«Скарби нації»: справжні козаки не носили шароварів

Презентація «Скарбів нації», третього фільму Акіма Галімова з циклу «Україна.

Повернення своєї історії», здивувала частотою згадування Міністерства інформаційної політики в позитивному контексті.

Виявляється, воно долучилося до створення проекту, і цю інформацію я пропустив.

Дотепер же поняття не мав, чим займається ця державна структура.

Україна, як на мій погляд, досі не має чіткого розуміння, що таке державна інформаційна політика і в якому напрямку вона повинна розвиватися.

Український електорат не захищений від російських інформаційних атак і загалом від інформації з Росії, яка досі має на мільйони наших громадян згубний вплив.

Навіть на адекватних.

Свідомі, прозахідно орієнтовані й здатні до критичного мислення українці для чогось поширюють у соціальних мережах щось, опубліковане російськими ЗМІ.

Цікаво, чи матиме новий фільм Акіма Галімова, прем'єра якого відбулася 19 січня в ефірі «1+1», аналогічну реакцію хоча б у Фейсбуку.

Певна реакція все ж не забарилася.

Хоч і не аж така бурхлива, як на викриття російського кінобізнесу Володимира Зеленського.

З того, що я встиг побачити незабаром після прем'єри, люди мислять у правильному напрямку.

Парадокс у тому, що самі автори «Скарбів нації» навряд хотіли загострити глядацьку увагу на жахливому стані пам'яток України.

Третій фільм згаданого циклу вкотре доводить: Росія вкрала нашу історію разом із артефактами.

Щось знищила, щось привласнила, багато переписала й перебрехала.

Проте не Росія винна, що наші унікальні пам'ятки, передусім палацові й замкові споруди, досі перебувають у жахливому стані.

Підозрюю: частина досі використовується людьми як аналог громадського туалету.

«Залишилося багато запитань до влади.

Ви зрозуміли важливість українського кіно, церкви, можливо, нарешті повернетеся обличчям і до музеїв і пам'яток культури? У фільмі видно, в якому стані деякі з них.

Бо війна не тільки на фронті», — ділиться враженнями на своїй сторінці Світлана Остапа.

З ними перегукується допис кам'янчанки, історикині й письменниці Лори Підгірної: «Єдине запитання: а чому за стільки років (нехай буде, Незалежності) жоден керівник музею, жоден співробітник, жоден довбаний чиновник або чиновниця з департаменту гумполітики не виявили ініціативи, не шукали спеціалістів, ніяк не діяли, аби бодай почати дослідження того фірману? За що ці люди отримують свою зарплату, якщо не розвивають, не популяризують історичну спадщину міста якісно, результативно?».

Звідси в мене теж питання: чому поверненням своєї історії займаються телевізійники.

Чий максимум можливостей — зняти достойний фільм, але реально поміняти стан речей вони не здатні.

Бо владою, яку приписують журналістам, занедбані гетьманські палаци не відродити.

Старожитності не повернути, нормальні підручники для шкіл не написати, художні фільми та серіали на історичну тематику в історичних декораціях не зняти тощо.

У фіналі «Скарбів нації» міністр культури Євген Нищук готовий створити робочу групу й почати процес повернення викраденого Росією.

Але визнає: у випадку з цією державою — лише через судові позови.

Так, ніби Росія колись визнавала провину, каялася й повертала чуже навіть за вироком суду.

Тож, на мою думку, «Скарби нації» — не про те, як автори шукали гетьманські клейноди.

Робили вони це із притаманним проекту розмахом: на землі, в небесах (переліт на повітряній кулі), під землею, під водою (Акім Галімов особисто занурюється з аквалангом), за морями й океанами (сліди вели до Туреччини й Америки).

Жанр вимагав елементів культурологічного детективу — і вони були з другої половини стрічки, коли мова зайшла про злочини більшовиків та радянський Гохран.

І все ж таки, як і в попередніх фільмах, головної мети досягти не вдалося.

Бо чим цінні, наприклад, фільми про Індіану Джонса? Тим, що у фіналі він знаходить Ковчег Заповіту, Чашу Грааля, Храм Долі й Кришталевий Череп.

Нехай він не заволодів цими артефактами — але разом із глядачами показав, де вони лежать.

Тобто, могли би лежати.

Аналогічно у творах Дена Брауна — професор Роберт Ленгдон розгадує всі квести й відшукує скарби.

На жаль, реалії нашого життя не дають змоги журналістам завершити свої пошуки дійсним поверненням втрачених матеріальних цінностей.

Сказане жодним чином не применшує значення роботи, зробленої командою.

Навпаки, Акім Галімов і всі залучені до проекту зробили набагато більше, ніж планували.

Просто слід подивитися на результат під іншим кутом зору.

Звісно, знайти булаву чи бодай місце, де вона захована, — ідеальний варіант.

Але розвінчати радянські міфи й стереотипи, які сьогодні досі живуть і квітнуть, навіть важливіше за повернення матеріальних цінностей.

