В глазу тайфуна. Как провозгласили Акт Воссоединения

У цей день здавалося, що буревії історії втомилися і зупинили свій руйнівний рух.

Насправді над Київом зупинилося «око тайфуну», де вітру може не бути.

Навколо ж української столиці усе пригиналося від буревіїв.

Зі сходу наступали більшовики.

З півдня – денікінці, що отримали підтримку Антанти.

На заході, на Волині і Галичині крутився польський вихор, а на Буковину – входило румунське військо.

У Євгена Чикаленка були погані передчуття.

Йому видавалося, що українську справу вже програли і треба готуватися до еміграції.

Здається, про еміграцію вже у січні 1919 року думав і Голова Директорії Володимир Винниченко.

12 січня Чикаленко записує діалог, який трапився між його сином Петром та Винниченком:.

– Всі тікають і Ви хочети мене покинути!.

– На мою думку, пора і Вам, Володимире Кириловичу, тікати, бо все чисто валиться, ніхто нікого не слухає, у Директорії випирсає з рук влада….

Чикаленко всі свої гроші вклав в українську справу.

І тепер з гіркотою спостерігав, як ця справа розвалюється.

Сам він очікував, що до Києва, як і рік тому увірвуться більшовики, його – як кандидата в гетьманські міністри і «буржуя» – цього разу не помилують, а розстріляють.

Від повалення гетьмана Павла Скоропадського не минуло і місяця, а настрої у Києві були панічними.

Міністерство закордонних справ переповнював натовп просителів, які клопоталися про паспорти та фіктивну приписку до будь-якої закордонної місії – головне утікти світ за очі.

«Одним словом, почалася еміграція української інтелігенції за кордон, яка боїться бути розстріляною більшовиками», - занотував Чикаленко 18 січня.

А 20 січня у щоденнику Євгена Чикаленка з’являється ще більш розпачлива нотатка:.

«Винниченко жде не діждеться конгресу, щоб передати всю владу, а самому втекти за кордон, він вже й пашпорт собі виробив, бо більшовики вже під самою Полтавою…».

Та 21 січня прийшли кращі вісті:.

«…січовики вибили більшовиків, які справді були зайняли Полтаву.

Настрій у всіх кращий і Винниченко вже наче покинув намір тікати, а ще сподівається, що конгрес його вибере за президента.

Горе, коли влада в руках людини настрою, хворої нервами, у якої все залежить від нервів…».

На наступний день – 22 січня 1919 року – було оголошено про те, що у Києві збереться український передпарламент, Трудовий конгрес, а на Софійській площі буде урочисто проголошено з’єднаня Галицької України з УНР.

Довга дорога до Соборності.

Концепцію політичної соборності України сформулювали в кінці XIX століття.

У Львові –.

23-літній студент-галичанин Юліан Бачинський.

У Харкові – 27-літній юрист-»східняк» Микола Міхновський.

У 1895 році Юліан Бачинський у праці «Україна irredenta» написав, що прапором української буржуазії є «Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна – одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!».

Четвертий з’їзд Української радикальної партії, що діяла в Галичині, у грудні того ж року майже одноголосно включив ці ідеї до своєї програми.

Коли в Харкові створювалась Революційна українська партія – перша українська партія підросійської України – то для неї Микола Міхновський написав програмну брошурку «Самостійна Україна» (Львів, 1900).

Автор підняв той стяг про який писав Юліан Бачинський.

Після слів, що молода українська інтелігенція «виписує на свому прапорі ці слова», вторував галичанину:.

«Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ».

А далі в тому ж абзаці, написав пророчу і актуальну й сьогодні тезу: «доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти… усі покоління українців йтимуть на війну».

Українські соціалісти царської Росії роками обговорювали «неіснуюче питання» – так називалась українська справа в дискусіях про партійні програми.

Націоналісти – готувались до війни.

У січні 1913 року Українська народна партія, заснована Міхновським, видає Універсал до українського народу усієї Соборної України:.

«Український народ мусить перейти цей етап, до здобуття незалежності….

Наказуємо усім нашім відділам і прихильникам усієї Соборної України негайно поробити усі заходи, даби український народ зустрів світову подію, що наближається, свідомий і готовий...

Брат на брата не зніме руки».

Війна наступила швидко.

Брат підавстрійський мусів йти проти брата підросійського.

