"У день, коли отримав шеврон, дізнався про вагітність дружини"

— У нас був ідеальний підрозділ, із надзвичайно високою мотивацією і повною впевненістю, що підготовка в нас краща, ніж у ворога.

Не знаю, чи були ще такі в Україні, — каже продюсер Ілларіон Павлюк, 39 років.2015-го воював у добровольчому розвідувальному підрозділі "Гарпун" у складі Національної гвардії.

Його розформували у кінці того ж року.— Завжди цікавився війною, — продовжує.

— Із другого курсу журфаку в Луганську 1997-го поїхав поступати на відділення військової журналістики у військово-політичне училище до Львова.

Під час іспиту місяць були на казарменому становищі.

Сильно розчарувався у війську.

Ще й попросили хабара.

Батько сказав: знайдемо.

Відповів, що не хочу.

Забрав документи.

Але амбіції були.

Тому поїхав на Близький Схід у перше відрядження.

Там змінилося ставлення до війни?— У 22 роки поїхав удруге в житті закордонне відрядження і раптом опинився там, де стріляють.

За два місяці — утретє.

Потрапив під ракетний обстріл.

На годиннику потім бачив, що він тривав майже годину.

Не пам'ятаю її.

Спогадів — на хвилин 5.

Мене збило з ніг і підкинуло, як у кіно.

Сприйняття війни змінилося миттєво.

Стало не байдуже.

На вашому житті це відбилося?— Коли повернувся з Гази, пішла перша дружина.

Прожили разом чотири роки.

Думаю, однією з причин була моя дивна поведінка.

Ховався під столи від гучних звуків і скидав її з ліжка під час грози.

Рятував від літака, що пролітав над нами взимку — штовхав на землю з криком "вниз".

Були і агресія, і спалахи гніву.2005-го в кишеню у маршрутці заліз злодюжка.

Міг його вбити.

В останню мить отямився: що я роблю в центрі міста, серед людей? Усе закінчилося добре для нас обох.

Я зупинився і забрав гаманець.

Чому пішли на війну 2015‑го?— Від страху.

Боявся, що прокинуся вранці й побачу, що мости розбомбили.

Прокладав маршрути, як тікати.

Бровари у випадку атаки з північного сходу — форпост на підході до Києва.

Їх не оминути.

В них точно закріпляться наші війська.

Чим це не закінчилося б, від Броварів нічого не лишиться.

Я це добре розумів.

Бачив не одну війну.

Усі були спеціально відібрані добровольці, які пройшли вишкіл.

Завдяки волонтерам — добре екіпіровані.У день, коли отримав шеврон батальйону, дізнався про вагітність дружини.

Повернути його означало переступити через домовленості.

Знайшов компроміс — вирішив, що не ходитиму в розвідку.

Буду прес-секретарем.

Що підрозділ засекретили, дізнався у перший день виходу.

Шеврон треба знімати, виходячи з бази, а назву згадувати не можна.

Нас не існує.

Підписав штук вісім паперів про нерозголошення.

Сара народилася, коли я повернувся.

Які вишколи проходили?— Нас учили інакше, ніж у радянській армії.

Відпрацьовували все до повного автоматизму.

Усе зводиться до вкрай чітких навичок, аби рішення в бою були блискавичні.Вчили розуміти не лише, куди ти цілишся.

А знати глобальну задачу фронту, підрозділу, відділення і вже потім — свою.

Маєш сфотографувати будівлю, а батарейки сіли.

Якщо розумієш, що це потрібно навідникам, то знаєш, що треба: скільки вікон, дверей, де вони, які матеріали.

Можеш замалювати чи записати це.

Був страх убивати людей?— Пройшли курс психологічної підготовки, коли маєш вистрелити впритул або вдарити людину ножем.

Штурмуємо приміщення.

Що далі? Надати допомогу пораненим.

"А добивати?" — питаємо.

"Ви — солдати, а не кати.

Це не ваша робота".

Ти людина.

Вимушено переступаєш базові закони людства і убиваєш.

Щойно ворог не становить небезпеки, перестає бути об'єктом атаки.

Нас учили викрадати ворожих диверсантів.

Кожну операцію репетирували до дрібниць.

Це дозволяє передбачити масу проблем: із якого боку заносити людину в машину, хто це робитиме.

За час існування підрозділу не понесли жодної втрати.

Розформування було для нас шоком.

Які випадки з війни вразили?— Зі мною служив 24-річний "Ворон" — водій маршрутки зі Львова.

Пішов у "Правий сектор" і попав у Донецький аеропорт узимку.

