Фейковий Бойко як тест на адекватність журналістів

На «Детекторі медіа» триває дискусія про те, чи мають і як мають журналісти використовувати інформацію з соціальних мереж.

Медіаексперти та редактори поділилися своїм баченням.

Досить суворі вимоги до роботи з соцмережами як джерелами інформації сформулював Ігор Куляс.

Загалом усі учасники дискусії тією чи іншою мірою погоджуються з тим, що інформацію з соцмереж можна використовувати.

Проте чи достатньо в журналістів компетенцій, щоб відрізнити правду від брехні? Чи володіють вони інструментами верифікації? Чи достатньо чесні з самими собою, щоб не поширити фейк, якщо він їм до серця? На жаль, сьогоднішня ситуація з дописом «Юрія Бойка» свідчить, що небезпека реальна.

Пізній вечір суботи.

На приватній сторінці «Юрій Бойко» з’являється допис-реакція на створення автокефальної церкви.

І картинка з українським прапором у жалобній чорній рамці зі стрічкою:.

«Сегодня самый трагический день в истории Украины - более чем за 340 лет её существования.

Сегодня Украина умерла.

Ушёл Бог из страны.

Более чем 200 лет до 1654 года - Переясловской рады - мы украинцы, НА КОЛЕНЯХ ПОЛЗАЛИ по 100 раз каждый год из Киева в Москву, с мольбами "защити, защити, защити..".

Мы просили защитить нас от десятков, сотен орд, войск, государств безраздельно властвующих на Украине и убивавших наш народ.

Просили защитить от турков, поляков, румын, молдаван, немцев, австрийцев, литовцев, шведов, монголов и еще сотен и сотен войск.

Все эти войска брали нас в рабство, убивали целые города, селения.

Русские более чем 340 лет нас защищали.

Мы находились под их покровительством.

Они спасли нашу страну, наш народ, нашу веру и наше государство.

Но сегодня.

так сложились обстоятельства.

что мы должны идти каждый своим отдельным путём.

Русские больше не могут нас защищать - если мы сами этого не хотим.

Находясь под защитой - в нас вырос ОПЛОМБ.

В нас выросла уверенность что это не они нас защищают - а они нас эксплуатируют.

Хоть они и построили здесь всё - даже при том же Советском Союзе - наследство которого мы всё никак не проедим.

Но у нас уверенность - что это МЫ всё сделали.

Даже уверенность - "без вас мы бы сделали ЕЩЕ больше".) Хотя все конечно же понимают что без России - не было бы никакой Украины уже давным давно.

Вы спросите почему "Оппоблок" не делал ничего эти 4-5 лет? А всё было просчитано, весь этот финал был понят нами изначально еще в 2014.

Он был предсказан лучшими аналитиками и государственниками СНГ.

Нам обьяснили что мы ничего не сможем сделать против этой навалы - захватившей Украину.

Нет смысла что либо делать тут если 70 - 80% населения поддерживают действия этих варваров - Порошенко и других его друзей.

Ничего не поделаешь, так должно быть и должно было случиться.

Что делать адекватным украинцам - верящим в дружбу Украины и России? Верящим в наше православие? А ничего не делать.

Живите, трудитесь, Направьте все силы на свой личный бизнес, на свой личный доход - требуйте от государства себе благ и услуг.

Но в политическом аспекте, конечно же поддерживайте Россию.

Боритесь с ней против наших врагов.

А Украину больше поддерживать нечего.

Нет смысла.

Их больше, они победили.

Проиграли, конечно, но они думают что победили.

Правители их будут и дальше воровать и грабить их сторонников - всю страну.

Имеют мандат от большинства.

Нам же всем остаётся только наблюдать эту длительную агонию государства - и зарабатывать себе на жизнь, думать о себе и поддерживать Православие - Москву, Россию.

А про Украину надо лет на 200-и забыть.

Сначала они наберут долгов.

потом отдадут за эти долги всё что осталось - землю, государство, народ.

