Лексикон смерті тоталітарних агресорів

«Данциг был — и есть германский город.

Коридор был — и есть германський..

Данциг был отнят у нас, Коридор был аннексирован Польшей.

Как и на других германских территориях на востоке, со всеми немецкими меньшинствами, проживающими там, обращались все хуже и хуже.

Более миллиона человек немецкой крови в 1919—1920 годах были отрезаны от их родины..

Как всегда, я пытался мирным путем добиться пересмотра, изменения этого невыносимого положения.

Это ложь, когда мир говорит, что мы хотим добиться перемен силой..

Вы знаете о моих бесконечных попытках, которые я предпринимал для мирного урегулирования вопросов с Австрией, потом с Судетской областью, Богемией и Моравией.

Все они оказались напрасны..

не думала о соблюдении ее обязательств по отношению к нацменьшинствам..

Нацменьшинства, которые проживают в Германии, не преследуются..

Никто не может сказать такого..

Прошла внезапная польская всеобщая мобилизация, сопровождаемая большим количеством польских злодеяний..

Поэтому я решил прибегнуть к языку, который в разговоре с нами поляки употребляют в течение последних месяцев..

Когда государственные деятели на Западе заявляют, что это идет вразрез с их интересами, я только могу сожалеть о таких заявлениях..

Я торжественно уверил их, и я повторяю это — мы ничего не просим от западных государств и никогда ничего не попросим..

Я предназначен, чтобы решить: первое — проблему Данцига; второе — проблему Коридора, и третье — чтобы обеспечить изменение во взаимоотношениях между Германией и Польшей, которая должна гарантировать мирное сосуществование.

Поэтому я решил бороться, пока существующее польское правительство не сделает этого, либо пока другое польское правительство не будет готово сделать это.

Я решил освободить германские границы от элементов неуверенности, постоянной угрозы гражданской войны.

Я добьюсь, чтобы на восточной границе воцарился мир, такой же, как на остальных наших границах..

Я буду продолжать борьбу против кого угодно, пока не будут обеспечены безопасность Рейха и его права».

Це — фрагменти виступу фюрера і рейхсканцлера Німеччини Адольфа Гітлера 1 вересня 1939 року.

Німецькі танки вже рухаються польською територією, кораблі обстрілюють узбережжя, літаки вже атакували міста Речі Посполитої, в тому числі Львів, Луцьк, Сарни й інші, сто тисяч українців у складі Війська Польського вже воюють із нацистами.

Рішення про цей напад і поділ другої Речі Посполитої заздалегідь узгоджені зі Сталіним.

Але Гітлер продовжує грати узвичаєну роль «миротворця», продовжує розповідати про «споконвічні німецькі землі», які нечесно забрали у Рейха на користь невідь-кого, продовжує звинувачувати поляків у всій гріхах, в тому числі й нападах на німецьку територію (хоч насправді провокації ці організували спецслужби самого Рейха).

І, звичайно, тривають і далі інвективи на адресу Заходу, на адресу світової демократії — мовляв, це західні держави руйнують мир, а от Німеччина та її фюрер щиро віддані справі миру...

«Враждебная в отношении нашей страны политика нынешнего правительства Финляндии вынуждает нас принять немедленно меры по обеспечению внешней государственной безопасности..

Вместо того, чтобы дружественным образом найти почву для соглашения, нынешние финляндские правители в угоду иностранным империалистам — поджигателям вражды к Советскому Союзу — пошли по другому пути..

В последние дни на советско-финляндской границе начались возмутительные провокации финляндской военщины, вплоть до артиллерийского обстрела наших воинских частей под Ленинградом, приведшего к тяжелым жертвам в красноармейских частях..

Все это окончательно показало, что нынешнее финляндское правительство, запутавшееся в своих антисоветских связях с империалистами, не хочет поддерживать нормальных отношений с Советским Союзом..

От такого правительства и его безрассудной военщины можно ждать теперь лишь новых наглых провокаций..

Ввиду новых фактов нападения финляндских воинских частей на советские войска у советско-финляндской границы правительство вынуждено теперь принять новые решения.

Правительство не может больше терпеть создавшегося положения, ответственность за которое полностью ложится на правительство Финляндии..

Народы нашей страны готовы и впредь оказать помощь финляндскому народу в обеспечении его свободного и независимого развития».

Добре відомо, що під прикриттям «миротворчої» риторики тоталітарні держави першої половини ХХ століття рухали вперед свої війська й із запеклими боями чи відносно «мирно» анексували все нові й нові країни та території.

Відомо й те, чого вартували людству бодай часткова та тимчасова довіра до такої риторики і неувага до «лексикону смерті».

А це — фрагменти з виступу прем’єра та наркома закордонних справ СРСР В’ячеслава Молотова 29 листопада 1939 року.

Кілька місяців, як розроблено план агресії проти Фінляндії й окупації її території, цей напад узгоджено з Гітлером: із радянських карелів, фінів, вепсів (а внаслідок їхньої нестачі — зі звичайнісіньких «іванів») формується армія «демократичної Фінляндії».

Вже здійснено провокацію з обстрілом частин Червоної армії своїми ж артилеристами під керівництвом бравих чекістів.

А наступного ранку радянські війська без оголошення війни вдерлися на фінську територію, негайно створили там маріонетковий «уряд» і почали «гібридну війну» — мовляв, ми лише допомагаємо «повсталим робітникам і солдатам Фінляндії» у їхній боротьбі проти «кривавої вояччини» й «узурпаторів влади»...

Гадаю, добре обізнані з подіями останніх років і днів читачі легко зможуть самостійно відзначити лексичну й інтонаційну (часом — дослівну) схожість виступів прем’єрів урядів двох тоталітарних держав, які розпалили Другу світову війну, з виступами «національного лідера» РФ Путіна В.

в тому, що стосується України (а перед тим — Грузії).

Аж до наголосів на «нинішньому урядові», який, мовляв, «заплутався у своїх інтригах» і служить «західним імперіалістам», а тому, мовляв, проблеми двосторонніх відносин можна буде розв’язати з «новою владою» чи то Польщі, чи то Фінляндії.

І територіальні проблеми вирішити також, «повернувши споконвічні землі»...

Також добре відомо, що під прикриттям «миротворчої» риторики тоталітарні держави першої половини ХХ століття рухали вперед свої війська й із запеклими боями чи відносно «мирно» анексували все нові й нові країни та території.

Відомо й те, чого вартували людству бодай часткова та тимчасова довіра до такої риторики і неувага до «лексикону смерті».

Невже ж історія повторюється, а західні політики менш обізнані (чи воліють бути обізнані) у її страхітливих сюжетах?.