Як з нас роблять ідіотів

На цей момент ми досі не знаємо рішення Конституційного суду щодо виборів.

Указ Володимира Зеленського мали б оголосити неконституційним, за логікою.

А самі вибори призначити чергово – на жовтень.

Це не означає, що так буде.

Ймовірно – навпаки.

Бо це країна контрастів – Україна.

Але, навіть якби вибори перенесли на жовтень, принципово кампанії це не змінило б.

Пам'ятаєте, як видають закони: спершу голосують, а тоді вносять зміни, раз, два, п'ять.

Є закони з десятками змін, якщо не більше.

Так от ця новація теж "зі змінами".

Пам'ятаю свої перші парламентські кампанії.

Тоді був переконаним "прихильником" Народного руху України з відповідним картонним посвідченням, яким страшенно пишався.

І любив саме вибори до Верховної Ради.

Бо президентські були якісь змазані, пов'язані суто з особою.

А от парламентські – набір ідеологій, течій, віянь, напрямків.

Я читав усі програми політичних сил від 1998 року.

Виписував у зошит, робив компіляції, розводив їх за ідеологічними напрямками.

І чітко знав, чого прагне та чи інша партія або блок.

З часом ідеологічна складова занепадала.

Дедалі більше партій почали вибудовуватися під лідера чи під державну політику.

І виразних правих, лівих або центристів не залишилося.

Чи майже не залишилося.

Зрештою, чи в когось повернеться язик назвати українських комуністів комуністами? Про націоналістів мовчатиму.

Програми ставали вкрай куцими.

Мрії дедалі обмеженішими.

І вже на вибори 2014-го ми вийшли з розмитими позиціями.

Я питав тоді у друзів, яка різниця між "Блоком Петра Порошенка" і "Народним фронтом".

Мені відповідали: "Ну як ти не розумієш? То – Порошенко, а то – Яценюк!" Людям цього досить, то навіщо партіям морочитися з програмами? Хто їх зрештою читає.Єдина партія, яка весь час намагається виписувати програму і певним чином себе позиціонувати, – "Батьківщина".

Проте, ще з часу сумновідомого "Українського прориву" стало зрозуміло: тимошенківці забувають про програми, щойно вибори закінчуються.

Не знаю, навіщо вони їх пишуть.

Остання виборча кампанія стала ще показовіша.

Програми перетворилися на дві-три сторінки – "про все хороше, проти всього поганого".

І тепер мені вже доводиться питати у друзів, у чому різниця між "Слугою народу" і "Голосом".

От правда, в чому різниця?Є дві основні відповіді.

Перша: що "Голос" умовно проукраїнський, а "Слуга народу" – умовно ніякий або російськоцентричний.

Це егрегор, ми це відчуваємо глибоко в душі, на підсвідомому рівні.

Як первісні люди в печері.

Ми справді хочемо мати таку логіку? Неандертальську.

Одні наші, другі не-наші, та й годі.

Яка політика, яка ідеологія – ви про що? Бо іншого не дано.

Жодна з цих двох партій фактично, осяжно, читабельно нічим не відрізняється.

Ті самі гасла у програмах.

Та сама надія на нових людей.

Антикорупція, мир, добробут.

Немає за що зачепитися.

Друга відповідь: дивися на людей у списках.

Ось ця орієнтованість нагадує фракції в тоталітарних партіях – група одного товариша, група іншого.

Вони мають гидотний вигляд, а наші – нічого так.

Але знов-таки – до чоготут партії?Ні до чого.

Бо це не партії.

Це – проекти.

Можна зібрати фахівців з різних сфер.

Але це не те, що створити партію.

Бо політична партія починається зі спільного бачення світу.

Вона є об'єднанням громадян, яке прагне досягти мети через отримання і здійснення політичної влади.

Тобто влада тут не є метою, а лише засобом реалізації спільного бачення.

І саме тому справжні партії народжуються з ініціатив групи людей.

Ці люди розуміють, якою хотіли би бачити країну.

Не взагалі, а конкретно.

Якою має бути система освіти й чи потрібен ринок землі – і який саме.

Як має бути облаштовано комунальне господарство і яка участь держави в економіці.

Які податки зменшити, а які збільшити – і чому.

Чи потрібне суспільне телебачення, і яке.

Таких питань тисячі.

Ініціативна група обмірковує їх шляхом дискусій і виробляє спільну позицію.

Тоді вимальовується ідеологія партії, яку зазвичай легко каталогізувати.

