«Люди верят в чудеса», или Святой Николай на самом деле живет в Украине

– Алло, слухаю вас… Так, Святий Миколай, все правильно.

Коли ви хочете приїхати? Зараз погляну в записник і перетелефоную, – каже статечний чоловік і вкотре відкриває зошит зі списком екскурсійних груп.

До шелесту сторінок приєднується дзвінок мобільного, потім ще один дзвінок, потім ще.

Він знаходить не заповнені рядки і записує туди групи школярів.

– Так, чекаємо вас, я обов’язково буду на місці.

«Святий Миколай, все правильно.

Коли ви хочете приїхати?».

Віталій Іванович Ходан, начальник відділу рекреації та благоустрою національного природного парку «Гуцульщина», уже більше 10 років виконує обов’язки Святого Миколая – роздає подарунки, відповідає на листи, спілкується з дітьми та їх батьками.

Темна куртка, світла борода і привітна усмішка.

За його спиною – стелажі, щільно заповнені листами до Святого Миколая, на стінах – листівки та малюнки, за вікном – схил гори, на одноманітному тлі якого спалахують жовтим кольором чубки модрини.

На стінах маєтку Святого Миколая – листівки та малюнки.

– Удома вже звикли, що я майже увесь час проводжу на роботі.

Буває, кажу жінці, що приїду за годинку, а повертаюсь через три, бо замість запланованої однієї групи у маєтку збирається чотири.

І нічого тут не зробиш, треба з усіма поговорити, – знизує плечима.

Господарки великої не маю, бо це заняття потребує постійного догляду та часу, якого мені не вистачає….

БУДИНОК НА ПАГОРБІ.

Працівники природного парку «Гуцульщина» кажуть, що у мешканців Покутсько-Буковинських Карпат, де розташований туристично-мистецький комплекс «Маєток Святого Миколая», характер такий же лагідний, як і гори довкола.

Дорога ледь підіймається та опускається, тече пологими пагорбами.

Туристично-мистецький комплекс «Маєток Святого Миколая».

Казкових санчат з оленями у Віталія Івановича немає, проте є старенька «Лада» – залізна «конячка», яка виручає його не один рік.

Від рідної Смодни до маєтку на околиці села Пістинь їхати не далеко – 10 кілометрів.

– Розповідала мені дружина, що бабуся подруги була ворожкою.

Ходили до неї, розпитували, хто долею у чоловіки призначений, – згадує сімейну історію Віталій Іванович.

Ворожбитка сказала, що у майбутньому знатиме про дівчину та її чоловіка багато людей, а жити будуть в хаті на горбі.

Дружина тоді ще в класі дев’ятому була, послухала та й забула.

Лиш коли я Миколаєм став, пригадались пророчі слова.

Мабуть, життя кожного наперед запрограмоване, і від долі своєї не втечеш….

У маєтку, який знаходиться на околиці села Пістинь.

Розпочалось усе у 2002 році, коли створили національний природний парк «Гуцульщина».

Директор парку, Василь Пророчук був знайомий із Михайлом Вишиванюком – тогочасним головою Івано-Франківської обласної держадміністрації.

Зв’язок не очевидний, але простий: Михайло Вишиванюк повернувся із Фінляндії, де відвідав Село Йоулупуккі – парк розваг, присвячений Різдвяному діду, відомому в англомовних країнах як Санта-Клаус.

Ідея створити щось подібне в Україні не відпускала його рік.

І вже у 2003 році у структурі «Гуцульщини» з’явився виробничий рекреаційний підрозділ «Туристичний комплекс «Маєток Святого Миколая».

Організували пошту, і на адресу парку почали приходити перші листи з проханнями про подарунки та дива.

Перші листи Святому Миколаю почали приходити у 2003-му році.

Новостворений підрозділ парку «Гуцульщина» пройшов низку погоджень, був підтриманий указом президента України і отримав статус туристично-мистецького комплексу у 2006 році.

