«Давай, танцюй!»: християнська філософія в примітивній обгортці

Роботу над ним розпочали 4 роки тому.

З того часу Олександр встиг зняти ще одну стрічку, «Шляхетні волоцюги».

Бо зйомки «Давай, танцюй!» неодноразово зупиняли через брак коштів.

Врешті, чималу суму – яку не розголошують – виділив мобільний оператор «Київстар».

Проте дистриб’юторам весь час щось у фільмі не підходило.

2017 року його презентувала прокатна компанія MMD, але він злетів з плану релізі.

2018-го вигулькнув у планах компанії B&H.

А цього року знову перекочував до MMD.

Може між дистриб’юторами точилася боротьба за право володіння, а не навпаки?.

@video=//www

Якщо дивитися з боку і зважати на орієнтацію виробників на молодіжну аудиторію віку 15-20 років – а це найбільш ласа частина глядацької аудиторії для кінотеатрів, – танцювальний фільм у стилі хіп-хоп, брейк і «контемпорері» з використанням музики Монатіка цілком може виглядати привабливим для прокатника.

А якщо повірити на слово ще й продюсеру, який на після фільмовій прес-конференції серйозно заявляв свій фільм як «реально хорошее кино», і що його треба дивитися, бо «мы много работали», то взагалі перед нами мав би бути потенційний хіт.

На жаль, так не вийшло.

Попри справді видатну роботу постановників, операторів та звуковиків.

«Смешались в кучу кони, люди»...

Назагал історія про хлопця, який приїздить до Києва, щоб виграти танцювальний конкурс, а за отримані від перемоги гроші зробити операцію молодшому брату – зрозуміла, соціально уніфікована і прийнятна для пубертатного глядача.

З долученням до історії симпатичної дівчини, кохання до неї і потреби геройського рятування предмету палких почуттів з рук злочинців, випливає щось на кшталт нинішніх американських екшн-мелодрам для підлітків.

Вершиною шоу стають самі танці, зняті винахідливо, яскраво, моторно і захопливо.

Чим стрічка завдячує операторові Микиті Кузьменку та постановникам трюків і танцювальних номерів.

Такого в Україні ще не знімали.

Втім, усе псує найважливіше в кіно – деталі.

Ці кляті білі нитки лізуть в очі від початку, впродовж фільму, а у фіналі перетворюються на канати, що вивалюються з екрану.

І цьому, як це не дивно, потурає персонаж Римми Зюбіної, мами героя, яка на вокзалі десь-із-Донбасу намагається комічно показати гіперопіку, а виходить – не смішна карикатура на недолугих людей.

Потім так само чинить персонаж Олександра Пожарського, таксиста з оселедцем, що ганяється за хлопцем з видраним важелем коробки передач у формі булави.

Щоб не перелічувати весь список такого ґатунку ролей, є сенс згадати про Данила Вулицького – одного з небагатьох магнітів у фільмі з цілком сильним тяжінням уваги і точним попаданням в образ – ідеальна аферистсько-бандитська зовнішність із доброю гіперболою реакцій, які й потрібні були для втілення комедійно-злого персонажа (хоча Данило, незважаючи на його акторську професію, в час зйомок фільму працював директором Національної кінематеки України, колишнього «Київнаукфільму», де частково проходили зйомки «Давай, танцюй!»).

І це при тому, що роль у нього була епізодична і лише під фінал.

Натомість про виконавців головних ролей – Дениса Реконвальда, Валентину Войтенко і Романа Чухманенка – можна говорити тільки зі співчуттям: намагання, потуги на акторство більше дратували своєю неоковирністю, ніж примушували співпереживати їхнім героям.

І біль розчарування фільмом міг би бути трохи притлумлений тим фактом, що артисти не є професіоналами в лицедійстві – їх вибирали півроку на кастингу з-поміж «актерствующих танцоров и танцующих актеров», як чудово висловився режисер.

Справді, можна було б закрити очі на дебют.

Якби не дика вербальна частина фільму.

Якою мовою говорили герої – досі загадка.

Як стверджував продюсер на прес-конференції, вони намагалися вигадати (?) суржик для персонажів, адже, на їхню думку, в країні (!) мало хто може добре говорити українською.

І це було сказано без сміху, хоч і з посмішкою на вустах.

Більше того: спостерігаючи за ліпсингом акторів, не важко було побачити російську вимову.

Тобто фільм знімався російською, а потім дублювався тією мовою, яку назвали суржиком.

Але ж можна було попрацювати над словами, виписати яскраві фрази, погратися на контрастах.

Намагання були, а хто ж перекладав сценарій, виробники чомусь так і не сказали.

Як і про наявність українських редакторів.

Укупі з левовою частиною російськомовних пісень у фільмі, хай і написаних лучанином Монатіком, концепт фільму «Давай, танцюй!» проситься назвати «зробленим під російський ринок».

Хіба що не дуже туди попадає дрібна гомосексуальна сюжетна лінія – один з танцюристів поклав око на головного героя.

Втім, ця лінія була швидко і метафорично обрубана головною героїнею, яка сказала, що, мовляв, Попелюшка чекає на принца з правильною орієнтацією..

Таким чином, фільм обрубав собі хід до Європи, де за такі вислови можуть і звинуватити у гомофобії.

Цікаво, що одним з персонажів фільму є священик, трохи притрушений і зовсім не класичний, але з довгим волоссям, цапиною борідкою на молодому обличчі і православним хрестом на рясі.

І в розмові з танцюристом, ображеним на Господа, він порекомендував тому звернутися до Бога в молитві, зауважуючи на згадку про везіння: «Везінням керує Бог».

Від такої мудрої й абсолютно несподіваної у фільмовому контексті фрази може й заціпити.

На що, можливо, далекоглядно розраховували виробники, які самі мають стосунок до релігії.

Через священика протягується у фільм ідея глибшої, християнської філософії, коли випадковості – не випадкові, забобони є дурницями, а той, хто вболіває за праву справу, отримує згідно з ділами його.

І це потужний хід – у маячню з примітивним сюжетом вкласти християнську думку і завуалювати її попом-неформалом.

Таким чином ми маємо вибухоподібну суміш із банальними і часом зовсім не смачними інгредієнтами, але не простим наміром.

На хайпі молодіжного збудження від драйву «споживання» фільму виробники можуть отримати аудиторію, яка матиме нагоду поставити питання – як усе працює у світі насправді? Якщо в порожнечі таке питання виникне, «Давай, танцюй!» дійсно не стане всуціль змарнованими часом, грошима і глядацькою увагою.