Очевидно, що люди, які хотіли б вільного ринку землі, не бажатимуть збільшення соціальних видатків, а прагнутимуть макроекономічної стабільності.

Не може політик, який хоче підвищити пенсії та зменшити комунальні платежі підтримувати роздержавлення великих підприємств і збільшення доходів через зменшення оподаткування.

Він може це заявляти.

Але тоді або в нього в голові каша, або він свідомо бреше.

Та в Україні це пречудово поєднується.

Саме ідеологічна ніша, що її займає певна партія, має приваблювати людей.

Тобто бачення спільного майбутнього.

Воно може відрізнятися в деталях, але навряд чи в чомусь серйозному.

Бо "партія" – це частина суспільства, яка бачить життя у країні подібно.

Не можуть в одній партії бути соціалісти й ультраліберали, українофоби й націоналісти, навіть якщо вони всі проти корупції і гарні хлопці.

У нормальній країні – не можуть.

А в Україні – цілком.

Спільне бачення світу об'єднує ініціативних людей на багато десятиліть уперед.

Вони не можуть міняти партії, мов рукавички і тасувати ідеології.

Це великий клуб за інтересами, навіть мікрорелігія.

Віра, що твій погляд на світ – правильний.

І що він принесе користь мільйонам.

А для цього такий погляд потрібно мати.

Тому такі партії зазвичай досить монолітні і є великою родиною однодумців.

А вже виборці голосують за них з огляду на те, що на цей момент важливіше – зменшити податки, побудувати підприємства, збільшити зарплату чи покращити освіту.

Коли партії втрачають ідеологічну складову, вони розмиваються і стають суцільно сірими.

У нашому випадку цей сірий стає темно-рожевим, у бік червоного.

Так приходить популізм.

Кілька тижнів тому оприлюднили графік політичних уподобань українців і, що важливіше, програм українських політиків.

На графіку "лівий"-"правий" і "консервативний"-"ліберальний".

Виявилося, понад 70 відсотків українців розташувалися в ліво-консервативній, патерналістській чверті графіка.

Такими ж були і заяви більшості наших політиків – від націоналістів до русотяпів.

За деякими винятками.

Бо за це голосують.

Зрештою, так простіше.

Немає сенсу вносити логіку туди, де й без неї можна заробити бали.

Навіщо людям замислюватися, де взяти гроші на пенсії чи скільки реально коштує газ? Їх важче дурити.

Легше зробити, як завжди, – пообіцяти зменшити тарифи, а потім їх збільшити.І саме це викликає постійну політичну нестабільність.

Бо люди бачать, що їх дурять.

Але зазвичай не розуміють, як і чому.

Їм перестали розповідати, що потрібні речі даються важко.

Бо таких не підтримають.

А натовп інших розповідатиме казки, що ось Асоціацію підпишемо, і буде рай.

Або корупцію зруйнуємо, олігархів посадимо – й одразу заживемо.

Найгірше, що цю помилку повторюють і "молоді" політики.

Вони збирають солянку з "гарних хлопців", не маючи жодного бачення майбутнього.

Мовляв, от прийдемо ми, чесні, до парламенту, а там буде видно.

Не буде.

Адже Україні вкрай потрібно вибудувати нову систему, інституції, кожну галузь практично з нуля.

А кожен намагається розповісти лише про те, як буде руйнувати систему стару.

Єдиною сякою-такою відмінністю між ними є "національне питання", що якраз і мусить бути не предметом політики в нормальній країні – а суворою константою.

Якщо політик каже "я за ринок землі, але…" – це означає, що він проти ринку землі, але боїться це сказати.

Але такий тренд логічний для структурно й ідеологічно вибудуваних суспільств.

Де щонайменше 100 років існували партії з різними ідео­логічними наповненнями – і вони створили "економічне диво" в кожній із таких країн, пройшли через корупційні скандали, посадки, очищення до сучасного вигляду своїх держав.

Натомість ми перестрибуємо з феодалізму до постіндустріального суспільства, минаючи декілька необхідних фаз розвитку.

Тому й виходить клоунада.

Тому вкотре голосувати немає за кого.

Немає нікого, хто чесно визначив би ідеологію і мав бачення майбутнього країни.

І був би у змозі це бачення захищати.

Політика перетворилася на шоу, де їй і місця немає.

Помітили, як поменшало політичної реклами в поштових скриньках? Та навіть у наметах – подивіться уважно, що там тепер роздають.

Бо немає сенсу розкидати одне гасло з трьох слів у скриньки.

З нас зробили ідіотів.

І далі роблять.