Вразлива краса: гід по найстаріших підприємствах харчопрому України

Броварні та цукрові заводи, гуральні та водяні млини є мовчазними провідниками в епоху зародження української промисловості.

Давно охололи потріскані стіни багатьох підприємств, погасли стрічки вікон, за якими десятки років тому не вщухала робота.

На місці одних сьогодні можна побачити лише напівзруйновані будівлі.

Інші, хоч і не використовуються за призначенням, однак реставровані і вміщують офіси та коворкінги.

У спадок від харчопрому ХІХ-ХХ ст.

по всій країні залишились цікаві архітектурні пам’ятки.

com зібрали одні з найкрасивіших та найстаріших споруд цукрових, борошномельних, винних та пивзаводів України, які збереглись до наших днів.

Броварня Земана.

Рік побудови: 1908.

Чеський пивовар Вацлав Земан заснував у 1888 р.

броварню в Луцьку.

Його батько Йосиф перебрався з Чехії до України ще в 1869 р.

У селищі Квасилів Волинської губернії він придбав 30 десятин землі й більшу частину площі засадив кущами хмелю.

Спочатку виробництво пива трималось на п’ятьох фахівцях з пивоваріння.

У 1906 р.

дерев’яна будівля броварні в Луцьку дощенту вигоріла під час пожежі.

Припускають, що це був підпал за сприяння конкурента Шнайдера.

Та вже за два роки було відбудовано новий пивзавод з цегли у стилі модерну.

На підприємстві вироблялось пиво чотирьох сортів: «Столове», «Сакура», «Гранат» і «Бок-Бір».

Свого часу продукт навіть отримав гран-прі на виставці у Парижі.

У 1939 р.

завод націоналізували.

Після Другої Світової він увійшов до складу Волинського виробничого об’єднання пиво-безалкогольної промисловості Держагропрому УРСР.

У 2003 р.

приватні власники модернізували виробництво.

Сьогодні пиво випускають під торговою маркою «ZEMAN».

Цікаво, що саме чехам приписують розвиток хмелярства на землях тодішньої Волинської губернії.

Збереглась згадка про хмеляра з Підгайців, який у 1887 р.

мав до 60 тис.

кущів, отримував нагороди за свою продукцію в Києві.

Рік побудови: 1871.

Перший акціонерний пивоварний завод у Чернівцях побудували неподалік від вокзалу в 1869-1871 рр.

Його заснували місцеві підприємці Генріх Вагнер, Маркус Цукер, Ісаак Рубінштейн та архітектор Грегор.

Об’єднання «Erste Bucowinaer Bierbrauerei – u.

Spiritus-Industrie A.-G.» володіло статутним фондом у розмірі 250 тис.

У перший же рік експлуатації броварня згоріла.

Проте її відбудували і виробництво пива уже за новою технологією відновилось 1 липня 1877 р.

Пиво «Баварське» експортували до Румунії, Німеччини та Австрії.

Для його виробництва використовували ячмінь з Румунії та Бессарабії, хміль з Чехії, воду з місцевих артезіанських свердловин.

Про розвиток галузі в Західній Україні свідчить і те, що у 1911 р.

буковинські та львівські броварі об’єднались у галицько-буковинський пивний картель.

Це означало монополізацію на виробництво і збут пива у краї.

Фасад виробничого корпусу виконаний у стилі класицизму, прикрашений характерними пілястрами.

Зліва від головного корпусу розташовано дві будівлі, між якими знаходиться брама.

Огорожа балкону будівлі справа від брами містить елементи псевдоготики.

Арочні вікна споруди, яка знаходиться зліва від брами, відсилають до романського стилю.

Рік побудови: 1612.

Наприкінці 90-х рр.

XX ст.

закинутий водяний млин у Радомишлі слугував за місцеве звалище.

Та коли нові приватні власники (станом на 2007 р.

Олексій Шереметьєв та Ольга Богомолець) забажали у ньому відкрити музей домашньої ікони, спливли цікаві факти про історію будівлі.

Як виявилось, млин з червоної цегли було побудовано на руїнах дуже відомої у свій час Радомисльської папірні.