«Маєток Святого Миколая» оселився у двоповерховому будинку, який колись належав лісництву – кімната природи із фотографіями тварин, засушеними метеликами та інформаційними плакатами – яскравий тому доказ.

Віталій Іванович Ходан став Святим Миколаєм майже випадково.

До нього цю роль виконував Мирослав Соколюк, директор Косівського центру дитячої творчості.

У перші роки свого існування «Маєток» приймав гостей лише на Свято Миколая та на Різдво.

Туристичних груп було небагато, і Соколюк поєднував основну роботу із діяльністю у природному парку «Гуцульщина».

У перші роки свого існування «Маєток» приймав гостей лише на Свято Миколая та на Різдво.

Якось напередодні свят йому довелось поїхати у санаторій і «Маєток Святого Миколая» залишився без свого головного мешканця.

– Дітей запросили, а Миколая нема… Анастасія Костюк, тодішній заступник директора природного парку «Гуцульщина» попросила виручити: казала, що вмію з дітьми розмовляти, що характер підходить для ролі.

Ну, і ще в мене була борода, – жартує сучасний Чудотворець.

– Погодився, не залишати ж людей без свята.

«Маєток Святого Миколая» працює без вихідних.

Лише один день на рік будиночок зачинений – три роки тому прийняли рішення, що маєток не працюватиме на Великдень.

«Маєток Святого Миколая» не працює лише один день на рік.

З кожним роком кількість відвідувачів збільшується.

Школярі, батьки з малими і не дуже дітьми та просто туристи приїжджають протягом цілого року, і їх обов’язково зустрічає Святий Миколай.

Звісно, найбільше людей з грудня до другої половини січня – у цей час будинок відвідують гості не лише з сусідніх областей, але і з усієї України.

Щоб дітки відчули атмосферу Нового року та Різдва, працівники маєтку вирішили не знімати ялинкових прикрас та не витирати намальовані на вікні білі кучугури та сніжинки, адже не усі можуть приїхати зимою.

Працівники маєтку вирішили не знімати ялинкових прикрас та не витирати малюнки на вікнах.

– На перший погляд тут нічого особливого, приїжджають дітки та отримують подарунки.

Раніше листи адресували Діду Морозу, але з кожним роком про цього казкового персонажа згадують усе рідше, а звертаються саме до Чудотворця, – ділиться спостереженнями Віталій Іванович.

Ми намагаємось популяризувати нашого святого, розповідаємо про нього та його добрі вчинки, і у Святого Миколая починає вірити більше людей.

ДИВО ПІД ПОДУШКОЮ.

– Коли я був дитиною, день Святого Миколая був для мене найбільш очікуваним святом, – усміхається Віталій Іванович.

– Я виріс на західній Україні, і окрім подарунків на Новий рік та концертів у батьків на роботі, вдома береглась традиція святкування Миколая.

Розповідає, що листів не писав, такого не пригадує.

Але каже, що хотілось, як, зрештою, і всім хлопчиськам, отримати залізну дорогу, машинку на дистанційному пульті управління – справжню рідкість на той час, санчата, лижі та багато цукерок.

Сам Віталій Іванович не пригадує, щоб сам писав листи Святому Миколаю.

– Я в батьків – один син, тому Святий Миколай завжди приносив мені багато подаруночків.

У мене залишились дуже приємні дитячі спогади саме про Різдвяні та Новорічні свята, – каже Віталій Іванович.

Вірити у Святого Миколая він ніколи не переставав.

Каже, що завжди молиться у церкві перед іконою Святого Миколая Чудотворця.

– Це людина, яка творила добро на Землі, наш святий, як можна у нього не вірити? Я вірю в дива.

Так, вірю в дива, адже те, що я виконую роль Святого Миколая – це справжнє чудо, я навіть ніколи не міг подумати, що у мене буде така робота.

Дитинство Віталія Івановича пройшло у селі Смодна, недалеко від Косова.