Ніколи не стріляв з автомата.

Сказали: тут навчишся.

Дали "Калашников": ось твій сектор.

Побачиш ворога — стріляй.

Боявся не влучити, бо вишкіл був короткий.

Коли вперше пішли в атаку, рахував людей, які падали після його пострілу.

Вони йшли і йшли.

Коли падали вбиті, задні переступали через них.

Питаю: вони були під чимось? "Не знаю, ми не могли перевірити".

Стріляв і рахував.

Наприкінці тижня сказав собі — триста.

Йому стало страшно.

"Ворон" перестав рахувати.

Розповідав про один бій.

Двері, коридор, сходова клітина і наступні двері.

Між сторонами — 5 метрів коридору.

Залітає граната, крутиться біля ніг.

Ти хочеш жити і хапаєш її, щоб викинути назад.

Не знаєш, чи не бахне в руках.

У якийсь момент страх смерті змінюється азартом.

Він викидав гранату за гранатою і робив постріл за пострілом.

Кривиться, коли його називають кіборгом: "Я був там лише два місяці".

Кажу: ти два місяці був у пеклі.

Багато людей, побачивши гранату біля ніг, сіли б у куточок і померли.

Не знаю, як би зробив я.

Треба мати залізну волю і мотивацію.

Бо це страшно.

Які ще випадки запам'яталися?— Під час однієї з найсерйозніших атак росіяни спланували прохід бронетранспортерів повз будиночок з одним вікном.

Бронетехніка не може йти повз таке, якщо не знищене чи не перевірено розвідкою.

Вони цим знехтували: із закритого приміщення заборонено вести вогонь із гранатомета — отримаєш контузію.

А це — єдине, чим стрілець може вразити бронетехніку.

Там випадково опинився хлопець, який ніс в оберемку ручні протитанкові гранатомети на свої позиції.

Побачив броню, забіг у цей будиночок.

Був молодий і недосвідчений.

Про заборону стріляти із закритого простору не знав.

Встиг зробити 14 влучних пострілів, перш ніж знепритомнів.

Зупинив наступ, який був частиною великої операції.

Внаслідок неї сталася трагічна для росіян і тріумфальна для українців загибель російського спецназу "Вимпел".

Це стало легендою на фронті.

Вижив, лікувався від важкої контузії.Як правильно це робити?— У нас було фантастичне ставлення до бійців 2014-го.

Зараз стикаємось із реальністю, з якою не вміємо жити.

Дізнаємося, солдати не завжди білі й пухнасті.

Можуть пити, бути агресивні.Нам багато треба пройти.

Для нас відкриття — не всі, хто пішов на фронт, пішли захищати Україну.

Коли держава працевлаштовуватиме таких людей, допомагатимуть суспільству.

Бо будуть себе знаходити, а не губити.

Важко було повернутися в мирне життя?— Я вже мав досвід, тому хоча б розумів, що зі мною.

На війні ти постійно мобілізований.

При поверненні змушений робити речі, що не ведуть напряму до твого виживання.

Ідеш на роботу, сидиш в офісі — тобі нічого не загрожує.

Як наслідок, буває враження непотрібності того, що робиш.

Для чого знімати ток-шоу? Треба виготовляти набої і стріляти.

Але в мене достатньо досвіду та розуміння, щоб сказати собі: це тобі здається.

Це все вже було 2002-го.

Як ви змінилися після війни?— Раніше любив стріляти.

Після повернення — ні разу.

Різко реагую на захоплення дітей фільмами зі стріляниною.

Не розумію, як можна сміятися, коли герой робить постріли, і десь у куточку кадру півтори секунди падає якийсь поганий хлопець.

Постійно про нього думаю.

Не можу далі слідкувати за сюжетом."Призвуть на війну — переходь на бік чеченців"Ілларіон Павлюк народився у Скадовську на Херсонщині 14 травня 1980 року.

Батьки працювали журналістами.

1987-го родина переїхала до міста Долинська на Південному Сахаліні.

У 16 повернувся в Україну.

Батьки — рік потому.

Живе у Броварах на Київщині.— У 14 батько дав пораду, що мене шокувала, — розповідає Павлюк.

— Саме закінчилася перша чеченська.

Декого в місто вже привезли з неї у трунах.

Батько сказав: якщо не зможемо виїхати в Україну і тебе призвуть на війну, переходь на бік чеченців.

Воюй на правильному боці.

Це — загарбницька війна.

Вчився на журналіста у Східноукраїнському університеті в Луганську.

Був кореспондентом "Інтера" на Близькому Сході.