Не дивно, адже Житомирщина — центр вітчизняного льонарства.

Так і чотири століття тому в Радомишлі виготовляли папір з льону та кропиви.

Фабрику заснували монахи Києво-Печерської лаври на чолі з архімандритом Єлисеєм Плетенецьким у 1612 р.

За проектом фабрика не поступалась оборонній фортеці.

Товщина стін сягала 1,5 м.

За фундамент слугувала гранітна плита, яка до всього могла захистити будівлю від ворожих підкопів.

Фабрика зусібіч була оточена водою, а всередині било підземне джерело.

Виготовлений папір хоч і був темно-сіруватим, однак дуже міцним.

На плотах через річки Мику, Тетерів та Дніпро його доставляли до Києво-Печерської друкарні.

На радомисльському папері надрукували першу книгу в Києві — «Часослов».

Вже у другій половині XVII ст.

папірня була зруйнована під час козацьких повстань.

Наприкінці XIX ст.

на її залишках побудували млин.

Майже 90 років там з перебоями виробляли борошно.

Після «зупинки» млина, до будівлі почали зносити непотріб.

Перед тим як розпочати його реконструкцію, із замку (так називають будівлю) вивезли 60 КАМАЗів сміття.

Під час реставрації, зокрема, було добудовано вежу.

Сьогодні папірня-млин є центральним об’єктом історико-культурного комплексу «Радомисльський замок».

Нова Чортория.

Паровий млин.

Рік побудови: 1870.

Красивий зразок промислової архітектури XIX ст.

Перший на Житомирщині паровий млин вражає своїми розмірами.

З боку річки Случ він має сім поверхів, зі сторони берега – п’ять.

Також є двоповерхова прибудова-склад, яка з’єднується з будівлею невеликим переходом.

Свого часу за рік тут переробляли до 500 тис.

пудів зерна.

До 1962 р.

млин працював за незмінною технологією – його приводили в рух ремінною передачею від парової турбіни.

Потім будівлю використовували під електростанцію.

Після цього тривалий час споруда простоювала.

Орієнтовно наприкінці 90-х - на початку 2000-х жорна млина знову почали перемелювати зерно на борошно.

Тут діяв Новочорторийський млинзавод.

За кілька років виробництво продукції припинилось.

Наразі будівля не використовується.

Нова Чортория – це присілок Старої Чорториї, їх розділяє ріка Случ.

У 1857 р.

тут прикупила садибу родина князя Петра Оржевського.

За його сприяння і побудували млин-велет.

А у палаці, де до продажу Оржевським проживали польські шляхтичі Прушинські, за радянських часів відкрили навчальний заклад.

Сьогодні до «палацу» на пари поспішають студенти Новочорторийського державного аграрного технікуму.

Пивзавод Ріхерта.

Рік побудови: 1908.

Київська Куренівка, де півтора століття тому зароджувалось і бурхливо розвивались хлібопекарська і пивоварна галузі, сьогодні є скупченням архітектурних пам’яток минулого.

Однією з найгарніших є корпус пивзаводу Михайла Ріхерта, який було побудовано у 1908 р.

Однак пивоваріння на Подолі зародилось ще у 1860 р.

За одними джерелами, цей процес пов’язують з діяльністю штабс-капітана у відставці Степана Псьола.

У 1882 р.

засновану в 60-х броварню перебудували.

За іншими джерелами у 1860 р.

колоніст Волинської губернії, німець Вільгельм Ріхерт отримав дозвіл побудувати на своїй ділянці на Куренівці пивзавод.

Нова броварня давала біля 30 тис.

пляшок пива у рік.

Та в одному обидва джерела інформації одностайні: в 90-х роках XIX ст.

власником пивзаводу на Подолі став один з двох синів Вільгельма – Михайло Ріхерт.

Тоді ж прибудували льодовню.

У 1908 р.

за проектом архітектора Миколи Казанського звели новий корпус у стилі модерн (сьогодні – вул.

Кирилівська, 35).

Його увиразнює шестиповерхова сушильна башта.

У 1914-1915 рр.