Але саме під час першої світової війни українська справа виходить на перший план в програмах більшості партій.

Концепція соборності вплелася і до слів національного гцмну «Ще не вмерла Україна».

Цікаво, що Пало Чубинський насправді, не були авторами другого куплету:.

«Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,.

В ріднім краю панувати не дамо нікому».

Берестейське вікно можливостей.

Реальна соборність українських земель стала можливою 9 лютого 1918 року за підсумками Берестейського миру.

До складу незалежної з 22 січня цього ж року УНР увійшли Холмщина та Підляшшя.

Але без Криму і Кубані.

Хоч Законодавча рада самостійної Кубанської народної республіки ухвалила резолюцію про прилученя Кубані на федеративних умовах до України.

Умови миру в Бересті, яким завершилась перша світова війна у Східній Європі, не завадили Петру Болбачану у квітні 1918 року здійснити легендарний похід на Крим.

А Павлу Скоропадському – розпочати підготовку на базі окремої Запорозької дивізії Олександра Натієва (базувалась в районі річки Айдар) для звільнення Кубані від більшовиків.

У Берестейському договорі була також і таємна угода між УНР і Австро-Угорщиною, яка наближала об’єднання всіх українських земель.

Планувалось розділити Галичину (куди входив і Краків) на українську і польську, а українську частину – об’єднати з Буковиною в окремий автономний край імперії:.

«…не пізніше 20 липня 1918 року [цісарсько-королівський уряд] передасть державній раді схему закону у якому частину східньої Галичини замешкалу більшістю українців, відлучать від цього коронного краю і об’єднають з землями Буковини в один окремий коронний край.

уряд чинитиме все можливе, щоб цей закон перевести в силу».

Попри те, що в тексті не згадувалось Закарпаття, а факт угоди став публічним (домовленість розривалась), боротьба за українську автономію в Австрії продовжувалась.

На першому ж засіданні Української національної ради (предпарламент ЗУНР), яке проходило 19 жовтня 1918 року у Львові, речник галицьких українських соціал-демократів Микола Ганкевич поставив вимогу про злуку західно-українських земель з Українською державою.

Проголошення негайної злуки з тодішньою гетьманською Україною вимагала студентська молодь, військо (Українські січові стрільці) і соціал-демократи.

Їх підтримувала частина націонал-демократів і радикалів.

Есдеки, як згадує Степан Баран, водночас: «були найбільш ворожо настроєні до гетьмана Павла Скоропадського та його режиму».

Очевидно, вони відчували кінець гетьманської влади і прагнули якнайскоріше об’єднатись із своїми братами-есдеками Володимиром Винниченком та компанією.

Більшість ініціативу відхилила.

Однак меншість домовилась створювати всюди «Комітети з’єднання українських земель», вислати делегацію до Києва із представників усіх партій та інформувати соціал-демократичні партії центральних країн і Антанти про справу злуки.

Однак, перші переговірники виїхали лише вранці 5 листопада 1918 року, вже із охопленого боями Львова.

Осип Назарук, один з лідерів радикальної партії, та націонал-демократ Володимир Шухевич (його онук під час Другої світової очолить УПА).

За дорученням ідейного лідера УСС і організатора Листопадового чину Дмитра Вітовського вони просили гетьмана Павла Скоропадського про військово-технічну допомогу.

Питання кадрової допомоги, зокрема відрядження Окремого загону січових стрільців під керівництво Євгена Коновальця (з Білої Церкви до Львова), тоді ще не було актуальним.

Українська національна рада у Львові 9 листопада 1918 року знову розглянула «соборницьку ініціативу» – тепер вже пропозицію націонал-демократа Романа Перфецького.

Національна рада одноголосно вирішила: «в змаганню до здійснення національного ідеалу всього українського народу, поручає Державному Секретаріятови поробити потрібні заходи для з'єднання всіх українських земель в одну державу».

Місія Лонгина Цегельського і що з неї вийшло.

Пізніше Лонгин Цегельський обурюватиметься у спогадах: мовляв, хто це придумав, що українці Злуки не хотіли?!.

«Ті інформації є з грунту невірні.

(…) Розлад між Галичанами а Придніпрянцями з’явився аж пізнійше, коли Придніпрянці зачали переговорювати з Поляками, а Галичане з Денікінцями.