Згодом вчився в Лісотехнічному університеті у Львові, здобував спеціальність інженера-технолога.

Залишатись у місті після закінчення вишу не захотів і повернувся у рідні краї.

У дев’яності роки були проблеми з роботою, довелось шукати можливостей за кордоном, у сусідній Польщі.

Спочатку працював там сам, потім приїжджала дружина.

Зараз у маєтку Святого Миколая дуже казково.

Коли народилась молодша донечка, Віталій Іванович повернувся в Україну та почав шукати стабільну роботу.

Працював провідним інженером у відділі рекреації та благоустрою в національному природному парку «Гуцульщина», згодом став заступником, а потім і начальником відділу.

Каже, що нічого не планував, усе вийшло спонтанно, і робота Святим Миколаєм – у тому числі.

– Я досі отримую подарунки від Миколая, щоправда, вже не під подушку.

Доньки приходять, кажуть, дивись які тобі гарні шкарпетки та цукерки приніс Святий.

Я усміхаюсь, дякую.

У Віталія Івановича дві доньки, старшій вже 20, молодшій – 12 років.

– Коли я став Миколаєм, молодшій було два рочки.

Я приходив додому у костюмі, і вона мене не впізнавала, лише коли переодягався, казала, що тато з роботи прийшов.

Хоча я був без маски, без причепленої штучної бороди, в мене своя є – ще з університетських часів.

Діти смикають і кажуть, ага – це справжній Святий Миколай.

Є у Святого Миколая подарунки для слухняних діток, і різочки для пустунчиків.

– Віталій Іванович, там вже група приїхала, чекають, – каже Христина Пліхтяк, співробітниця «Маєтку».

Поки Віталій Іванович переодягається у Святого Миколая, Христина проводить екскурсію будинком.

У першій кімнаті зберігаються листи, розкладені на полиці та систематизовані за областями України, наклеєні на стіни у вигляді ялинки, та просто складені у купки.

В кутку кімнати примостився камін, у якому затишно потріскують дрова.

До теплих кахлів туляться дівчата – працівники парку за посадами та помічники Миколая за обов’язками.

За наступними дверима ховається зима – з гілок звисають сріблясті дзвіночки, кульки, шишки та зірочки, а на стінах білі завитки, наче застиглі пориви вітру.

Є ще спальня та кабінет Святого Миколая, а також простора зала – майстерня, де малеча збирається на майстер-класи: ліплять, малюють, витинають….

Віталій Іванович, тобто Святий Миколай, приймає гостей у «світлиці» – окремій будівлі, розташованій на території садиби.

Цього разу група вчителів окупувала Святого Миколая.

Спочатку декілька загальних фотографій з усіма учасниками групи, потім з кожним окремо у різних локаціях – біля столу, з листами у руках, на фоні дитячих малюнків.

Здається, це ритуальне дійство не закінчиться ніколи.

Віталій Іванович слухняно фотографується, посміхається у камеру та жартує.

Віталій Іванович, тобто Святий Миколай, приймає гостей у «світлиці».

– Зараз ще більш-менш спокійно, – знімає в перерві він синій зі сріблом головний убір Святого Миколая та поправляє скуйовджене волосся.

– А от з грудня до січня працювати доводиться постійно: зранку переодягнувся і до пізнього вечора у костюмі Святого Миколая.

Чоловік розповідає, що хочеться прийняти якомога більше людей, поговорити з дітками.

На одну групу йде мінімум півгодини – фото, листи, подарунки.

Коли ще не кожен мав телефон з камерою, було якось простіше та швидше.

Тепер усі хочуть персональну знімку.

Миколай не відмовляє, проте просить фотографувати без спалахів – очі не витримують, болять….

– Звичайно, коли у маєтку багато відвідувачів – до вечора я вже трохи змучений.

Усі хочуть, щоб усе було гарно, щоб не було черги, щоб Святий Миколай усіх вчасно прийняв та роздав подаруночки, – каже Віталій Іванович.

