«Юрчишини» на ICTV: як Георгій Делієв українську «фєню» опанував

Запопасти самого Георгія Делієва на головну роль у сімейному ситкомі з «елементами авантюри, патрульних справ, “чоловічих ігор” і кохання» — величезна удача для його авторів.

Але зрозуміло, що найвідоміший одеський комік не покинув би роботу рідному театрі задля якоїсь халтури.

Тож участь Георгія Делієва в новій комедії «Юрчишини», яку зняв на замовлення ICTV продакшен «Рога и копыта», є запорукою якості продукту.

І справді, 18 серій першого сезону (натяк на продовження містить фінальний титр останньої серії «Далі буде»), показані у квітні, тішать як грою акторів, так і непередбачуваністю колізій.

Звісно ж, останні обертаються навколо головного сюжетного протистояння — непримиренними розбіжностям між колишнім зеком Юрчишиним-старшим та його сином-поліцейським.

Перший, роль якого й дісталася Георгію Делієву, відсидівши 10 років у колонії ні за що, а точніше, замість ватажка своєї банди, органічно не переносить «мусорів».

По-перше, через свою зануреність у зеківську субкультуру, де мати справу з «мусорами» — «западло».

По-друге, Нік (Микола Миколайович) Юрчишин не може сприйняти реалії цивільного життя, яке за час його відсутності в родині кардинально змінилося.

Якщо скрупульозний глядач почне підраховувати, коли ж саме Нік-Нік сів за ґрати, то в нього вийде максимум 2008 рік.

Адже в серіалі повсякчас підкреслюється — старший Юрчишин відсидів 10 років.

Проте колишній в'язень згадує своє «ураганне» життя в 90-х, намагаючись наприкінці другого десятиліття XXI сторіччя жити «по понятіям» щонайменше двадцятирічної давнини.

Тобто маємо певний анахронізм.

Цілком можливо, що він знадобився авторам сценарію, щоб яскравіше відтінити різницю між героєм Георгія Делієва та його правильним сином поліцейським Ігорем.

Якщо це так, то хід виявився дуже вдалим, адже між цими двома в кадрі аж іскрить від нерозуміння, що часом переходить у взаємну ненависть обох персонажів.

Хоча ще на початку першої серії, коли Нік Юрчишин заходить у рідну квартиру, де за обіднім столом сидять його діти Олена та Ігор, а також онук Тарик (Тарас) та «любімий чєловєк» дочки Женя, і глядач дізнається, що перед ним колишній зек, здається — примирення цих різних персонажів неминуче, як хепі-енд у романтичних комедіях, і станеться буквально за одну серію.

Після чого возз'єднана родина заживе мирно й щасливо.

Але навряд чи Делієв погодився би грати в такій пласкій схемі.

Отож, він робить усе, щоби якомога довше тримати інтригу щодо можливого порозуміння батька з сином.

І тримає так, що волею сценаристів (головний автор сценарію — Олександр Васильєв, креативний продюсер ICTV) та режисера Олександра Березаня примирення між батьком та сином так і не настає.

Як кажуть, не сьогодні.

Принаймні, не в цьому сезоні.

Нік Юрчишин у виконанні блискучого Георгія Делієва водночас і смішний у своїх спробах диктувати власні правила життя, і жалюгідний.

Але подеколи він буває й шляхетним.

Адже намагається не сидіти на шиї в дітей, а шукати роботу і вносити власну дещицю в сімейну скарбничку.

А ще він дуже наївний, бо сподівається, що недарма відсидів «десятку» за авторитета Брюса, який 10 років тому пообіцяв Ніку компенсацію за відсидку.

Брюс на його сподівання відповідає символічним жестом, який розтлумачує буквально, щоб не лишилося ніяких недомовок.

Шляхетність героя, точніше, звичайна для «цивільних» людяність, виявляється в кількох епізодах.

Уперше — коли старший Юрчишин відмовляється брати участь у підставі свого сина-поліцейського.

Удруге — коли батьківські почуття беруть гору над ненавистю до «мусорів» і герой, щоб урятувати сина від згубних звичок, піднімає на ноги весь поліцейський відділок.

Юрчишин-старший відчайдушно намагається вписатися в нове життя, яке його не те щоби відштовхує, але приймає не одразу й не завжди.

Принаймні, воно точно дає зрозуміти, що «понятіям» 90-х нині не місце.

У цьому сенсі дуже символічний вигляд має епізод за участі барда Гарика Кричевського, який на авто підбирає Ігоря Юрчишина на лісовій дорозі.