Ceгo розладу в грудни 1918 та в сични 1919 ще не було.

В час доконування злуки по обох сторонах був тільки єнтузіязм».

Цегельський мав підстави говорити так говорити про це: наприкінці 1918 року він очолив переговори між ЗУНР та УНР про об’єднання в одну державу.

Місія ця була надзвичайно складною.

Листопад 1918 року, який подавав стільки надій, в дійсності поховав соборницькі можливості Берестейського миру.

Румуни 9 листопада вторглись в Буковину і швидко окупували її (місцеві українці навіть не встигли зв’язатися із Львовам та Києвом) [8].

В Українській державі Скоропадського 16 листопада спалахнуло антигетьманське повстання, що призвело до вторгнення більшовицької Росії.

А 22 листопада галицькі українці змушені були здати Львів полякам.

Лише евакуація зі Львова дещо привела до тями, упевнених в собі галичан.

Тільки тепер Рада державних секретарів (уряд) ЗУНР приступила до реалізації соборницького рішення УНРади двотижневої давності.

Для переговорів до Києва відрядили Льонгіна Цегельского і Дмитра Левицького.

Галичанин Дмитро Левицький, майбутній посол УНР в Данії, добре орієнтувався у наддніпрянських справах.

У 1917 році він був головою Галицько-буковинського комітету в Києві.

Згодом він згадував: «Було вже тоді ясно, що перемога Директорії має тільки локальне значіння, і що ця влада спочиває на дуже крихких підставах».

Державні секретарі (міністри) ЗУНР з певною осторогою брались реалізовувати ухвалу свого парламенту.

На новопосталу соціалістичну Директорію УНР дивились скептично.

Дмитро Паліїв, помічник організатора Листопадового чину і Державного секретаря військових справ Д.

Вітовського згадує:.

«Вітовський повідомив мене, що… більшість Ради державних секретарів проти негайної злуки і з такими інструкціями їде делегація.

Вітовський як і ціла армія, був за проголошення негайної злуки й створення одної армії.

Тому доручив мені ці настрої армії передати Директорії».

Лонгин Цегельский у спогадах пояснює причини такої поведінки.

Основним каменем спотикання було питання автономії ЗУНР в складі УНР.

Галичани були виховані на традиціях австрійської правової системи і тому побоювались російського правового поля, яке продовжувало діяти в УНР.

Боялись теж «перейнятого [наддніпрянцями] від москалів автократизму».

Переговори у Фастові і почалися, і тривали складно.

Петлюра тоді був ще на фронті: протистояння із військом гетьмана Скоропадського тривало ще майже 2 тижні.

І тому Цегельський та Левицький спочатку мали справу з неповним складом Директорії.

Від самого початку почалося з конфузів.

Ось що потім записав Лонгин Цегельський про переговори у Фастові:.

«Вже ті перші розмови виявили, як небувалими в державних і взагалі в політичних справах були деякі члени Директорії.

Швець та Макаренко зробили приміром квестію з такої формальної дрібниці, що наша повновласть була адресована до «Української Держави».

Вони думали, що «держава» се «гетьманщина», а вони Директорія – не «Держава», а «република»!.

Треба, було толкувати їм, що «держава» – поняття загальне та ширше, а «гетьманат» чи «република» – се поняття вузші, що містяться в поняттю «держава».

На підмогу нам пocпішили Винниченко і Андрієвський (з фаху адвокат) та вибили своїм товаришам з голови їх дивні погляди».

Тим не менше передвступний договір про об'єднання ЗУНР і УНР в єдину державу був підписаний представниками обох сторін у Фастові 1-м грудня 1918 року.

Хоча сам Цегельський писав, що фактичним днем підписання угоди було 4 грудня 1918 року.

Документ, який підготував Л.

Цегельський, підписали обидва представники ЗУНР і члени Директорії, окрім Андрія Макаренка (якого в Фастові ще не було).

У договорі був і пункт, що ЗУНР «дістає теріторіяльну автономію, котрої межі означить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними законодатними й правительственними державними орґанами обох Республік».

У грудні Цегельський, принаймні, ще раз приїжджає до Києва.

Тоді у Києві обговорювали, чи скликати стари передпарламент – Центральну Раду, чи творити новий склад під новою назвою? Однією з задач нового передпарламенту було затвердження Акту Злуки.

