Народ зникне, якщо затихне його мова

Двадцятого травня 2019 року відбулася інавгурація шостого Президента України Володимира Зеленського.

Зазвичай у такий перехідний період в будь-якій країні панує дещо розслаблений режим функціонування влади.

Не стало це виключенням і для України, попри те, що країна знаходиться котрий рік у фазі гострого протистояння з агресором – путінським режимом РФ.

Саме цей день був обраний геостратегічними технологами Кремля для нанесення чергового удару по українській державності та мовно-лінгвістичній ідентичності нації.

Йдеться про намагання путінців включити до порядку денного засідання Ради Безпеки ООН розгляд ухваленого Верховною Радою наприкінці квітня закону про забезпечення функціонування української мови як державної.

Треба віддати належне членам Радбезу ООН – вони відмовилися розглядати це питання.

Однак рішення було прийняте, як кажуть, на грані фола – проти проведення засідання проголосували шість країн-членів, за висловилися п'ять і чотири – утрималися.

Тоді здавалося, що питання вичерпане, чергова системна провокація Кремля не вдалася і надалі ООН перейматиметься більш нагальними проблемами.

Тим паче, що український мовний закон не створює загрозу планетарного рівня і відповідно не відноситься в цьому випадку до компетенції ООН, а виключно до внутрішньополітичного врегулювання зазначеного питання в нашій державі.

Та треба знати наших ворогів, які нічого просто так не затівають і з любого найменшого факту створюють глобальний публічний прецедент міжнародної ваги та уваги для тиску на Україну і загалом на світову спільноту.

То ж і зараз, перечекавши певний час і використовуючи формальну регламентну зачіпку (закон набрав чинності) Росія знову офіційно і публічно вимагає розглянути мовне питання в ООН.

Попередньо такий розгляд анонсований на 16 липня і це вже дія глобального враження.

Очевидно, що Кремль чинить тиск як на ООН, так і на країни-сусіди України і має результат, бо традиційно-лінійні, нормативно вивірені аргументи української делегації в цій поважній міжнародній структурі про те, що мовний закон – це внутрішня справа України не беруться до уваги.

Чому путінський режим підтримує дискурс-агресію мови як один із головних чинників тиску на нашу державу і країн сусідів? З одного боку, це продовження сумнозвісної традиції московської імперії, яка саме в українській мові вбачала загрозу своєму фізичному і ментальному існуванню.

Це і продовження політики радянсько-сталінської диктатури, яка всілякими способами і насамперед через зведення української мови до відлуння російської намагалася переідентифікувати українців в молодших братів «рускіх».

Зрештою, це – усвідомлення кремлівськими посіпаками «довгого путінства» того простого факту, що найближчі історичні часи несуть можливості остаточного розпаду нинішньої псевдоімперії і загрози повернення до начальних удільних розмірів первинно-архаїчної Московії.

І лише фізично-ментальне загарбання України та геостратегічне домінування в Європі і світі відтворить спроможність підтримувати в РФ шовіністичний психоз псевдовеликої держави.

А для цього потрібно передусім знищити справжню історію України-Русі, ліквідувати засади та державницькі джерела розвитку і плекання мови українців, у крайньому разі звести її до маргінального становища мультикультурної прислуги.

З цією метою до знущань над українцями залучаються в різний спосіб міжнародні інституції та різні еліти окремих етнічних груп.

Нині українська мова є одним із найпотужніших форпостів української державності з одного боку, і останнім кільцем ланцюга, що поєднував через мовні викривлення, які отримали назву суржик, нашу країну з колишньою метрополією.

Те, що мова в цьому аспекті є поєднуваним фактором між людьми, середовищами життя тощо, прекрасно розуміють у Кремлі.

Не усвідомлюють там лише того, що на відміну від ролі «руского язика», який завжди визначався як «спосіб міжнаціонального спілкування», українська мова споконвіків виступала світоглядним баченням нації.

«Мова – це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її», – писав свого часу Олесь Гончар.

У Кремлі завжди мовному питання надавали першочергової уваги.

Саме мову – «рускій язик» – спецслужби РФ обрали як систему ідентифікаційних координат на кшталт «свій-чужий» в процесі формування середовищ «руского міра» в громадах інших країн, насамперед України.

Путінці запропонували світові надзвичайно оригінальну річ – вони у мову вклали ексклюзивне бачення політики рятування «соотєчєствєнніков» по всьому світові.

І цим самим вони передусім спасають себе, оскільки мова у цьому випадку виступає мобілізуючим фактором путінського державництва на просторах нинішньої Російської Федерації.

Мовне питання слугує для кремлівських політтехнологів підґрунтям для формування світового технологічно-ресурсного тренду Кремля під назвою «русофобіє».

Цей мем виступає з одного боку теж мобілізуючим фактором для громадян РФ, а з другого – геостратегічною технологією створення відчуття вини перед РФ у міжнародної спільноти, яка нібито тотально ненавидить «рускіх» і тому проявляє системне «русофобство».

Розгортання світового тренду «русофобіє» асоціативно нагадує іншу технологію, яку використовували одіозні режими для гуртування своїх народів – антисемітизм.

З однією кардинальною відмінністю – якщо антисемітизм став трагедією не просто єврейського, а й німецького народу, то русофобія за задумом Кремля взагалі не трагедія – це створений феномен мобілізації «рускіх людей» в боротьбі проти всіх інших.

При цьому в РФ до «рускіх» записують всі 140 мільйонів населення, що апріорі є абсурдом.

Тому якщо Радбез ООН, навіть симптоматично, допускає розгляд теми мови в країні, яка зазнає глобальної агресії від ініціатора розгляду питання, то це свідчить про одне – Організація Об’єднаних Націй втрачає свій статус зібрання рівноправних партнерів – міжнародних гравців, і перетворюється на інструмент путінського режиму, який вже публічно визнаний на світовій арені апологетом гібридних практик глобального тероризму.

Кремль систематично тероризує Україну, залучаючи до цього своїх посіпак навіть з табору європейської демократії, з мовного питання.

Всі претензії прямо або опосередковано зводяться до одного знаменника – українська мова не має права розвиватися як державна і будь-яке її застосування має погоджуватися з країнами-сусідами.

Фактично в цьому випадку в Україні, яку Кремль використовує як світовий полігон, Росією відтворюється формат гібридного тероризму для наступного застосування в будь-якій точці планети.

Це очевидно і вже не перебільшення.

Вихід тут вбачається один – має бути прийнята резолюція ООН про те, що мовна концептосфера не є правом міжнародного регулювання, а є правом народу/держави фіксувати свою ідентичність.

І ніхто і жодним чином не повинен втручатися в питання розвитку державної мови.

В сучасному глобальному світі всі мови мають право вільно існувати і удосконалюватися.

Розвиток кожної з них сприяє розквіту інших.

Це поєднаний процес, який дає перспективу кожній нації чи етнічній меншині.

Перетворення мови у зброю є вироком для демократії і загалом для цивілізації.

Сподіваюся, що поважне зібрання Радбезу ООН теж це розуміє.

Хоча вкрай необхідно протидіяти.