"Усю ніч молилася. На ранок лікар повідомив: "Сталося диво"

— Я щаслива людина.

Працюю, радію життю.

Багато хочу встигнути, — каже 71-річна Василина ЯНУШЕВСЬКА-ШКРІБЛЯК із села Зелене Верховинського району на Івано-Франківщині.2005‑го жінка відкрила музей вишивки у власному будинку.

На своєму обійсті приймає туристів у двох готельних будиночках.

Влаштовує екскурсійні тури у музеї з перевдяганнями в гуцульське вбрання та дегустацією карпатських страв.

У село Зелене автобус їде з Верховини.

Квиток коштує 20 грн.

Дорога пролягає між карпатським лісом і річкою Чорний Черемош.

Адреси й телефона Василини Янушевської-Шкрібляк в інтернеті немає.

Розпитую про неї в автобусі.

Люди показують на біло-блакитний будинок у горах.

Починається злива.

Біжу стежкою через пилораму.

Через річку до подвір'я Василини Василівни перекинута стара розгойдана кладка.

Стукаю у двері.

Чути, як у хаті гавкають собаки.

Господиня не виходить.

За півгодини повертаюся на пилораму.

Дізнаюся номер жінки.— Я на виборах у Верховині, — говорить телефоном.

— Повернусь увечері.

Йди, дитинко, до моєї хати.

Там є відкритий будинок для туристів.

Чекай мене, грійся.

Приїду, накормлю й побалакаємо.

Василина Василівна повертається о дев'ятій вечора останнім автобусом.

Від неї пахне молоком і травами.

Одразу кличе вечеряти.

На стіл викладає все, що є в холодильнику.

До борщу подає сметану, хліб, сало, перець, помідори, сир.

Пригощає холодним чаєм із чорниць.— Хоч живу високо в горах, туристи все одно до мене приїжджають, — розповідає.

— Були люди з Америки, Африки, Європи.

Є в мене любима туристка — Ліна з Естонії.

Буває по кілько разів на рік.

Дуже я їй вподобалася.

Називає мамою.

Живу сама.

Діти роз'їхались, а чоловік загинув, коли мені було 50 років.

Після його смерті вирішила прикрасити трохи хату.

Розвішала свої роботи.

Музей відкрила 14 років тому.

За цей час гості вже списали три книги відгуків.

Коли читаю її, вчуваю таку силу в собі, що хочеться творити.

Людська вдячність мене надихає.Чути, як на вулиці дзеленчать дзвіночки на шиях у корів.

Василина Василівна біжить забирати їх із пасовища.

Повертається з двома.

Слідом за нею біжать троє безпородних собак.

Господиня веде показувати музей.

Кімната застелена килимами.

Завішана вишитими картинами, іконами, рушниками.

На диванах стоять різнобарвні подушки.

На стінах висять родинні фото.

Василина Василівна має чотирьох дітей і 10 онуків.— Я народилася з голкою в руці, — каже майстриня.

— На полотні вишиваю з фантазії.

На одну роботу можу й рік витратити.

Частенько буває, що вишиваю, а потім розпорюю.

Коли діти вчилися, продавала свої роботи.

Зараз хочу, щоб усе в музеї залишилося.28 років тому до мене прийшли з Верховинської контори і кажуть: "Поїдьте на фестиваль вишиванки".

Я не хотіла, бо боялася хазяйство кидати, але таки вмовили.

Кілька разів поїздила і вже почувалася зіркою.

Буває, що й по п'ять разів на рік відправляли.

Була на виставках в Естонії та Румунії.

Іноземцям страшне як подобаються мої роботи.

Зараз починаю трохи відмовлятися від гастролей, бо не хочу зіркову хворобу ловити.

Та й важко носиться з роботами.

Але все одно йду захищати свій край.

Годують і дають 60 гривень командіровочних.

Василина Янушевська-Шкрібляк вишила понад 200 робіт.

Більшість зберігається в музеї.

Вхід сюди коштує 25 грн.

Щоб залишитися на ночівлю, треба заплатити 300 грн.— Якось було в гостях подружжя.

Бідкалися, що не можуть зачати дитину.

Я їх поклала спати на своїх вишитих подушках.

Не пройшло й року, як дзвонять.

Дякували і хвалилися, що донечка в них народилася.

Були в мене й екстрасенси.

Вимірювали енергетику.

Казали, мої роботи випромінюють позитивну, аж світяться від цього.

Особливо хвалили вишиті ікони.

Я довго в Бога не вірила.

А тоді мій син Іван захворів жовтяницею.

У лікарні сказали: "Забирайте його додому, бо сенсу лічити немає".

Всю ніч молилася.

На ранок лікар повідомив: "Цієї ночі сталося диво.

Ваш син подужав хворобу".

Тоді я зрозуміла, що це Бог урятував мою дитину.

Та з часом знов забулася про нього.

Кажуть: "Як тривога, то й до Бога, як по тривозі, то й по Бозі".

Згадала про Всевишнього, коли захворів тато.

Після смерті мого брата в нього почалася страшна стенокардія.

Тоді благала Бога віддати йому мої роки, лиш би жив.

Тато поправився.

Тепер молюся кожного вечора.

Тільки не до ікон, а до неба звертаюся.

Хрещу фото дітей і вишиту карту України.

Майстриня наряджає у гуцульський одяг.— Ви така файна в цьому вбранні, — каже.

— Я вас заміж видам за лісничого.

Він мій добрий друг.

Багатій, тільки з села не поїде.

Сама я відмовляю кавалєрам — шо зі мною старою вже їм робити? А вас я покладу спати в музеї на подушках шитих, то найфайнішого легеня знайдете та заміж вийдете.

До мене дівчата приїздять за женихами — вірять у магічну атмосферу музею.

І вже з чоловіками повертаються знов у гості.

Туристи ніколи не крали, не псували мої речі.

Трапляються тільки добрі люди.

По голосу, по обличчю я вже знаю, що за людина переді мною.

Наступного дня Василина Василівна будить о п'ятій ранку і кличе снідати.

Подає чай із печивом.

На прощання дарує замовлений на удачу листочок конюшини з чотирма пелюстками.

Відмовляється від грошей.