на заводі працювало від 70 до 100 осіб, а річна продуктивність сягала мільйона літрів пива.

Існує версія, що у часи Першої Світової виробництво згорнули через сухий закон і майно розпродали.

У 20-х роках XX ст.

у стінах колишньої броварні запрацював солодовий завод Харчотресту (з 1935 р.

– патоковий).

З 1961 р.

і до закриття у 2014 р.

тут діяв Київський експериментальний завод солодових екстрактів.

Сьогодні будівля простоює, хоча вже з’явились проекти її ревіталізації.

Завод Ріхерта планують перетворити на громадський культурний центр.

Проект ревіталізації заводу.

Млин Бродського.

Рік побудови: 1907.

До наших днів з трьох будівель млина, пам’яток архітектури, лише одній вдалось уникнути знесення.

Це – елеватор, який сьогодні затиснутий між адміністративною будівлею та готелем.

Він розташований біля Дніпра поряд з Поштовою площею.

Його побудували у 1907 р.

замість дерев’яного елеватора, який згорів у липні 1906 р.

А от виробляти борошно тут розпочали набагато раніше.

У 50-х рр.

XIX ст.

купець Андрій Анс-Глезер разом з кількома компаньйонами отримав дозвіл на зведення млина.

У своєму проханні до Київського військового губернатора Іларіона Васильчикова він посилався на брак млинів в околицях міста і спричинене цим збільшення ціни на борошно.

У 1856-57 рр.

на розі Ігорівської та Набережно-Хрещатицької вулиць з’явився триповерховий млин.

Після смерті Глезера кілька років не могли визначити, кому він буде належати.

У 1870 р.

його новим власником став київський підприємець і меценат Ізраїль Бродський.

Далі млин успадкував син Лазар.

У 1891 р.

сталася пожежа, після якої зусиллями новоспеченого «Акціонерного товариства Київського парового борошномельного млина» (входили менший брат і зять Лазаря Бродського та князь Вячеслав Тенішев) виробництво відновили та випускали 2-3 млн пудів борошна у рік.

Ціна такої продуктивності була зависока.

Люди працювали по 12 годин, переносили п’ятипудові мішки хиткими містками, часто травмувались.

Берег Дніпра з млином Бродського.

Фото 1890 г.

Будівництво нового елеватора у 1907 р.

Після пожежі у 1920 р.

вціліли три будівлі млина «Лазар Бродський».

Це власне сам млин, корпус дизель-двигунової станції з фасадами у романо-готичному стилі та подібний до середньовічної базиліки елеватор з вежею.

Перші дві, незважаючи на приналежність до пам’яток культурної спадщини, знесли у 2004-2005 рр.

заради будівництва готелю до Євро-2012.

У стінах колишнього елеватора з 1970 р.

знаходиться книгосховище (за радянських часів – бібліотеки імені КПРС, нині – Національної бібліотеки України ім.

Ярослава Мудрого).

Будівля колишнього елеватора з рекламою.

Сучасний стан.

Позаду будівля готелю, яка стоїть на місці інших будівель млина.

Парафіївський цукровий завод.

Рік побудови: 1846.

До нашого часу збереглась будівля заводу, де протягом більш як півтори століття виробляли цукор.

Першу продукцію тут отримали у 1852 р., ще за часів панщини, останню – у 2011 р.

Із самого початку до праці на заводі залучали не кріпаків, а вільнонайманих робітників.

Оскільки вони були вмотивовані якісно виконувати свою роботу.

Завод забезпечував працею чимало людей.

Згортання виробництва у 2011 р.

викликало незадоволення серед місцевих мешканців.

Приватні власники обіцяли відновити роботу підприємства, але цього не сталося.

Зокрема й тому, що приміщення, дах та система електропостачання занадто застарілі.

Парафіївський цукровий завод засновано ще в далекому 1846 р.

коштом поміщика Григорія Тарновського.

Камер-юнкер імператорського двору, Тарновський був непересічною особистістю.

Він успадкував садибу Качанівку та сформував там палацо-парковий ансамбль площею 100 га.

