Евгений Рыбчинский: «Правительства Яценюка и Гройсмана саботировали построение Любельских шахт»

«Сотни километров по дорогам Львовщины и сотни различных лиц: усталых, озабоченных, любознательных, недовольных и счастливых.

Только в непосредственном общении понимаешь, чем на самом деле дышит наша страна.

Многодетные матери, священники различных конфессий, ветераны АТО, семьи погибших героев Небесной Сотни, врачи, лесники, преподаватели, депутаты районных советов …», — это одно из последних сообщений в ФБ Евгения Рыбчинского — народного депутат Украины, поэта, общественного деятеля.

Як повідомляє новинний портал West.

News, ВО «Батьківщина» висунула його кандидатом у депутати у виборчому окрузі № 122 (Жовківський і Яворівський райони).

При цьому Євген Рибчинський є одним із найімовірніших переможців у цьому окрузі на виборах 21 липня.

Чому? Відповідь — у цьому інтерв’ю.

— Пане Євгене, рівень довіри до цього скликання Верховної Ради – 4%.

Ви є частиною цього парламенту.

Чому, на Вашу думку, ця Верховна Рада здобула таку оцінку? Розкажіть про ситуацію зсередини за останні 5 років.

— Україна — це молода демократія.

А молодим демократіям притаманні такі явища, як ілюзія і романтизм з одного боку, і скептицизм і зневіра — з іншого.

Люди чекають швидких змін і перекладають відповідальність за свої негаразди на Уряд і Верховну Раду.

А інститут президентства залишається ніби останнім острівцем стабільності і благополуччя.

Причому ВР завжди була, як то кажуть, хлопчиками для биття.

І не важливо, що у президента у ВР своя більшість, і усю відповідальність він мав би нести безпосередньо, лоднак спочатку рейтинг падає саме у парламенту, а потім вже — у гаранта.

Парламент 8 скликання, як сьогодні модно говорити, був парламентом нових облич.

Вони зайшли після майдану на гаслах перетворень і євроінтеграції.

І якщо б правляча верхівка не крала на усьому: на армії, на трубі, на тарифах, на кредитах, — то напевне люди б відчули позитивні зміни на власній шкірі.

Їхній добробут покращувався б, а європейська перспектива виглядала б привабливіше.

Натомість, дефіцит бюджету покривався за рахунок нових і нових кредитів, які давалися на умовах передусім підвищення ціни на енергоносії.

Звідси і драконівські комунальні тарифи.

За тотальну корупцію президента і його «свинарчуків» платить сам народ.

Звідси і зневіра і бажання тотально змінити все і в один день.

Звідси і попит на нові обличчя і низький рейтинг вищого законодавчого органу країни.

Проте в парламенті не всі бойки з вілкулами і не всі пашинські з кононенками.

Є багато свідомих, порядних і ефективних депутатів.

І мені прикро, що у Верховній Раді 9 скликання, скоріше за все, не буде Ганни Гопко, Андрія Денисенка, Оксани Сироїд, Віктора Чумака, Ігоря Луценка та інших сумлінних депутатів.

А погоня за новими обличчями завершиться тріумфом «рускага» міра на чолі з Медведчуком.

Це найгірший з усіх можливих сценаріїв.

Але я і йду знову до Верховної Ради, аби не скасували мій мовний закон, наші квоти на український медіа-продукт і наш євроатлантичний вектор України.

І нехай нам допоможе Господь!.

— На попередніх виборах народних депутатів Ви були обрані до Верховної Ради від одного київських округів.

Чому цього разу вирішили балотуватись від Жовківського і Яворівського районів?.

— Це рішення має кілька вагомих причин.

Назву три.

Я є членом фракції ВО “Батьківщина”.

І так само, як і у 2014 році, мене висунула партія.

Власне, «Батьківщина» вирішила мене висунути там, де у партії є сильні позиції і сильні осередки, де риторика кандидита збігається зі світоглядом виборця, де депутат може бути найбільш ефективним.

Друга причина.

На Львівщині у Рибчинських чимало родичів.

Це і священники, і ликарі, і викладачі, і аграрії.

В усіх дуже добра історія і репутація.

І я відчуватиму тут родинну підтримку.

Причина третя — технологічна.

ВО «Батьківщина» планує у новому парламенті утворити коаліцію з партією новообраного президента.

І нема сенсу виставляти сильного кандидита проти своїх потенційних партнерів.

А на окрузі в Києві, згідно з опитуванням КМІС, будь-який кандидат від Слуги народу відбирає мінімум третину голосів.

Нагадаю, у Києві за Зеленського у ІІ турі проголосувало більше як 60% виборців.

— У 2014 Ви були обрані до ВРУ, як кандидат від Блоку Петра Порошенка, на виборах 21 липня представлятимете «Батьківщину».

— Як і багато інших “нових облич” у 2014 році я прийшов у парламент з Майдану.

Коли вирішив балатуватися як мажоритарник, саме Петро Порошенко, якого я знав з університетських років, запропонував мені іти від його політичної сили.

Програма, з якою я йшов, була погоджена.

Після перемоги на виборах, на початку 2015 року Порошенко мені сказав, мовляв, не треба нічого робити, тебе вже обрали, по цимбалах ті обіцянки.

Я відповів, ми так не домовлялися і поклав заяву на вихід.

Одночасно зі мною поклали заяви і Олег Мусій, і Тарас Батенко і ще кілька інших депутатів.

