального рівня безпеки поблизу Рівного, таки розповідає неймовірну історію із серії «загубився-заблудився».

Йому, виявляється, якось і дуже раптово захотілося погрітися на сонечку, щоб відпочити від суворого сибірського клімату, й це невинне бажання чомусь привело його через Ростовську область у Луганськ.

За чотири тисячі кілометрів від рідного Нижньовартовська.

Клімат на сході України йому сподобався, місто Луганськ, де він допомагав другу по господарству, — теж.

Тим паче, там зібралися, за його словами, метро відновлювати.

У цьому місці Олена Лунькова уточнила, чи її співрозмовник точно має на увазі саме Луганськ.

На що «рубаха-парень» знітився й виправився, що, мабуть, ідеться все-таки про трамвай.

Ще один персонаж циклу, Олексій Сєдіков, який сидить, точніше, лежить у лазареті Бучанської колонії, каже, що їхав на Донбас «защищать русскоязычное население».

На пропозицію журналістки назвати хоч один приклад утисків російськомовного населення, її співрозмовник послався на Ютуб.

Репліку Олени Лунькової, чому, коли йдеться про утиски з боку української влади російськомовного населення, всі його захисники посилаються на чужі свідчення у стилі «казали сват мого брата чи кум сестри, що їм розказував сусідський собака, що укри російськомовних розпинають», він проігнорував, знову порадивши кореспондентці подивитися ролики на Ютубі.

Цей Сєдіков у списку омбудсмена Людмили Денісової — клієнт особливий.

Але тільки тому, що українська сторона готова обміняти його на будь-якого українського в'язня.

Річ у тім, що Олексій Сєдіков потребує операції на суглобах, але вона дуже дорога, тож українська омбудсмен ладна на все, аби віддати цього терориста російській стороні в обмін на будь-кого з українських бранців Кремля.

І хай його лікує батьківщина.

Та сама, яка його кинула й забула.

Тим часом пан Сєдіков у розмові з Оленою Луньковою обурюється тим, що змушений купувати ліки власним коштом, бо операцію на суглобах можна було зробити ще рік тому!.

Тобто, росіянин-«іхтамнєт» вимагає від української влади якісного лікування поранення, якого він зазнав у бою..

з українцями.

Воюючи при цьому проти України.

Не знаю, за якими критеріями обирали персонажів для спецпроекту «Іхтамнєт», адже всі четверо мають досить здоровий вигляд, навіть той самий Сєдіков, який уперто відмовлявся від інвалідного візка під час спілкування з українською журналісткою.

Цілком можливо, що єдиною умовою була згода на інтерв'ю.

Адже, скажімо, російський солдат Віктор Агеєв, про якого авторка згадує в першій частині спецпроекту, героєм циклу «Вікон» не став.

Хоча якраз про нього після того, як він потрапив у полон ЗСУ, говорили дуже багато.

Навіть його мамі дозволили приїхати в Україну.

Але цей випадок, вочевидь, настільки випадає зі списку на обмін, що його вирішили не залучати до проекту «Іхтамнєти».

Натомість віртуальна дружина Сєдікова, з якою він познайомився в мережі «ВКонтакте» після того, як із ним розлучилася дружина офіційна, видала абсолютний перл, сказавши:«Он просто хотел защищать свою страну.

А разве Луганск — это Украина? Вот видите, я даже в этом не разбираюсь».

Персонажі спецпроекту «Іхтамнєти», як російські вояки, засуджені за тероризм в Україні, так і їхні родичі, тотально не розуміють, чому їм інкримінують злочини щодо України.

Просто тому, що не визнають її як незалежну державу.

Але якщо їхні благання про обмін почує Путін, на що у фіналі спецпроекту «Іхтамнєти» сподівається авторка циклу Олена Лунькова, можна буде вважати, що його мети досягнуто.