Засновник цукрозаводу колись «володів» дев’ятьма тисячами кріпаків у Київській, Полтавські та Чернгівській губерніях.

Він же долучився до викупу з кріпацтва Михайла Щепкіна (одного з основоположників російської акторської школи), давав гроші на заснування та підтримку медичного факультету при Київському універститеті Св.

Григорій Тарновський знав особисто Миколу Гоголя і Тараса Шевченка.

Завдяки передовому для того часу обладнанню, використанню парових машин, завод був лідером з цукроваріння у Чернігівській губернії.

Наприкінці XIX ст.

відомий цукрозаводчик із Сум Павло Харитоненко викупив підприємство у Парафіївці.

Харитоненко кардинально модернізував завод, звів поруч цегельню, житлові будинки, увів в дію електричні двигуни.

У 1918 р.

завод націоналізували.

Фактично до 2011 р.

кілька поколінь парафіївців виробляли цукор на потужностях, більшість з яких встановив Харитоненко понад сто років тому.

Сьогодні будівля знаходиться в аварійному стані, на її територію не пускають, однак можна помилуватись автентичним фасадом.

Лікеро-горілчаний завод.

Рік побудови: 1896 (відкриття).

У 1896 р.

у Волинській губернії заснували 16 казенних винних складів.

Там здійснювали ректифікацію і очистку спирту, який надходив зі спиртзаводів губернії.

Житомирський склад був найбільшим за обсягом торгового обороту.

Хоча виробництво тут розпочалось у березні, та офіційно винний склад відкрили лише за чотири місяці.

Справа в тому, що саме 1 липня 1896 р.

було введено казенну винну монополію у Волинській губернії.

1-го іюля, вь день открытія действій казенной винной монополіи, въ зданіи казеннаго виннаго склада быль отслужень молебень, посланы телеграммы министру финансовь и другимь высшимь должностнымь лицамь.

Газета «Волинь».

Сьогодні у корпусах винного складу знаходиться Житомирський лікеро-горілчаний завод.

Сучасний вигляд одного з корпусів заводу.

У місті Сквира є схожі на житомирські, корпуси колишнього також лікеро-горілчаного заводу.

Їх побудували наприкінці XIX ст.

Дуже вірогідно, що розквіт довоєнного виробництва припав на 20-30 рр.

XX ст.

У Другу Світову роботу призупинили, та вже у 1944 р.

Сьогодні приміщення використовує Сквирянський сирзавод.

Колишній лікеро-горільчаний завод у Сквирі (19 ст.).

Нині сирзавод.

Хлібзавод №1 (кол.

Катеринославська суконна фабрика).

Рік побудови: 1825.

За півгодини ходьби від залізничного вокзалу можна натрапити на велику будівлю з колонами та обваленою штукатуркою.

Вона миттєво привертає увагу, однак з першого разу відгадати її функціональне призначення дуже складно.

Класицистична будівля з портиком і десятьма колонами швидше нагадує будинок культури, аніж промисловий об’єкт.

Сьогодні – це одна з найстаріших споруд міста, яка занепадає.

А майже два століття тому – двоповерховий корпус Катеринославської суконної фабрики.

Вона була однією з трьох казенних фабрик Російської імперії і забезпечувала сукном армію.

Для заснування фабрики у Катеринославі, сюди перемістили і потім об’єднали суконну фабрику з м.

Дубровна (Білорусь) та панчішну фабрику з м.

Купавна (Підмосков’я).

Це сталось у 1793 р.

Разом з фабрикою із Дубравни до Катеринослава переїхали робітники – 344 чоловіки та 305 жінок.

Оскільки фабрику розмістили неподалік річки Сура (права притока Дніпра), то новостворене поселення за 15 верст отримало назву «Сурська слобода».

Там збудували 205 хат, церкву, магазин.

Фабричні майстрові люди жили у 22-х дерев’яних казармах або флігелях поряд з фабрикою.

Перші роки після переселення до Катеринослава обидві фабрики навіть виплачували борги за невиконані замовлення, оскільки не могли одразу переорієнтуватись на виробництво грубого сукна для армійців.

У 1804 р.

частина казенного підприємства, а саме панчішна фабрика перейшла у приватне володіння.