22 грудня Цегельський прийшов у гості до Чикаленка і докладно доповів ситуацію в Галичині.

Про те, що цього разу він приїхав просити військової допомоги.

Бо ЗУНР мобілізувала до 60 000, але цього не вистачає для того, щоб протистояти полякам.

Він казав, що Львів і Перемишль захопили поляки, а всю Буковину – румуни.

І добровільно нічого не віддадуть.

«Взагалі в Галичині не так добре, як нам здавалося здалека.

Цегельському тут теж показалось не так добре, як видавалось з Галичини», - записав після цієї зустрічі Чикаленко.

Цегельський боявся, що «більшовицька» політика Директорії підштовхне Антанту до глибшого союзу з російськими антибільшовицькими силами, з Денікіним, «з’єднає Росію і покладе край українській державності».

Чикаленко теж боявся цієї небезпеки.

Дмитро Вітовський: обєднання і негайно!.

Передугоду мав ратифікувати галицький передпарламент – Українська національна рада.

Однак, як свідчив отаман УСС Никифор Гірняк, опираючись на своє спілкування із Дмитром Вітовським, справа затягувалась.

Проти винесення відповідного закону виступили рішуче декотрі державні секретарі, між ними і Цегельський, «бо соборність, поки що не актуальна».

Врешті Вітовський поставив питання руба перед Радою держсекретарів.

Він заявив, якщо відкинуть його внесення – він звернеться з справою соборності до армії, а вона вся хоче негайного її проголошення (такий же настрій панував і серед селянства).

Наслідком цього виступу, за версією Гірняка, державні секретарі схвалили відповідний закон про злуку.

Законопроект винесено на розгляд докооптованої делегатами з повітів УНРади, яка зібралась 1 січня в Станиславові (тепер – Івано-Франківськ).

Єдиною істотною темою зборів була справа злуки.

Президент ради Євген Петрушевич скерував законопроект у комісію закордонних (!) справ.

Один з депутатів, згадував:.

«Більшість бажала злуки без застережень, меншість, зложена переважно зі старших австрійських парляментаристів, боялася сильної хвилі від сходу… і намагалася ше підтримувати кордон між західиьою східньою частиною українського народу».

Ввечері 3 січня 1919 року відбулось урочисте засідання ради.

Ратифікаційний закон, чи то пак – резолюцію, схвалили без дебатів.

Голосування відбувалось через акламацію, тобто через вставання з місця і без підрахунку голосів.

Після одноголосного рішення зал заспівав «Ще не вмерла…».

Головним мотором законопроекту був Дмитро Вітовський.

Під будинком нарад зібрались сотні людей, які очікували рішення… Нарешті на балкон будинку засідань (тепер це готель «Дністер») вишли парламентарії – приймати військовий парад залоги міста.

Темні вулиці міста освітили смолоскипи.

Салютуючи раді пройшли колони піхоти, кінноти і артилерії.

З балкону до воїнів промовив вітальне слово герой дня – Дмитро Вітовський.

Галичина з ентузіазмом сприйняла новину.

Майже в кожному повітовому містечку, де діяла влада ЗУНР, в січні 1919 року відбулись святкові віча з нагоди проголошення злуки з УНР.

За об’єднання голосував і о.

Андрій Бандера, делегат від калуського повіту.

«Батько був послом до парляменту Західньо-Української Народньої Республіки - Української Національної Ради в Станиславові і брав активну участь у формуванні державного життя в Калущині.

Особливий вплив на кристалізацію моєї національно-політичної свідомости мали величні святкування і загальне одушевлення злуки ЗУНР з Українською Народньою Республікою в одну державу, в січні 1919 р.».

Військовий держсекретар Дмитро Вітовський, одразу ж – 3 січня – надіслав публічну вітальну телеграму Симонові Петлюрі:.

«Хай об’єднання, сповнене спільно пролитою кровлю обох бувших республік, довершить мрію щастя робучого українського народу».

Ця телеграма і стала ключовим повідомлення про подію в Галичині, наприклад, для читачів київської газети «Нова Ради».

Окрім цього Вітовський, одразу ж, вночі з 3 на 4 січня видав Універсал до галицької армії (основу документу підготував «молоомузівець» Василь Пачовський), який настуного дня вже був на фронті:.

