"Північний потік - 2": Як адміністрація Трампа допомогла Путіну

"Північний потік-2" не зупинить вже ніщо - навіть санкції Вашингтону.

Таку заяву зробив міністр закордонних справ Німеччини Хайко Маас перед чисельними журналістами на дискусійному форумі інформагенції dpa "Politik-Talk".

Свою позицію він аргументував тим фактом, що "санкції США можуть привести до виходу з нього західних компаній, в тому числі німецьких концернів.

Це, однак, не призведе до згортання проекту.

В такому випадку Росія реалізує його насамоті, і тоді вже ніхто не буде мати впливу на збереження транзиту газу через Україну".

Тут німецький політик, вочевидь, трохи злукавив.

Його твердження в непрямий спосіб передбачає, що в разі участі німецьких компаній в проекті якийсь вплив у федерального уряду Німеччини на транзит газу через Україну збережеться.

Що, насправді, є не зовсім так.

По-перше, учасники будівельного консорціуму ніяк не впливатимуть на рішення щодо того, яку саме трубу використовуватиме "Газпром" для поставок газу до Європи.

Немає в них такої компетенції - і все тут.

А, по-друге, ті самі учасники консорціуму будуть зацікавлені не в збереженні транзиту через Україну, яка їх цікавить дуже-дуже опосередковано - а саме в нарощуванні транзиту через "потоки".

З тієї простої причини, що від того залежатиме повернення їхніх інвестиції та їхній чистий прибуток.

І якщо зараз німецький уряд не зміг порекомендувати німецьким компаніям не брати участь у сумнівному проекті - то за декілька років, коли вони захочуть повернути гроші, вкладені в цей проект, втручатись в ситуацію, діючи супроти інтересів національного бізнесу, німецький уряд, звичайно, також не буде.

Жорстка заява зазвичай стриманого Мааса була, вочевидь, спровокована також достатньо різкими діями посла США в Німеччині Річарда Гренделла, який розіслав німецьким компаніям - учасницям проекту листи з обіцянкою екстериторіальних санкцій з боку США.

Подія викликала нервову реакцію бізнесу - і демонстративне обурення всіх без винятку політичних сил Німеччини.

Втім, все це не відміняє того факту, що "Північний потік -2" таки відбудеться.

І це підкреслює два знакових моменти.

Перший із яких зводиться до того, що міжнародна політика Вашингтону у виконанні Дональда Трампа та його підлеглих зазнала демонстративного фіаско.

Попри заяви і погрози Вашингтону, Путін таки добудовує свій "Північний потік - 2".

Звичайно, можна припустити, що все це6 питання було не таким вже й важливим для чинної президентської адміністрації.

Але в такому разі Трамп цілком міг обмежитись "висловленням стурбоавності й жалю" щодо недалекоглядних дій Берліну - на чому і вимити руки.

Натомість зараз, після чисельних гострих суперечок і навіть листів американського посла із погрозами німецьким концернам, ситуація виглядає так, що США програли.

Можна встати на самміті НАТО і накричати на Меркель - і всіх решту присутніх.

Можна пригрозити виведенням військ США із Європи.

Але якщо у Вашингтоні не можуть заблокувати рядовий, загалом, економічний проект союзників, який шкодить безпеці цілого регіону (ну і економічним інтересам США, які хотіли торгувати скрапленим газом, також) - то схоже на те, що робота зовнішньополітичного відомства США та президента країни залишають бажати кращого.

Натомість другий момент полягає в тому, що Україна впродовж року-двох зустрінеться з достатньо серйозним економічним викликом.

Чи буде втрачено 3% ВВП, як то пророкують посадовці "Нафтогазу", чи, все-таки, трохи менше - але втрати будуть істотними.

І надіятись на те, що "Газпром" "під тиском Берліну збереже адекватний рівень транзиту через Україну - наївно.

Якби такі плани в російського газового монополіста були - то газпромівці брали б участь в тристоронніх консультації щодо транзиту газу між Україною, Росією і Євросоюзом, де і торгувались би про умови.

Натомість в реальності бачимо цілком інше - тристоронні зустрічі росіянами методично зриваються іще з літа минулого року.

Останній подібний зрив трапився не далі, як 15 січня, коли російська делегація не прибула на зустріч без пояснення причин.

Шанси на те, що до кінця року ніякої угоди щодо транзиту підписано не буде, зростають з кожним тижнем.

Завершиться все це хаотичними переговорами в січні 2020, коли з'ясується, що перекрити "потоками" потребу ЄС в газі "Газпром" не може, а винні в цьому українці, які не хочуть нічого транспортувати без угоди.

І угода таки буде - але короткотермінова і не надто прибуткова.

Але це вже буде зовсім інша історія.

Яка, раніше чи пізніше, таки призведе до скорочення транзиту до таких рівнів, які поставлять під питання його економічну доцільність.

Залишається сподіватись, що все це не стане "цілковитою несподіванкою" для "Нафтогазу", де наразі зайняті підрахунками астрономічних України від "газового рабства".

Що, звичайно, теж потрібне заняття.

Але було б добре, якби воно супроводжувалось ще й обдумуванням того, як саме може вижити українська газотранспортна система без свого направду несимпатичного, але поки що найбільшого клієнта.