Утім я не знаю, що таке емоційне вигорання: знесилення та втома минають за ніч, а зранку прокидаюсь з позитивними емоціями.

Я думаю, що нам Божа сила допомагає працювати у маєтку, адже ми завжди звертаємось з молитвою до Миколая Чудотворця.

Гості маєтку часто запитують у Віталія Івановича, чи він, бува, не священник.

Ні – не священник, але допомагає проводити службу в якості дяка.

ЛИСТИ НА E-MAIL.

– Маленькі дітки вірять у Миколая, дарують мені цукерочки, малюнки, вироби з бісеру….

Натомість старшокласники намагаються здаватись дорослими, роблять вигляд, що їм не цікаво.

Проте, коли залишаються зі мною на одинці, спілкуються зовсім по іншому – просять здоров’я для близьких, розповідають, які б хотіли отримати подарунки, – Віталій Іванович ділиться маленькими таємницями своєї роботи.

Цього року садибу Святого Миколая підтримують окремі благодійники.

Відвідувачі садиби приватно залишають кошти на листи та конверти.

Нещодавно телефонував чоловік з Маріуполя, його донька написала листа Чудотворцю і він вирішив переслати «Маєтку» тисячу гривень.

На пошту Святого Миколая приходить багато листів від дітей, їхніх батьків та навіть від бабусь та дідусів.

Часто надсилають список із конкретними подарунками, інколи замовляють пральну машинку, праску для мами чи цукерки для молодших братиків та сестричок.

Інколи приходять листи, у яких дітки просять, щоб батьки не сварились, не розлучались, пишуть свої телефони і просять передзвонити.

Віталій Іванович каже, що телефонує, щоб дітки не зневірились.

На електронну адресу маєтку приходять листи зі сходу України та з Криму – так надійніше.

Останні декілька років тому, коли в країні розпочалась війна, акценти в листах змістились: діти просять спокою та миру в Україні, побільше доброти та співчуття, а також здоров’я.

Зараз на сайті маєтку, чи на фейсбук-сторінці можна знайти телефон Віталія Івановича.

От діти і дзвонять, хочуть поспілкуватись із Святим Миколаєм.

– З усіма довго поговорити телефоном не вдається: коли чую, що дзвонять просто так, кажу, що я не Миколай, а його помічник і усе перекажу Чудотворцю.

Сортувати листи та писати на них відповідь допомагають працівники з інших відділів парку «Гуцульщина».

Усе на ентузіазмі.

Раніше працівники «Маєтку» надсилали у відповідь по декілька тисяч листів.

Минулого року не вдалось відписати усім, кому хотіли – конверти і марки все-таки не безкоштовні.

– Ми вибирали проблемні листи, автори яких потребують підтримки, – каже одна з помічниць Чудотворця.

– Вкладаємо у конверти невеличкі скромні подаруночки: розмальовку, календарик, щоб дитина відчула, що Святий Миколай про неї пам’ятає.

– Буває, що нам присилають листи дітки з обмеженими можливостями, а батьки докладають в конверт довідки про хворобу.

Проте ми, на жаль, не благодійна організація, не маємо змоги матеріально допомогти, – каже Віталій Іванович.

Найскладніше читати листи, написані дорослими людьми: коли вони розповідають про свої почуття та негаразди, жаліються на маленьку пенсію, хвороби чи самотність.

Скоріш за все, люди розуміють, що самим листом проблему не вирішити, але це наче сповідь, коли на душі стає легше і можна жити далі без тягаря на серці.

Чим довше я тут працюю, тим більше переконуюсь, що люди вірять у дива.

За вікном світлиці чути голосне бемкання – ще одна група школярів смикає за мотузку Дзвін Єднання, розташований при вході у маєток.

Віталій Іванович одягає шапку – синю зі сріблом.

І йде зустрічати гостей, щоб люди не втратили надію, щоб люди не втратили віру в дива.