«Жовніри! …Тепер або ніколи – приналежати нашим землям до Великої України …Або рай на Вкраїні, або пекло в Польщі! …Радуйся З’єднана Українська Земле!».

Цей візит зафіксував практичну соборність через включення до місцевої Окружної військовї команди галицької армії волинських повітів Дубно і Кременця, які територіально входили до складу УНР.

«По злуці українських земель, – заявив Олександр Шаповал – кожний ворог стає спільним українським ворогом..

В українсько-польській війні поможе Велика Україна Гали­чанам одягами й воєнним приладдєм.

…а в по­требі прийдуть брати знад Дніпра, щоб відперти спільно ляцького наїздника, щоби спільно пролитою кров'ю засвідчити на ділі соборність українських земель».

Важка підготовка урочистості.

Галицькі політики справу реальної злуки знову затягували.

Формальне звернення від президії УНРади і Ради державних секретарів ЗУНР про затвердження договору про злуку надіслано Директорії УНР лише 16 січня.

Тобто подання готувалось майже два тижні… Символічно, що того ж дня Директорія УНР офіційно оголосила війну радянській Росії, як відповідь на фактичну військову агресію.

Рішення від 3 січня, хоч і прийняте одноглосно, але – в дійсності – ще більше заплутало позиції галичан щодо статусу ЗУНР.

Держсекретарі Лонгін Цегельський та есдек Мар’ян Козаневич із Калуша заявили, що тепер ЗУНР втратила суверенність.

Секретар УНРади Степан Витвицький та Дмитро Вітовський відстоювали позиції суверенності ЗУНР.

Останній виступав проти ліквідації кордону, доки не буде підписно договір про товарообмін.

Справу об’єднання тепер форсувала Директорія УНР, яка загорілась ідеєю стягнути на Трудовий конгрес (передпарламент УНР) якнайбільшу кількість делегатів із ЗУНР.

Голова Директорії Володимир Винниченко попросив Євгена Коновальця позитивно полагодити цю справу, коли той у першій половині січня 1919 р.

виїхав до Станиславова.

Цікаво, що командир січових стрільців їхав до держсекретаріату військових справ ЗУНР і до начальної команди Галицької армії, «щоб порозумітися в справі виміни військових частин, а при цій нагоді порушити також справу проголошення злуки ЗУНР з УНР» [21].

Замість 67 представників від ЗУНР на Трудовий конгрес, УНРада сформувала делегацію із 35 представників для участі в акті проголошення злуки.

І це вже в Києві їх вдалось переконати взяти участь у конгресі.

Очолював цю групу лідер радикальної партії Лев Бачинський – перший віце-президент УНРади.

А от президент ради – Євген Петрушевич – показово до Києва не поїхав.

Буковину представляв Осип Безпалко, а Закарпаття – Іван Мигалко та Іван Патрус.

Однак, абсолютну більшість делегації творили галичани.

Принаймні п’ятеро були держсекретарями ЗУНР: Дмитро Вітовський, Роман Перфецький, Лонгін Цегельський, а також Іван Мирон та Осип Бурачинський.

Від УНРади була велика група депутатів, зокрема член радикальної партії Василь Стефаник і націонал-демократ Тимотей Старух (стане заступником голови на Трудовому конгресі; батько легендарного згодом діяча ОУН Ярослава Старуха).

Наддніпрянці влаштували галичанам, які приїхали ввечері 18 січня, гідний прийом: з військовими почестями і поселеням в Ґранд Ґотелі.

Особливо були вражені депутатами від селянства.

Так, наприклад, гуцул Петро Шекерик-Доників під час неформального урочистого прийняття галицької делегації справив величезне враження, коли виступив проти партійних сварок і за українську державність.

Вражений був і він, коли військова варта ставала перед ним на «струнко»:.

«Я йшов у червонім сердаці, в рогатій гуцульській шапці та довгій, сивій мантлі на опашки.

Вже по дорозі не знали, за кого мене вважати в сьому строю… а один пост із «Охорони Гол[овного] Отамана» назвав мене конзулем у пурпурі та станув «позір».

Тогочасний військовий міністр Директорії генерал Олександр Греков згадував, що коли він повернувся 19 січня з Одеси, то не мав часу зайнятись організацією оборони УНР.