Розквіт Катеринославської суконної фабрики припав на 20-ті рр.

XIX ст.

Так у 1825 р.

за проектом архітектора Сергія Торопова було зведено двоповерховий ткальний кам’яний корпус.

Однак вже у 1836 р.

її існування визнали невигідним для держави, а виробництво довелось згорнути.

Потім у будівлі розміщувався воєнний склад провіанту.

Пізніше тут розпочав свою роботу Хлібзавод №1.

Сьогодні споруда перебуває на реконструкції.

У майбутньому вона має увійти до комплексу торгового центру.

Хлібзавод завод №1.

Сучасний стан будівлі та проект її реконструкції.

Одеський завод шампанських вин.

Рік побудови: 1899.

Особливий туристичний маршрут Одесою – це шлях трамваю №5.

Він прямує від вокзалу до набережної «Аркадія».

Дорогою через вікно можна побачити низку архітектурних пам’яток.

Серед усіх, певно, найвиразнішою є багряна арка заводу шампанських вин.

Підприємство заснував французький винороб і меценат Генрі Редерер.

Для цього він від імені «Южно-Русского общества виноделия Генри Редерер» купив земельну ділянку в районі Французького бульвару у виробника лікеро-горілчаних виробів Якова Розенберга.

Останній згодом став директором нового заводу.

Будівництво розпочали за проектом французького архітектора Шарля Бойша.

Також було облаштовано двоповерхові погреби та зведено електростанцію.

Першу нагороду продукція отримала у 1904 р.

Потім завод пережив кризові роки, його залишив засновник Редерер, виникали земельні спори.

Попри все, директору Розенбергу вдалось зберегти виробництво шампанських вин.

Уже по його смерті у 1911 р.

за проектом архітектора М.

Линецького збудували новий корпус.

У лютому 1918 р.

завод зазнав погрому.

У тому ж році підприємство націоналізували, а в 1919 р.

Є різна інформація щодо того, як потім використовували будівлю.

До початку Другої Світової за різними даними тут могли бути птахофабрика, виробництво макаронних виробів, Інститут зернових культур.

У перші місяці війни корпус був місцем дислокації Одеського воєнного округу.

Подейкують, що будівля навіть деякий час була засекреченою.

У 1948 р.

почалась відбудова заводу і за два роки виробництво шампанського було поновлено.

Виноробний комбінат.

Рік побудови: 1897.

Студент юридичного факультету Московського університету, нащадок дворянського роду Лев Голіцин, можливо, і не уявляв себе головним виноробом Криму.

Він також вчився у Лейпцигу, Геттінгені та Парижі.

У французів Лев запозичив досвід приготування вин.

У віці 33 років він купив маєток Новий Світ неподалік м.

Тут він вирощував до 500 сортів винограду, займався селекцією.

У 90-х Голіцин вже обіймав посаду головного винороба Крайового відомства.

Він заснував чимало виносховищ, одним з яких є «Масандра» в однойменному селищі неподалік Ялти.

Будівництво підвалу та головного корпусу тривало з 1894 по 1897 рік за проектом архітектора Володимира Чагіна.

Будівля у стилі історизму зовні нагадує замок.

Під землею від центральної галереї розходяться сім тунелів довжиною по 150 м.

Цікаво, що під час землетрусу у 1927 р.

їхні стіни не зазнали ушкоджень.

У 1936 р.

новим головним виноробом став учень Голіцина – Олександр Єгоров.

Відтоді з кожного сорту та марки вина по 500 пляшок залишали для власної колекції заводу.

У Другу Світову війну вина евакуювали до Новоросійська.

У 1956 р.

було побудовано новий головний корпус (старий теж зберігся).

Доки у 80-х рр.

XX ст.

в Криму рубали цінні виноградники в рамках антиалкогольної кампанії, Масандру вдалось відстояти за втручання першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького.

У 1998 р.

колекцію вин Масандри занесли до Книги рекордів Гіннеса як одну з найбільших у світі (налічує близько 1 млн пляшок).

*Поточний стан будівель може відрізнятись від фото.