У поліцейського геть відсутній пієтет до співця блатної романтики.

Надто ж йому не подобаються слова про «учил босоту воровать».

І лише виправдання Гарика, що це всього лише образ, а насправді він нікого нічого поганого не вчив, примиряють патрульного з водієм-зіркою.

Досить прозорий меседж, як на мене, що Юрчишину-старшому, якщо він дуже захоче вписатися в цивільне життя, доведеться розпрощатися з усіма тюремними понтами.

У тому числі й зі звичкою «ботати по фєні».

Хоча спроба створити україномовний варіант тюремного жаргону — одна з чеснот ситкому «Юрчишини», а не його вада.

Адже, як каже, приміром, Оксана Левкова, голова громадського об'єднання «Не будь байдужим», велика проблема в інтелектуальних колах — це переконання, що українськість має бути тільки високоакадемічною: «На їхню думку, повія чи бандит не можуть говорити українською мовою, а це ж неправда.

Вони повинні говорити! І якщо вони заговорять, це означатиме, що українська мова заповнює всі лакуни, бо на її місце в вустах повій та бандитів прийде мова агресора».

Георгій Делієв в образі Ніка Юрчишина саме це й намагається робити — українізувати тюремний жаргон.

І виходить це в нього дуже органічно.

Я, звісно, не закликаю глядачів наслідувати приклад героя.

Але неможливо не помітити, що автори ситкому чи не вперше в україномовній серіальній історії спромоглися наділити всіх персонажів індивідуальними мовними особливостями.

Мовні характеристики героїв одразу ж допомагають визначити, до якого соціального кола належить персонаж, у тому числі й вирахувати його бекґраунд та освітній рівень.

Скажімо, дочка Нік-Ніка Олена розмовляє таким собі «городським суржиком».

Так само як її подруга стриптизерка Яна та син Тарик.

Останній використовує суржик не лише в повсякденному спілкуванні, а й у своїх реп-композиціях.

Що цілком поширено в молодіжній субкультурі.

Натомість зразковий поліцейський Ігор Юрчишин та його колеги, за винятком начальника відділку, малюнок ролі якого буквально списано з аналогічного персонажа Володимира Горянського у скетчкомі ICTV «Копи на роботі», розмовляють літературною українською.

Часом навіть форсовано-неприродно.

Що свідчить про недостатню україномовну практику деяких акторів.

До речі, за акторський кастинг для серіалу можна лише низько вклонитися.

Бо ніхто з виконавців жодної ролі, байдуже, головна вона, другорядна чи епізодична, не губиться на тлі суперзірки Георгія Делієва.

Навпаки, всі вони — і Володимир Канівець (Ігор Юрчишин), і Валентина Вовченко (Олена), і Євгенія М'якенька (Яна), і Леся Самаєва (Марго, директорка крамниці секонд-хенду), й Анатолій Зіновенко (начальник відділку поліції), й Олександр Мельник (Брюс), і Святослав Жмурко (Тарик), ведуть свої партії дуже гідно й органічно.

Та головне, що всі вони вміють у потрібних місцях викликати сміх глядача.

Чого, відверто кажучи, годі було й сподіватися від Катерини Варченко, яка грає роль напарниці Ігоря Ірини.

Українського глядача давно привчили, що Катерину Варченко режисери використовують виключно в мелодраматичному жанрі, де актрисі доводиться або ж мовчки страждати, заламуючи руки в афектації, або ж виголошувати при цьому пафосні монологи.

І тут, просто як грім серед ясного неба, на екрані з'явилася якась геть інша, незнайома Варченко — кумедна свіжоспечена патрульна, яка боїться свого напарника до паралічу й через цей страх без кінця потрапляє в ідіотські ситуації.

Виявляється, ця фатальна білявка, снігова королева, вміє не лише ридати, а й сміятися.

Ба більше, вона може бути настільки безпосередньою, що наважується навіть по-дівочому хихотіти, прикидаючись дурнішою, ніж є насправді.

Хоча, звісно, не все так просто в цій героїні.

Про що глядач дізнається із фінальної серії, коли Ірина запрошує свого напарника на побачення «наосліп» замість подруги.

Але, за всіма законами жанру, на цьому найцікавішому місці 18-та, вона ж остання серія першого сезону закінчується.

Інтригу автори «Юрчишиних» закрутили дуже туго, тож другого сезону ситкому буде складно уникнути.