Уряд вів переговори про злуку із комісією С.

Вітика, Л.

Бачинський та Т.

Старуха (головами і речником трьох найбільших українських партій Галичини):.

«Звичайно, справа такої ваги відсунула всі біжучі справи на другий плян.

Рада міністрів мала засідання цілими днями, бо йшли ввесь час наради з делегатами».

Тим не менше уряд знайшов час, щоб прийняти рішення про доручення міністру народної освіти Івану Огієнку розробити порядок урочистого святкування злуки, а теж – виділити на свято 100 000 рублів.

Міністр включив до програми сильний церковний компонент – по всіх церквах мав бути прочитаний акт злуки та відправлені урочисті молебні подяки, а на знак великого торжества – дзвонити дзвони, як на Великдень.

«Коли про ці точки програми довідався тодішній Голова Директорії УНР Володимир Винниченко….

то аж загрозив димісією….

Тільки діставши від професора Огієнка відповідь, що цю програму вже прийняла й затвердила Рада Міністрів, що відкликати її вже не можна… перестав лякати своєю димісією, але на урочистий молебень на Софійському майдані «товариш» Винниченко прибути не зволив».

Але судячи з щоденника Чикаленка, Винниченко до непарним дням усім навколо погрожував своєю відставкою, а по парних – настрій змінювався на протилежний.

Здається, до цих погроз Винниченка усі вже звикли.

Свято соборності.

Першу річницю незалежності України, тобто 22 січня, уряд оголосив загальнонаціональним святом та вихідним днем.

Від самого ранку Київ набув урочистого вигляду.

На всіх будинках, як і планувалось напередодні, маяли українські прапори, а на балконах вивішувались килими й полотна з яскравими українськими візерунками.

Ялинкові гірлянди переплітались національними стрічками.

На балконах урядових будинків можна було побачити портрети і бюсти Шевченка, портрети Хмельницького та Мазепи.

При вході з Володимирівської вулиці на Софіївську площу збудували тріумфальну арку, яку прикрасили гербами Наддніпрянщини і Галичини.

На площі – прибили до стовбів герби українських земель та плакати.

«Ліхтарні і телефонічні стовпи кілометрами [стояли] вздовж вулиць у гербах, вінках і прапорах» ще з 19 січня, коли вібувались похорони Січових стільців, які загинули в протигетьманському повстанні.

Об 11.00 на площі – під музику – почали вишиковуватись у чотирикутник українські військові частини, зокрема артилерія і кулеметні команди.

Старшокласники із своїми шкільними адміністраціями вишиковувались перед «шпалірами» (коробками) військових в середині периметру.

Школи, зокрема приватні, за планом мали приходити із своїми оркестрами і прапорами.

Одночасно з учнями приходили робітники, профспілки, а також представники інших громадських, міських і земських інституцій з національними прапорами і своїми оркестрами.

Першою прийшла делегація залізничників із величезним прапором з написом: «Слава українським Героям!».

Усі ці делегації заповнювали периметр і прилеглі вулиці, щоб краще бачити – деякі учасники повилазили на дерева.

«Між ними є українські робітники, що поуставлялись групами відповідно до своїх фахів, і представники українського селянства, потім прийшли різні урядовці.

представники української кооперації, …губерніального та й повітового земства, «Рада Громади Українців Римо-Католиків», Рада Української Студентської Громади, українські артисти й багато інших».

Розташуванням делегацій, як і усім церемоніалом керував Микола Садовський.

В українському жупані, смушевій шапці та з «правдивими козацькими вусами» - він стояв у автомобілі, який снував туди-сюди.

Ще з самого ранку по всіх церквах міста відправлялись святкові Богослуження.

А на 11.30 процесії парафіян сходились на Софіївську площу та займали призначені їм місця із своїми хоругвами.

Водночас у Софіївському соборі йшла Служба Божа, яку правив єпископ черкаський Назарій (Блінов).

В цій же службі брали участь архієпископ катеринославський і маріупольский Агапіт (Вишневський) і чотири єпископи: мінський – Георгій, вінницький – Амвросій, канівський – Василь і уманський – Димитрій.

«В полудне вийшло з Собора Духовенство в ризах єрейських та архієрейських.