Йдеться про українських козаків.

Як відомо, хлопці в червоних шароварах — наше все.

Вони ілюструють класичне вже українське радянське, зразка 1969 року, видання «Енеїди» Котляревського.

У шаровари Енея з компанією одягнув художник Анатолій Базилевич.

Двома роками раніше на студії «Київнаукфільм» вийшла перша серія мультику про трьох козаків — Грая, Ока й Тура.

Впродовж двадцяти наступних років глядачі побачили ще вісім серій, персонажі живуть досі, стали брендовими, і знову це — вусані в шароварах.

По цьому вбранню за часів СРСР визначали українців як етнос, у шароварах бачимо аніматорів на етнічних фестивалях дотепер.

Але гляньте фрагмент голлівудського фільму «Тарас Бульба» з Юлом Бріннером у головній ролі.

Побачите: американські костюмери запорожців у шаровари не вдягали.

Там були свої проблеми, зокрема — виконання козаками «калинки-малинки».

Проте до реконструкції одягу у Голлівуді в 1962 році підійшли ретельно.

Термін «шароварщина» ввійшов у обіг культурної й довколакультурної спільноти приблизно наприкінці 1980-х.

Одне з його значень — бутафорське, несправжнє, кітчеве.

Фільм «Скарби нації» свідомо чи підсвідомо підтвердив це.

Ще й навів докази.

Які, до речі, не аж так глибоко заховані.

Досить уважно прочитати хоча б «Опис України» Гійома де Боплана (на час першодруку, 1651 рік — «Опис України як кількох провінцій Польщі»).

Книга видавалася українською вже від початку 1980-х, особливої популярності набула в часи перебудови й перші роки Незалежності.

Керуючись лише цим текстом, Акім Галімов та його команда разом із реконструкторами відтворили справжній, а не намальований радянськими художниками козацький одяг.

Жодного натяку на шаровари.

Зручні для ходіння пішки й поїздок верхи вузькі штани.

До речі, вишиванок як доповнення до шароварів теж немає, вбрання цілком цивільне, позбавлене видимих етнографічних ознак, за кроєм — європейське.

Загалом козацька старшина жила в модернових палацах, їла морепродукти й вишукані французькі сири, пила вина, а не самогон.

А легендарний козацький куліш із пшона із салом — лише польова кухня, рецепт мало чим відрізняється від солдатської їжі інших армій.

Зрозуміти це тим більше важливо, якщо додати до цих відкриттів відомий факт про переписаного Миколою Гоголем «Тараса Бульбу».

Про існування першої, україноцентричної редакції культової героїчної повісті вперше широкого заговорили десять років тому, із нагоди 200-річчя з дня народження письменника.

Але українські видавці, які наввипередки кинулися перевидавати книжку «під дату», здебільшого не заморочувалися роботою над помилками.

«Скарби нації» дали глядачам нагоду порівняти два тексти.

Той, який узяв за основу Володимир Бортко, знявши «Тараса Бульбу», як показав час, у дусі російської пропаганди — і текст автентичний.

Щоправда, у фільмі не прозвучали причини.

За Гоголя повість ніхто не переписував.

Хворий на сухоти письменник отримав пропозицію, від якої через катастрофічний брак грошей не зміг відмовитися: переписати повість, додавши туди «русского духа», «русского характера», «русской силы» і згадавши доброго «русского царя».

Потому книжка пішла в масовий тираж, призначений для підняття бойового духу російських солдатів, а Гоголь дістав велике, як ntgth кажуть, роялті.

Це не засудження автора.

Це приклад тиску й ламання через коліно шляхом матеріального заохочення.

У фінальній частині «Скарбів нації» психолог розповідає, як російська радянська пропаганда розкрутила термін «З00-річчя возз'єднання України з Росією».

Застосовуючи для впровадження тренду «братні народи» навіть жіночу білизну.

Таким чином, історія України в тій частині, де йдеться про козацьку державу, стала для українців нецікавою.

І лишається такою досі, бо ініціативу спробував перехопити Віктор Ющенко — бездарно, в «шароварному» й «калиново-сопілковому» пафосному виконанні.

Проблема в тому, що в українській культурі тих часів, коли наша країна була під російським царатом і російськими більшовиками, історія козацьких часів дозволяла лише один контекст.

Богдан Хмельницький та інші гетьмани взяли владу для того, щоби потім радісно піти під протекторат Московського царства.

Тобто, козаки мріяли про возз'єднання з Росією, бо тільки так могли здобути волю.

Натомість Мазепа — зрадник, бо пішов проти Росії.

Україну в часі, до якого повернула глядачів команда Акіма Галімова, негласно заборонили розглядати як самостійну державу, котра мала всі необхідні атрибути.

І скарб, який закликають повернути, — не булава чи корона з пір'ячком, а історична правда.

В тому числі — у вигляді відновлених історичних пам'яток та гідне впорядкування музеїв і заповідників.

Отут Міністерство інформаційної політики так само може долучитися своїми ресурсами.