В любом случае - бороться за счастье этой земли - сохранять её, беречь.

больше нечего».

У принципі, критичне мислення мало б змусити читачів запідозрити, що навіть дуже засмучений і розлючений політик першого ешелону, який претендує на пост президента України, не писатиме чогось подібного.

Ключові посили «ми програли», «нова церква перемогла» і «нема чого більше боротись за Україну» аж надто суперечать тому, що Бойко говорив у той самий день, обіцяючи захищати церкву Московського патріархату «от нападок режима».

Але фейки створюються з розрахунком на те, що аудиторія не буде застосовувати критичне мислення.

Фейк не мусить бути правдоподібним, достатньо, щоб він впливав на певні тригери у свідомості аудиторії.

Нещодавній експеримент команди Майкла Щура, яка запустила допис про «Чорного коня» з попередженням про неправдивість у кінці тексту, засвідчив цю печальну тенденцію.

Історія з фейковим дописом Бойка її підтверджує.

Вранці в неділю фейсбук прокидається.

Опівдні 16 грудня допис має майже 800 поширень, щогодини додається ще сотня.

Зараз цей проццес триває.

Серед людей, які поширюють його з іронічними, саркастичними, агресивними коментарями, можна побачити журналістів, фахівців із комунікацій, громадських діячів і багатьох інших людей, які, здавалося б, розуміють, що до чого.

Знають, як розпізнати фейк.

Але не хочуть.

Або свідомо сприяють його поширенню.

Є низка явних ознак того, що сторінка «Юрий Бойко» несправжня.

Відсутність синьої галочки, яку небезпідставно просять у фейсбука публічні діячі, є лише однією з них.

Якщо зайти на саму сторінку (чого, звісно, більшість поширювачів поста не зробила), можна побачити обкладинку:.

Сторінка, судячи з архіву, створена в липні 2015 року (принаймні, тоді на ній з’явився перший пост).

У цей час Партії регіонів фактично не існувало вже майже півтора року, а Юрій Бойко вже рік належав до іншої політичної сили, «Опозиційного блоку».

Варто звернути увагу й на юзерпік, на якому на першому плані не Бойко, а Вадим Новинський.

Якщо зазирнути в інформацію про користувача, можна побачити, що він вирішив не повідомляти про себе нічого, крім того, що мешкає в Києві.

Досить дивне рішення для публічного політика, чи не так?.

Далі варто подивитись архів.

У перші роки сторінка була малоактивна.

Абсолютна більшість дописів на сторінці належать не Бойкові, а іншим людям, які затегали цю сторінку на своїх фото та постах.

Переважно це пости Олега Федонюка, вочевидь фотографа Бойка, але є й багато дописів інших людей.

Деякі з цих постів знущальні та ненависницькі, й Бойко, якби сторінка справді належала йому, навряд чи став би підтверджувати їх публікацію.

Схоже, що ці дописи потрапляли сюди автоматично.

В певний момент сторінка почала й сама проявляти активність, зокрема шерити пости «Опозиційного блоку».

Раптовий спалах активності самого «Бойка» припав на 15 грудня 2018 року.

О шостій ранку цього дня він написав ще один пост:.

17 листопада 2018 року Бойка оголосили майбутнім кандидатом у президенти від «Опозиційної платформи За Життя».

Повірити в те, що він «радиться з радниками» про висування замість себе Медведчука, важко.

Якби це навіть було так, навряд чи реальний Бойко повідомляв би про це безграмотним дописом із неякісним колажем.

А найбільш самовикривальним є завершення допису: «Людина яка пользується авторітетом у всіх сторін в Україні та світі.

На мій погляд дуже і дуже непоганий варіант для країни.

Скоріш за всього - і єдиний можливий.

В общем, дивимось, розміроковуємо.

(Пробачте за мій український.

Дуже важка мова.)».

Очевидно, що хтось просто знущається з Бойка.