Воно уставилось довма рядами під деревляним обеліском Директорії навпроти Собора і дзвіниці Мазепи, коли в тім часі Директорія і посли від Галичини, Кубані та окремих міст зайняли місце на високих степенцях обеліску, наче на великій трибуні».

О 12.00 під звуки оркестру і вигуки «Слава!», попід тріумфальну арку, приїхали на автомобілях (тобто без участі в Богослужбі) члени Директорії і Ради Міністрів УНР, делегація ЗУНР, делегати Трудового конгресу, представники дипломатичного корпусу.

Оркестр заграв національний гімн.

Знову зазвучали гучні вигуки «Слава!».

«Наша делегація… – згадував Петро Шикерик-Донників – станула між Мазепиною дзвінницею і памятником Хмельницького, лицем до тризуба, плечима до дзвінниці;.

Директорія… та міністри У.

Ради лицем до дзвінниці; за їх плечима представники чужих держав.

Нам по правиці стояли церковні прапори і владики в золоті та духовенство в довгих ризах; …працювали фотоґрафічні апарати».

Затрубіла сурма.

Спершу слово взяв керівник галицької делегації Лев Бачинський.

Лев Бачинський заяввив, що делегація Західної України приходить до матери городів українських злучити на віки Галичину, Буковину і Закарпаття з матірним тілом.

Далі Лонгін Цегельський повертається обличчям до Директорії і зачитав грамоту, яка включала текст закону ЗУНР від 3 січня:.

«До світлої Директорії Української Народної Республіки в Києві.

Президія Української Національної Ради і Ради Державних Секретарів Західної Української Народної Республіки мають честь подати отцим до відома світлої Директорії і Правительству УНР, що Українська Національна Рада, яко найвищий законодатний орган ЗУHP на торжественнім засіданню в Станиславові дня 3 січня 1919 року, одноголосно рішила, що слідує:.

«Українська Національна Рада, виконуючи право самоозначення Українського Народу, проголошує торжественно зʼєднання з нинішним днем ЗУHP з УНР в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку».

Цей документ Л.

Бачинський передав голові Директорії Володимирові Винниченку, який сказавши кілька слів, передав його прем’єру Володимиру Чехівському.

У відповідь член Директорії Федір Швець проголошує новий Універсал Директорії від 22 січня.

На весь Софійський майдан прозвучали ключові слова 22 січня 1919 року:.

«Од нині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини Єдиної України – Західно-Українська Народня Республика (Галичина, Буковина й Закарпаття) і Наддніпрянська Велика Україна».

Обидва документи, одразу після їхнього проголошення, член галицької делегації Ярослав Олесницький озвучував французькою мовою для представників європейських держав.

Щоб усі присутні могли почути грамоти, їх ретранслювали диякони-окличники – під вигуки «Слава!» – із спеціальних трибун по всіх чотирьох кутах Софївської площі.

Згодом Я.

Олесницький згадував: «На наших очах здійснилося те, про що недавно ще хіба тільки можна було мріяти в найсміливших думках».

Вдаврив дзвін на дзвіниці Мазепи (за планом – дзвони били по всіх церквах з 13.00 до 15.00).

Були чути гарматні постріли з Печерська – 121 залп на честь Соборної України!.

«За тим сколихнули небесним зводом грімкі оклики: «Слава Україні! Нехай живе суверенна, соборна Україна! І заграла музика гимн: «Вже воскресла Україна!»…всі цілувалися як рідні брати» – згадував емоційне піднесення Петро Шикерик-Донників.

«Богато людей плакало від зворушення», а особливо щасливими відчували себе галичани, яких було багато в армії, в редакціях, державних та громадських установах Києва.

Далі духовенство відправило молебень.

Відспівали «Вічную пам'ять» тим, що полягли в боротьбі за волю України.

Директорії, українському народу і війську – «Многая літа».

Архиєпископ Агапіт виступив українською мовою з вітальною промовою у якій заявив:.

«Підчас руйнування України знайшлись вони, її вірні діти, що допомогли їй устати на ноги й об'єднали її в одну Народню Республику».

І далі:.

«…якраз сьогодня обходимо нове свято зєдниненням двох частин України, а я молюся і благаю Господа, щоби зі зєдиненням обох частин України Господь зіслав на нас єдність духа».

