"Вчителько моя": Як катування та буллінг стають нормою в українських школах

На цей текст мене надихнула група "Батьки SOS", яка схожа на справжній трилер з елементами фільмів-жахів, та особистий досвід, який назавжди залишиться зі мною.

Час від часу на очі потрапляють замітки у групі, які просто не дають спокійно спати.

У той час, коли ми йдемо вперед, вичавлюємо із себе "радянський спадок", надихаємося прикладом прогресивних країн, у школах, де плекають нове українське покоління, судячи з усього, усе залишається по-старому.

Із останнього, що потрапило на очі, буллінг дитини через її одяг, незадоволення батьками.

Головний цькувач - вчителька.

Розлючена матір поділилася проблемою у групі і отримала чималу підтримку.

Інші батьки також поділилися своїми історіями, а одна із мам запитала "Чому педагоги так не люблять дітей?".

Здається, питання риторичне.

І давайте не будемо про малі зарплатні.

Ніхто не змушує людину ставати педагогом чи лікарем.

І тим паче в незадоволенні життям і професією не винні ані діти, ані батьки.

Уявіть собі лікаря, який ненавидить хворих, і, наприклад, відрубає їм пальці? Як би ви охарактеризували таку людину? Псих, маніяк..

Саме тому страшно, коли такі люди працюють із дітьми та прямо впливають на їхнє формування, а інколи й на подальшу долю.

Звісно, новина про харківську школу, в одному із класів якої дитині не дали торта, також вважає своєю нахабністю.

Спитаєте, до чого тут вчитель, та до всього.

Саме від класного керівника залежить атмосфера у класі, і, як показує практика, із подачі такого вчителя відбуватися може все: і заохочення буллінгу, постійні насмішки і таке інше.

Потім не перший випадок, коли 7-річну дитину не пускають до туалету під час уроку.

На таке спроможен лише справжній тиран.

При цьому мама наголошує, що така ситуація вже була у першому класі і закінчилася вкрай жахливо для дитини.

Читачі спільноти підкреслюють, що тепер похід дітей у туалет став вкрай жахливим - школяр має при всіх відмотувати туалетний папір і йти до вбиральні, мовляв, папір крадуть, то ж його зберігають у класах.

Боже, добре, що мені мама давала із собою, і вийти з класу можливо було не тільки для того, щоб піти до туалету.

І під цим записом читачі запитують, як можна так ненавидіти дітей.

Напевно, цьому не вчать у вишах, це як вчительський код.

Хтось обожнює дітей і свою роботу (таких вчителів, на щастя, я зустрічала частіше за ненависників).

Читаючи про проблеми сучасних школярів і батьків, розумію, що нічого не змінюється, при тому, що до школи приходять молоді та нові кадри, проте на місцях все залишається як і 20 років назад.

ПРИНЕСІТЬ СТОС ПАПЕРУ: Як і за що мене цькував класний керівник.

Із заголовку одразу стає зрозумілим, за що мене цькував мій класний керівник, проте це довга історія.

Я була звичайно школяркою однієї із найгірших шкіл у моєму районі.

Відмінниця, інколи хорошистка, проте було дещо, що відрізняло мене від інших - захоплення музикою.

Після школи я бігла до музичної школи, співала у хорі, багато виступала.

Інколи я відпрошувалася у класного керівника, бо мала концерти.

Але цей факт жодним чином не впливав на мою успішність.

У класі я дружила зі всіма, проте, як і у всіх, в мене були найкращі друзі.

Згодом, я дізнаюся, що під час відсутності на "класних годинах" через виступи, класний керівник постійно мене обговорювала із класом.

Мовляв, я дуже зверхня, я вважаю себе кращою за інших (бо в мене є хобі - музика), а головне - я дружу із дочкою вчителя з нашої школи, лише задля вигоди - зберігання спортивної форми у шафі її мами.

Однокласники розповідали мені про це, проте я якось не звертала на цей факт уваги.

Сказала і сказала, головне, що ставлення друзів залишалося позитивним.

Що цікаво, в очі вона мені нічого не казала і ставила гарні оцінки, бо я дійсно старалася попри колосальне навантаження поза школою.

Я просто встигала робити домашні завдання і займатися улюбленою справою, не благаючи про якість послуги.

Крім цього, завжди брала участь у заходах школи: вела їх та виступала.

Щоправда, пам'ятаю, як вона мені сказала, що я "як ніхто" маж постійно носити піджак (шкільну форму), бо в мене ..

виросли груди і непристойно їх демонструвати (при тому, що я була дуже скромною і носила майже завжди щось балахонисте).

Особливо, коли директор школи - чоловік у розквіті сил (це її слова).

Потім їй не подобалося розпущене волосся, і вона писала у щоденнику записки мамі, давала мені шефство над тими хлопцями, хто погано вчився, але це все - дрібниці.

І ось одного дня бомба вибухнула.