Хоч хто адміністрував сторінку, за чотири роки він, нічого не пишучи, але схвалюючи запити на дружбу, набрав близько п’яти тисяч френдів.

Ця кількість для тих, хто оцінював автентичність сторінки поверхово, стала свідченням того, що це справжній Бойко.

Імен колег-журналістів, які поширили цей допис у фейсбуку, називати не буду.

Перехід на особистості в цьому випадку користі не принесе.

Скажу лише, що їх було несподівано багато.

Ще одна прикра несподіванка полягала в реакції на попередження про фейковість сторінки в коментарях.

Крім адекватної (видалити допис або написати в ньому про фейк), траплялося три варіанти: «може, фейк, а може, ні, але ж весело, корисно, правдоподібно» і «а я думаю, що не фейк».

А також «може, це й фейк, але ж він справді міг би таке написати».

Кожен із цих різновидів логіки по-своєму небезпечний.

Коли ми не обтяжуємо себе ретельною перевіркою інформації, яка лягає в нашу картину світу, ми відчиняємо браму свого інформаційного середовища для будь-яких вкидів та інформаційних провокацій.

Не бачити ознак фейковості цього допису та цієї сторінки значить просто не хотіти їх бачити.

Це може свідчити або про непрофесійність (і тоді треба сідати за парту і вчитися інформаційної грамотності знову), або про нечесність із самим собою.

Коли ми припускаємо, що «корисний» (у цьому випадку — такий, що дискредитує несимпатичного нам політика) фейк має право на життя, ми погоджуємось із правом фейків на існування в інформаційному середовищі.

На жаль, тисяч інших фальшивих новин це теж стосуватиметься.

Зокрема таких, що сіятимуть паніку та дискредитуватимуть уже тих людей, які нам симпатичні.

Їхні вигадані дописи поширюватимуть так само охоче і, можливо, з тією самою мотивацією.

Також фейком зможуть оголосити наші справжні, правдиві новини, й ми нічого не зможемо з цим вдіяти, адже самі погодились із тим, що нема різниці, правда чи ні (це штука, яку розумні люди обізвали «постправдою» і вважають небезпечною тенденцією сьогодення).

Коли ми починаємо шукати виправдання фальшивці у площині альтернативної історії, ми заганяємо себе та своїх читачів у систему координат, де правда нічим не краща за брехню.

Чи зможе читач/глядач/слухач довіряти інформації, яку ми поширюємо та доносимо до нього, якщо ми самі визнаємо, що вигаданий допис Бойка вартий уваги через те, що, на нашу думку, він «міг би написати щось подібне»?.

Якби не ці три типи захисних механізмів, які вмикаються у відповідь на попередження про фальшивку (а визнання, що ти мимоволі поширив фейк, неприємне й вимагає від людини сміливості), хвилі поширення неправдивої інформації приносили б набагато менше шкоди.

Як влучно зауважила Олена Шкарпова з Vox.

Ukraine, найлегше було б з’ясувати, справжній це Бойко чи ні, в самого Бойка.

Саме так слід діяти журналістам, які планують використати інформацію для своїх матеріалів.

Але навіть перед тим, як натиснути кнопку «поширити» в фейсбуку, журналістові варто думати про аудиторію, яка йому довіряє.

І для якої це поширення може бути достатнім доказом автентичності цієї насправді неправдивої інформації.

На щастя, масового потрапляння саме цього фейку до стрічок новин українських видань удалось уникнути.

Можливо, тому, що неділя, й копіпейстери не встигли підхопити цю новину до того, як фейк почали масово викривати.

Навіть ті видання, які спершу втрапили у пастку, виправляють свою помилку.

Втім ситуація залишається небезпечною.

Імунітет до привабливо оформлених фейків в українців, зокрема в журналістів, дуже слабкий.

Тому суворі редакційні стандарти, які вимагають обов’язкової кількаступеневої перевірки інформації з соцмереж (і фактів узагалі), мають сенс.