"Один жетон в руки" – це про гідність українців, або Протилежне рівняння на Європу

Сплатити поїздку можна буде або банківською картою із функцією Pay.

Pass, або картою метрополітену, яка сама по собі коштує 15 гривень плюс, звісно ж, вартість поїздок.

Тобто гостю міста, який планує проїхатися підземкою лише раз (туди і назад), це задоволення обійдеться у 15+8+8=31 гривню.

Невигідно – краще дістати банківську карту.

Натомість, кажуть у метрополітені, це страшенно зручно для киян.

Адже якщо киянин купить картку метро і поповнить її відразу на 50 поїздок, то кожна поїздка обійдеться йому лише у 6,50.

Київський метрополітен відправив на відпочинок автомати з продажу жетонів.

Не будемо заглиблюватися в арифметику, візьмемося краще за мораль.

Отже, киян всіляко підштовхують до того, аби вони купували такі картки й, бажано, заскиртовували туди якомога більшу кількість поїздок.

Тобто фактично кредитували метрополітен, вносячи на його рахунки значну передоплату.

Але що в метро обіцяють натомість?..

Уявимо собі, що до нас у двері стукає Київводоканал і пропонує таке: сплатіть на півроку вперед за водопостачання, а ми на ці кошти прокладемо нові труби.

Прокладемо труби, оновимо комунікації, і в нас більше ніколи не буде проривів на трасі, а у вас – потреби бігти до найближчого супермаркету й тягти звідти 6-літрові бутлі з водою, щоб бодай вмитися після трудового дня та заварити чаю-кави.

Гарна пропозиція?.

Чесно кажучи, не знаю.

Все залежить, напевно, від ступеня довіри до Київводоканалу й готовності викласти одномоментно чималу суму.

А тепер продовжимо аналогію: уявімо собі, що, не отримавши бажаного, Київводоканал переходить до відвертого шантажу: мовляв, раз ви не сплачуєте комуналку на півроку вперед, я буду видавати вам по три літри води в одні руки.

Або гроші наперед – або вода в обмежених кількостях.

Але те саме протягом тривалого часу (року чи навіть більше?) робить київський метрополітен.

Рішення продавати по одному жетону в руки, ухвалене задовго до впровадження електронної системи оплати – це свинство, яке немає жодної іншої назви.

Ані назви, ані пояснень, ані виправдань.

Точніше, пояснення було таке: необхідно, аби містяни якнайшвидше переходили на картки.

Іншими словами – якнайшвидше перераховували передоплату метрополітену.

А хто не хотів, того дотискали принизливим стоянням в чергах.

І туди, і звідти.

Бо вмовити касира не бути дубоголовим виконавцем чужої волі і продати хоча б два жетони було неможливо.

При цьому метрополітен нічого путнього не обіцяв.

Не те, що б пришвидшити будівництво ліній на Виноградар чи Троєщину – не обіцяв навіть докупити рухомий склад й зменшити інтервали між потягами.

Метрополітен не змінив навіть табло на станціях – хоча було оговорено, що тепер на табло висвітлюватиметься зворотний відлік часу – до прибуття наступного потягу.

Словом, без жодних бонусів та преференцій для пасажирів київська підземка вимагає собі кредитування, котре невідомо на що та невідомо ким буде витрачено.

А жетони підуть у минуле, бо це, мовляв, несучасно і не по-європейськи….

Не за європейським зразок!.

Цікаво, що у Парижі, котрий, напевно, все ж трохи ближче до Європи, аніж Київ, можна придбати в касі квиток на одну поїздку.

Не цілий проїзний, а лише один квиток.

І розрахуватися при цьому можна як карткою, так і готівкою.

Скажу більше: можна придбати хоч сто квитків (кожен на одну поїздку), якщо є таке бажання.

І жоден касир не роззявить рота, аби прокричати тобі в обличчя, що твій ліміт вичерпано.

Ото відсталі люди, еге ж?..

Між тим місто є комфортним тоді, коли має більше, аніж один або два варіанти повсякденності для своїх тубільців.

Власне, держави в цілому це стосується також.

Добре, коли є не одна політична партія, а багато.

Добре, коли є не один претендент на посаду президента, а пара-трійка десятків.

Але добре також, коли розмаїття проявляється й у дрібницях: коли можна сплатити карткою, а можна – й готівкою.

Коли можна придбати одну одиницю товару, а можна – хоч тисячу штук.

Добре, коли тебе ні до чого не змушують, не прогинають і не заганяють у кошару, чи то пак у чергу – як стадо без'язиких баранів.

Це ж тільки за Брежнєва до дефіцитної баночки майонезу давали "в нагрузку" статуетку Пушкіна, це ж тільки за Горбачова продавали одне кіло цукру в руки.

Але ж ми від совка начебто відійшли? Чи, навпаки, щойно до нього повернулися?.

Київський метрополітен вже зіпсував собі карму тривалим приниження пасажирів, яке, між іншим, триває й дотепер.

Але картки та проїзні у нього, звісно, купуватимуть, бо який вихід?.

Поганим в цій історії є тільки те, що життя без альтернативи перетворюється на життя без гідності.