Лонгин Цегельский зафіксував у своїй памяті, що майже вся Директорія і її оточення були не лише соціалістами, але й атеїстами або, принаймні агностиками – окрім прем’єра Володимира Чехівського.

Попри це під час молебня всі стояли з непокритими головами.

«Винниченко дещо крутився в часі Служби та робив легкі гримаси нетерплячки устами і бровами», а опісля сам розповів Цегельському, що молебень був «зайвою несподіванкою».

«Ні один наш видатний революційний акт – згадував Винниченко – не обходився без участи попівства.

Кожний Універсал неодмінно читався на Софійському плацу, з парадами, з юрбою попів, з церковним дзвоном, молебнем..

І вся «революційна» влада… співали молебні, цілували попівські хрести… Це, мовляв, «імпонувало» масам і привертало прихильність попівства до національної української справи».

Після молебня окрекстри заграли, а перший український національний хор та інші хори заспівали знову гімн (славень за час свята виконувався кілька разів).

Отці повернулись до храму, а члени Директорії і галицькі гості підійшли до памятника Богдану Хмельницькому на підвищення – для огляду військового параду.

Командував парадом засновник Пласту Іван Чмола.

Січові стрільці йшли в своїх сталевих шоломах.

Військо зробило широкий прохід крізь юрму.

З боку Дніпра зазвучала музика.

Оркестр вийшов на середину площі і встав навпроти Директорії.

«І поплили, дефілюючи перед Директорією та західно-українською делегацією полки за полками: піхота, артилерія, кіннота, січові стрільці, гуцули, гайдамаки, і т.

Нарід зі здивованням зразу мовчки глядів на справно дефілюючі та салютуючі полки.

Але коли надійшов гуцульський курінь січових стрільців у зелізних шеломах, хлоп в хлопа як смерека, всі як ялиці в Чорногорі, що під їх маршом аж земля стугоніла – товпа не видержала: «Слава! Слава стрільцям! Слава Гуцулам! Слава Галичанам!» загреміло з соток тисяч грудин і в очах всіх заблисли слези радости», - так запам’ятав цю мить Лонгин Цегельський.

Гуцилів, скоріш за все, було кілька сотень, які Держсекретаріат військових справ ЗУНР скерував на допомогу УНР.

Вони розміщувались в Бендерських казармах у Києві під проводом галичанина Ом[еляна?] Чорноокого та вважались стійкими до зарази більшовизму.

Лонгин Цегельський не приховував ейфорії:.

«Се була хвиля, якої до гробової дошки не забуваєсь.

І вся українська нація не забуде її ніколи – та доси не спічне, доки знов на софійській площі не задефілюють Гуцули, Бойки та Лемки, Підгіряне, Подоляне, Запорожці, Полтавці, Слобожане, Поліщуки, Кубанці та Холмчаки разом з Киянами перед золотим тризубом на синьому полі».

Коли він записував ці слова, День Соборності вже став і спогадом і – знову – мрією.

Бо українці знову втратили державність, втратили соборність, були розділені між чужими державами.

А от Чикаленко відчував загрозу нового розділу.

За пару днів після Дня Злуки він пише в щоденнику:.

«В австрійській пресі, як пише Липинський, вже обмірковується поділ україни в такий спосіб: Польща бере собі Галиину, Волинь, Поділля і частину Київщини, Румунія – Буковину і Бесарабію з Одесою, чехо-словаки – Угорську Русь та Лемківщину, а решта одходить до Москви».

Трагічна перспектива не виходила Чикаленкові кілька днів:.

«Взагалі трагічне становище українського народу; і коли його поривання до організації своєї держави не здійснять тепер, то доведеться, як і полякам, ще ждати на другу мирову війну, після якої вже напевне прийде черга і на українську державу».

Євген Чикаленко виявився пророком: українці цього разу не втримали, ані своєї державності, ані її соборності.

Протягом ХХ століття ця помилка коштувала українцям близька 16 мільйонів життів.

Проте Акт Злуки сформулював порядок денний, який мусили вконувати навіть Сталін з Рузвельтом.

Але для цього, як і передбачав Чикаленко, знадоблася Друга світова.

У День Злуки, 22 січня 1919 року Чикаленко важкою рукою виводив:.

«Як воно не складеться в ближчим часі, а сьогоднішнє з’єднання України в одну державу після 700-літньої розлуки єсть величезної ваги річ».