Задовольнили наші заяви через місяці.

У Комітеті у справах учасників АТО і ветеранів, працюючи заступником голови, я познайомився з Ігорем Єремеєвим.

Це був щирий патріот і меценат армії.

Коли його не стало (прими Боже його душу), я зайшов на його місце в групу «Воля народу», яка об’єднувала дуже різних за поглядами промисловців і бізнесменів.

Тобто, члени групи могли виступати ініціаторами постанов і законів, бути головами і заступниками голів комітетів, виступати на погоджувальній раді і з трибуни, мали предствницькі функції на міжнародному рівні.

У мене з’явилася можливість вільного голосуання, що для мене було особливо цінно.

Група, на відміну від фракції, не є представником політичної сили і носієм політичних ідей.

Після оголошення президентом Зеленським позачергових виборів, я зробив те, що мав зробити ще у 2015, — приєднався до фракції ВО «Батьківщина».

Наразі з усіх ключових питань наші позиції збігаються.

— Ви людина творча.

Чи вважаєте себе ефективним законотворцем?.

— Не має значення, ким я себе вважаю.

Людина — це дріб, у знаменнику якої думка про себе, а у чисельнику те, що про тебе думають люди.

І чим вища у тебе самооцінка порівняно з суспільною думкою, тим меньшою величиною ти є.

Хай за мене говорять цифри і справи.

Це тисячі запитів і звернень у справах мої виборців, це робота в україно-американському секторі задля надання Україні летальної зброї, це допомога сім’ям загиблих і безкінечне вирішення комунальних і побутових проблем району, це контроль місцевої влади і допомога талановитим дітям.

Це багато і багато чого, що називається служінням своєму народові.

Можливо, це звучить надто пафосно, але я у це щиро вірю.

— Що вважаєте своїми головними досягненнями, як народного депутата?.

— Йдучи до парламенту, я ставив собі на меті вирішення низки питань щодо формування національної ідеології.

Це і стимулювання розвитку української пісенної культури, і українізація русифікованих регіонів, і героїзація визвольної боротьби України проти московії, і багато чого іншого.

Завдяки нашим квотам з’явилися тисячі нових українських пісень.

Завдяки нашій наполегливості, попри шалений спротив, був прийнятий Закон про функціонування української мови, як державної, де я є одним з авторів.

Майже усі закони про соціальний захист учасників бойвих дій є мого авторства або співавторства з Шухевичем, Гаврилюком та іншими.

Перейменування радянських міст є теж одною з моїх ініціатив.

З Юрієм Березою ми ще 4 роки тому подали закон про позбавлення українського громадянства сепаратистів.

На жаль, Венеціанська комісія категорично заперечила його зміст на підставі того, що це, мовляв, порушення прав людини.

Дивно! А стріляти в українських громадян — це не порушення прав людини?.

Безпосередньо для своїх виборців, окрім тисяч запитів і звернень, я домігся асфальтування одної з найжвавіших вулиць Києва — Васильківської у 2016 році.

Три кілометри і шість смуг обійшлися бюджету у сотні мільйонів гривень, але дорогу було зроблено якісно і швидко.

На моєму постійному контролі були питання реконструкції дахів, ремонту ліфтового господарства, захисту найменш захищених верств населення і, звичайно, долі захисників нашої вітчизни.

Що з цього є головним досягненням виберіть самі.

— Які проблеми у Жовківському і Яворівському районах, на Ваш погляд, є найболючішими? Як їх вирішуватимете?.

— Є одна визначна проблема, яка значною може вирішити долю усіх інших, — це наповнення бюджету району значними коштами.

Підприємства, які повинні були б щодня насичувати не лише районні бюджети, а й бюджет області, є або поза зоною впливу (я про митниці), або поза увагою уряду і влади.

Любельські шахти — одні з найбільших в Україні, і вони вже котрий рік не будуються.

Інвестори витратили 60 мільйонів доларів на проект, а віз і нині там.

Більше того, китайській уряд, розуміючи потенціал Любельських родовищ, надав фінансові гарантії на астрономічну суму — 3 мільярди 600 мільйонів доларів, а уряди Яценюка і Гройсмана саботували реалізацію чи не найбільшого в країні промислового проекту.

Разом з головою ради директорів “Lubel Coal Company” Борисом Покрасом я намагався переконати і президента, і прем’єрів, і керівників профільних міністерств вхопитися за Любельські шахти, як за соломинку, яка здатна врятувати країну від кризи.

Але влада, яка прийшла у високі кабінети на спинах Майдану, загрузла в корупції і без власного інтересу не бачила розвиток нового промислового гіганту.

Можливо, нову владу з її новими обличчями і економічними підходами, мені вдастся переконати, і ми матимемо зрештою найблагополучніший регіон в країні, з новими сучасними дорогами, розгалуженою туристичною інфраструктурою і з 4-6 тисячами коштовних робочих місць.

Але найважливіше, що цей проект подолає критичну залежність України від країни-агресора, яка продає нам 9 млн тонн вугілля в рік на суму у майже півтора мільярди доларів США.

Реалізація цього проекту — запуску любельських шахт — це найреалістичніший сценарій вирішення усіх найболючіших проблем не лише Жовківського і Яворівського районів, і навіть не лише Львівського регіону, а й країни в цілому.

Андрій Бучко, «Прикордоння».