Класний керівник, яка постійно вимагала шикарних подарунків на тлі жахливої економічної кризи в нашій державі (кінець 90-х), а це килим, картина і ще щось менш дрібне, влаштувала позапланові збори на яких перед всім класом почала знущатися з мене, знову кажучи про мої якості, про бажання бути не такою як всі і про подругу - дочку вчительки.

Мене до такого не готували, тому я відреагувала типово для підлітка - вибігла з класу.

Забігаючи наперед скажу, що половина класу вийшла за мною, не бажаючи приймати участь у буллінгу.

Цікаво, що попри те, що батьки вчили мене багатьом речам, до цькування я була не готова, адже у голові майоріли уявлення того, що буллінг зобов'язаний мати підстави.

Проте у реальному житті це виявилося хибним уявленням.

Я побігла плакати кудись на перший поверх, де мене зустріла завуч, яка привела мене до директора.

Все це відбувалося під час занять.

Я спочатку не хотіла розповідати про все, що сталося, але згодом виклала бачення ситуації.

Директор викликав вчительку до себе.

Вона прийшла до класу у сльозах і зі словами: "Мене ще ніхто так не лаяв".

Потім поповзли чутки про гіпертонічний криз у класного керівника.

Мене приводили до тями пустирником у кабінеті медсестри.

Директор пообіцяв, що усе вирішить.

У підсумку, після відвідин батьками директора, він запропонував зустріч із класним керівником.

На зустрічі з'ясувалося, що класний керівник знала, що мій батько працює у іноземній фірмі, і всього лише хотіла, щоб він допоміг класу - подарував величезний пакунок паперу формату А4.

Після того, як мій батько обдарував вчительку, сталося диво: солодка посмішка, "шалена любов".

І всі починають ржати, бо в курсі про той виплаканний папір.

Вже після цього я без особливого бажання, адже часу вільного в мене не було, стала президентом класу, а згодом і школи.

З директором в мене були відмінні стосунки, і він дійсно намагався змінювати щось у школі, через що його побоювалися вчителі, яким було за 50.

Не складно здогадатися, що із "чма" я перетворилася на героя нашої класної керівнички.

При цьому, вона лобіювала інтереси іншої дівчинки і всіляко намагалася зробити президентом класу її.

Після 9 класу я пішла зі школи і вступила до музучилища.

Це вже інша історія, проте саме у іншій школі, де навчалася у другу зміну, я зрозуміла, що вчителі можуть бути іншими, такими, що надихають.

У нас не було форми, нам дозволяли йти із класу без попередження, хтось мав заняття в училищі, комусь потрібно було йти додому.

І жоден вчитель не перешкоджав цьому.

Вчитель української літератури, прочитавши мої твори, сказала, що у мене талант і велике майбутнє, а класний керівник підтримувала кожного з учнів і допомагала з усіма проблемами.

Майже всі наші "музиканти" випустилися відмінниками та хорошистами.

Як вберегти дитину і себе від невігластва та цькування у школі.

Перш за все, батькам, які віддають дитину до школи, хто у 6, а хто у 7 чи 8 років, потрібно пояснити дітям їхні права і обов'язки.

Пояснити, що дитина має право виходити до туалету, а будь-які питання, на які дитина не може відповісти, потрібно переадресовувати батькам.

"Зв'яжіться з батьками, будь ласка".

Те ж саме стосується форми одягу дитини, її вигляд.

Окреме питання - примус дитини до прибирання класу.

І я не про витирання дошки, збір сміття, а про підмітання та миття підлоги.

Ваші діти не мають виконувати роботу за прибиральницю, він не раб вчителя чи класного керівника.

По-друге, якщо після розмови із вчителем, він продовжує цькувати дитину - пишіть офіційний запит дирекції школи, роблячи копію і до районного управління освіти.

У разі невирішення ситуації - до МОН.

Усю документацію фіксуйте та зберігайте.

Зразки заяв є у спільноти "Батьки SOS" на Facebook.

Не слухайте порад змінити клас чи школу.

Це не надійний спосіб, який не може гарантувати позитивне вирішення ситуації, що склалася.

Адже у невеликих містах працює "сарафанне радіо", а чутки ширяться із шаленою швидкістю.

Завжди розмовляйте з дитиною, цікавтеся її шкільним життям.

Пам'ятайте, що відвідування "обов'язкових" шкільних зборищ нічого не гарантує.

Більш плідним є особисте спілкування з вчителем, тим паче, що статутами шкіл встановлений час, коли батьки можуть здійснювати візити до класних керівників.

І пам'ятайте головне - ніхто крім вас не захистить вашу дитину.

Завжди звертайте увагу на психологічний стан дитини і розмовляйте, будь ласка, розмовляйте.

На жаль, кати у школах ще полишалися і лише від реакції суспільства, кожного окремого батька чи матері залежить, як швидко ми їх позбудемося, поборемо та перестанемо хвилюватися за дитину, яка пішла до школи здобувати знання, а не психологічні травми, проблеми із самооцінкою та ярлики.