Навіщо Путін загнав вірменські війська до Сирії

Лідер вірменської революції Нікол Пашинян деякий, досить короткий час був ситуативним кумиром українських гарячих голів, які увірували в те, що "Вірменії вдалося".

Трохи пізніше, коли нова влада, яку очолював і уособлював Пашинян, почала вести традиційну проросійську риторику , частину своїх українських прихильників вірменський прем'єр, сам того не знаючи, розгубив.

І от в Україні знову звернули увагу на південнокавказьку державу, через резонансну новину.

Вірменія відправила майже 100 своїх військовослужбовців до Сирії.

Зроблено це було "на прохання Росії" - що варто читати як прямий наказ "старшого брата".

В Кремлі наказали їхати – вірмени поїхали.

Звісно, мету візиту завуалювали красивою фразою "не братимуть участі у військових діях – перед ними стоять гуманітарні завдання".

Але для тих, хто пам'ятає історію радянської інтервенції до Афганістану, нічого нового в цьому формулюванні немає.

Росія Путіна планомірно відкочується до часів Брежнєва та такого омріяного нею біполярного світу, тож обдурити фразами про "гуманітарні завдання" вона може хіба що власних підданих.

Тим паче, на відміну від афганської історії, вірменські цинкові гроби на Росію не везтимуть.

Те, що Вірменія – країна абсолютно залежна від Росії, ні для кого не секрет.

Тут вам і економічна складова, перш за все енергетична, і, що значно важливіше, політична.

Росія, яка ще в радянському камуфляжі, допомогла роздмухати карабаський конфлікт, тепер – через свою 102-у військову базу – є фактичним гарантом існування невизнаної світом Республіки Арцах.

Водночас із цим, саме існування цього незалежного від Азербайджану державного утворення є капканом, який утримує Вірменію на російському гачку.

Вийти з Карабаху вірмени не можуть – це буде зрада своїх братів, але залишатися без сторонньої підтримки – теж, бо сили ворогуючих сторін нині досить серйозно відрізняються.

Саме для цього потрібна Росія у Вірменії.

Але навіщо потрібна Вірменія в Сирії?.

Як відомо, Росія не любить ніяких революцій на власних околицях.

Тільки такі, які інспірує сама.

Та й навіть до таких вона ставиться із підозрою.

Чудовий приклад – грузинська революція троянд.

Тоді Кремль, зігравши у нейтралітет, фактично "злив" Шеварднадзе, очікуючи на дружні (у кремлівському розумінні слова "дружба") стосунки із новим керівництвом Грузії в особі Михеїла Саакашвілі.

Коли через деякий час виявилося, що у Саакашвілі є своя позиція щодо майбутнього як країни, так і своєї влади – розпочалася справжня політична війна, яка завершилася війною реальною.

Тож формула "революція – зло" є для Кремля константою.

Звісно, Пашинян у всіх тих умовах, які склалися у Вірменії – є революціонером і реформатором у досить обмежених умовах.

Грубо кажучи – на повідку.

Доки цей повідок дозволяє, Пашинян займається (чи імітує) реформами.

А далі – зась.

Здавалося б, усе й так іде непогано, з початку року Росія підняла ціни на газ для Вірменії на 10%.

Але навіщо було втягувати вірмен у сирійську історію?.

Та для того, що Путіну потрібна повністю керована Вірменія.

(Точно так же, до речі, як і Білорусь, з якою теж в кінці минулого року зіграли у цікаву гру, наслідки якої ми ще побачимо у недалекому майбутньому.) Керована настільки, щоб навіть думок "піти наліво" у Пашиняна і Ко не виникало.

А куди вони можуть рипнутися після того, як світова спільнота зафіксує аж ніяк не "гуманітарні завдання" у виконанні вірменських військових? Тільки у "братні" обійми Росії.

Про це дуже добре може розповісти той же нерукопожатний Лукашенко.

Причому в обмін на цю тотальну лояльність Росія цілком може дозволити Пашиняну і провести якісь дрібні реформи, щоб завоювати у електората яскраву популістичну прихильність.

Власне, в тій же Білорусі президент є реально, а не декларативно, популярною персоною.

Нехай і не настільки, наскільки йому малюють на кожних виборах – але ця популярність має під собою реальне підґрунтя.

Чом би й Пашиняну не стати таким собі вірменським Лукашенком, хоча б у форматі народної любові?.

Та за все треба платити.

От Вірменія і платить – виконанням забаганок Кремля.

Так, звісно, все це можна красиво обставити, до того ж, сирійське Алеппо – місто для вірмен знакове, там ще у середині минулого століття жило більше 60 тисяч представників цього народу.

Тож особливих проблем у поясненні цієї місії у Пашиняна і не буде.

Але, якими б не були ці пояснення, справжня роль цих 83 військових – заручники у руках Кремля.

Заручники, які своїми діями ще більше підштовхнуть Вірменію у російську орбіту.

Чого в глобальному смислі і намагається досягнути Путін.

Згадайте, окупація Чехословаччини 1968 року, після празької весни, теж проходила не одними радянськими військами.

Так, це було формально, декоративно – на фоні 170 тисяч радянських солдат 40 тисяч польських, 15 тисяч східнонімецьких (які взагалі не входили на територію ЧССР), 12,5 тисяч угорських і всього 2,5 тисячі болгарських виглядали досить скромно.

Але це було.

Щоб показати єдність соцтабору і ще більше прив'язати окуповані країни Східної Європи до Кремля.